Над ранок наші обминули Приужський ліс — узяли його двома підковами, а попереду ледве-ледве примерзлий Уж: ні пішки, ні плавом.

А тут і сонце зійшло.

Князя Ігоря наші одразу впізнали — він прибився до свого стану поперед них. Упізнали його по великокняжому корзні, що металося серед дерев, бо в полку варягів зчинилась веремія.

Ліс над Ужем густий, наші не могли стятися з гриднями просто в лісі, а то було б гайворонню падла на цілий рік. Ігор мав зо п'ять тисяч кінних і пішців, а мій батько — три: битися в полі теж не вельми виходило. Ігор це збагнув, тому гасав і шастав межи деревами, щось кричав до своєї гридьби, хотячи розіставити її супроти батька підковою.

Але ж уся стара дружина його полягла вночі — Ігор ніяк не міг дати раду з самими десятними воєводами, бо на гриднів напав жах: не чекали такого повороту — ждали Ігоревого знаку з Іскоростеня аж на другу ніч.

Батько мусив скористати з того. Він звелів стягати в купи палі дерева та сухий хмиз, аби спантеличити варязьку кінницю, бо кінниця вже почала потроху строїтися в лади.

Наші бої назносили круг варягів гори колод і хмизу, й хоч ліс підпалити не змогли, але вітер дмухав у бік варягів, з купищ валував ядучий сизий дим, і ті перестали бачити наших.

Це викликало серед них ще більший переляк. Коні від диму іржали й хропли, гридні кричали по-своєму: «Ліс горить!.. Ліс!..»

Батько мій і не сподівався такого переполоху, думав лише викурити Ігоря з дерев, а там хай покажуть своє мечі й сокири. Та кияни ладні були кидатися крізь дим і вогонь, аби вихопитись у поле. Батько звелів порозтягати крайні купища біля самої води, але варяги довго цього не помічали або ж остерігались пастки. Дехто кинувся пішки чи верхи просто на лід — рятуватися на тому березі Ужа, але лід був ще затонкий, коні провалювались і тонули, а в ополонках тонули й пішаки.

Аж тоді хтось почав кричати: «Он там не горить! Прориваймося понад Ужем!..»

Мій батько саме цього й хотів: одкрив варягам дучку понад берегом. Кінниця ринула туди, а наші стояли здалеку й потроху стріляли з луків. Досягли небагатьох, а зо два десятки коней таки підбили, кілька гриднів теж повалилося на примерзлий пісок, але це вже не могло спинити Ігореву кінницю.

Самого князя ніхто з наших не видів через густий дим, але понад Ужем він ще не проскакував і батько чекав, коли на пісках майне оте великокняже корзно.

Варяги не знали наших місць. А дорога понад берегом була одна: просто в драговиння.

Кінниця гнала і гнала понад Ужем до боліт, але пішці ще боялися виходити з лісу. Батько звелів роздмухувати лиглий хмиз, почали займатися й тонші дерева, а зо три сотні лучників стояли й пострілювали вслід утікачам — пильнували великого київського князя.

Тоді в продухвину почали вискакувати й пішаки. Хто тримався за чуже стремено, хто толочив пісок сам. Тепер уже батько підтяг усіх лучників, а боїв о мечах та сокирах кинув у ліс, в оте димовище. От тоді вже там загуло!

Наші воювали з пішими гриднями рожном і сокирою, сікли мечем. Наших сотні дві нападало, зате жоден гридень не вийшов з лісу живим. Тільки ті порятувалися, хто проскочив під стрілами до драговин.

Тоді батькові приносять червлене Ігореве корзно. «А князь де ж?»

Ігоря не було ні серед убитих, ні серед підтятих та живих. Він просто покинув своє великокняже корзно й утік за кінницею.

Після бою наші оглянули всіх постріляних на пісках: і серед них не було варязького князя. Втік до драговин у чужому корзні й на чужому коні, мов послідущий гридень.

Болото тягнеться понад Ужем на добрий десяток верст. То стариці й маленькі озеречка, порослі осокою та комишем, там живуть самі русалки, ми боялися й підходити до тих драговин. Вийти з них можна тільки отим піском понад Ужем.

Коли варязька кінниця та трохи пішців утекли з лісу до боліт, батько звелів одразу перекрити дорогу, бо дехто второпав і намірявся був повернути назад. Пастка закрилася. Задні варяги ще тирлувалися на піщаній косі, але наші погнали їх стрілами до гурту. Зо дві тисячі комонників з'юрмилося на невеликому сухому горбку, а наші стояли й мовчки їх розстрілювали. Зранені коні дибилися й товкли людей, гридні якийсь час іще відстрілювались, доки ставало стріл, а далі вже боронилися тільки щитами.

Батько звелів гукнути до них — нехай здаються на ласку, однаково ж утікати нема куди, але ті кинулися на косу й хотіли прорватись. Та куди там! Тільки ще дужче завалили косу трупом.

Тоді крайні стали кидати мечі, злазити з коней і скидати шоломи, здаватись у полон.

Такого не бачено було вже тридцять і два роки — відколи загнувсь отой Щек, що про нього вони тепер співають, начебто його вжалила змія.

Отож коли наші повитягали з болота всіх варяжків, князя й тут не було: ні серед живих, ні серед нестріляних. Невже ж, думають, утонув? Коли це хтось показує за вільшини: «Ондо-го ховається в комишах?» А з-за комишів і справді виходило декілька: йдуть і тягнуть коней за вузду. Серед них і князь київський Ігор.

Молоді пани та бойки хтіли були кинутися за ними навпрошки, та батько мій не велів їм цього робити: там, де пройшов один, — другого могли затягти русалки.

Тим часом Ігор та ті декілька вже вибиралися на тверде — лишалось хіба зо сто сажнів. По той бік драговини росте бір, а якщо перейти бором до Ужу, то можна вийти на Велесів брід, а тоді шукай вітра в полі.

Батько звелів побрати варязьких коней і йти в об'їзд. В об'їзд було далеченько. Доки наші вийшли навпроти вільшин, Ігор уже гнав до бору. Але не відав, нетяга, про брід, бо якби відав, був би шаснув у бір, а там хто зна.

А наші погналися навперейми йому. Варязькі коні добрі, тож батько гнав за Ігорем та тими кількома, аж поки на сідлах виступило мило. Ігор із своїми кинувся був у поля — до Іскоростеня, тоді схаменувсь і вискочив на горби, але наші почали обходити його збоку. Він знову повернув назад, а батько з панами та боями почав його наздоганяти.

Настигли коло перших борів — це тепер зветься Шатрищами, бо там перед цим стояла молодша дружина й Ігорів товарний обвіз. Коли Ігоря стягли з коня додолу, він деренчав коліньми й кашляв кров'ю на сніг, аж цапину борідку позапльовував. І вже й не брався до меча. Та й що б удіяла така сухоребра шкапа!

Батько звелів його спутати й кинути впоперек сідла, Так Ігор і в'їхав до Іскоростеня, а за ним по четверо в ряд, як і належить воїнам, ішов Київський полк, лише з поскручуваними руками.

Вранці мороз пересівся й мрячив дрібний дощ, але бірючі бігали вулицями й згукували люд на розправу, хота й згукувати не треба було: кожен сам ішов до Дажбожого святища. Я також побіг, ковзаючись по грязюці. В городі не лишилося живої душі — пси й ті поприбігали, зостався хіба який сліпий та кривий.

А святище в нас над самим Ужем, на вельми високій дикій скалі, а в скалі видовбаний припічок — там можуть стати ідей при їдному душ п'ятдесять. На святпщі тепер зібралася дума. Прийшов старійший дажбожий волох, і вони разом з батьком зарізали півня над святищем, а в ньому вже горів дужий вогонь, викладений священними вербовими дровами. Волох проказав дажбожу волошбу, а велій жупан утворив потребу — кинув півня у вогонь.

Мені було погано чути — я стояв з дітворою позаду всіх, бо попереду тислись до скали іскоростенці, а на піску при самім Ужі бої та бойки стерегли всенький учорашній полон.

Почалася розправа. Полон дума вирішила роздати боям та панам, що збороли вчора варязьку дружину, але віче в березі загуло: «Не треба робітників у городі, то зайві роти, хліба й так немає!» Віче поклало або забити всіх, або продати гостям хазарським.

Вирішили розпродати полон.

Віче гуло й прямо телесувалось, ніхто й не дивився на тих рудих псів, усі чекали головного: коли перед вічем стане зможений варязький князь.

Ігор сидів під скалою навпочіпки — десь-то коліна й сьогодні не держалн його — і хижо зиркав на розпашіле віче. Життя київського князя було тепер у руках цих людей. Вирішать одпустити за грубе золото чи жито — ще трохи поживе, вирішать потяти — то вже ж напевно потнуть.