— Це, значить, мiлiцiя до нас вiдвiдувачiв водить?

— Взагалi-то я адвокат, — невiдомо для чого бовкнула я.

— Менi адвокат ще не потрiбен. Чи вже? — Бондар знову глянув на Стаса.

— Ми можемо десь поговорити? Якщо не поспiшаєте, звичайно?

Я всiм своїм єством вiдчувала: Жихар дуже хотiв безцеремонно взяти директора за лiкоть, якщо не за шкiрку, затягнути кудись у тихе мiсце i провести розмову в манерi кавалериста-чапаєвця. З людьми типу Анатолiя Бондаря опер карного розшуку справи очевидно не мав. Натомiсть директор музею так само не має особистого досвiду спiлкування з ментом, тому iнтуїтивно зробив пiвкроку в мiй бiк.

— Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?

— Правда, — погодився Жихар. — Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?

— Це має якесь вiдношення до мене?

— Пряме! — вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: — Це ваше?

Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося — вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше — вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:

— Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?

У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.

— Так, я вас слухаю. Два вбивства i наша книжечка.

— Вашу книжечку ми знайшли в готельному номерi, де проживав такий собi Сизий. Едуард Васильович, — пояснив Стас.

— У нашому готелi? — уточнив директор.

— У нашому. Едуард Сизий, киянин. Де, крiм як у музеї, вiн мiг узяти таку книжечку?

— Нi. Едуард Сизий, справдi. Вiн заходив до нас, йому провели екскурсiю, потiм ми поговорили кiлька годин. Вiн не раз заходив, а, здається, два чи три, — Бондар говорив дуже спокiйно. — Що сталося?

— Ви знали його ранiше?

— Це вже допит? — хазяїн кабiнету знов глянув на мене.

— Поки нi, — Стас теж повернув до мене голову. Я знизала плечима: не вистачає ще сюди вписуватися зi своєю адвокатською практикою. — А ви не хочете вiдповiдати?

— Чому не хочу? Я не знав його ранiше. Чоловiк прийшов, вiдрекомендувався, показав посвiдчення…

— Яке? Мiлiцейське? — вирвалося в мене.

— Чому вiдразу мiлiцейське? — здивувався Бондар. — Посвiдчення журналiста. Вiд якого видання, я зараз не згадаю. Здається, вiн i не згадував… Бо насправдi вiн розказав, що пише на спецiальне замовлення путiвник по iсторичних мiсцях. Для туристiв — наших, iноземних. Причому не просто де який музей чи де який готель, а додає всюди невеличкий краєзнавчий нарис. Ми поговорили, я проконсультував iз тих питань, якi його цiкавили, i все, — директор розвiв руками.

Жихар пожував губами, неквапом витягнув iз кишенi новеньку, не розпечатану ще пачку французьких «Голуаз», якi я помiтила в їхньому кiоску серед iншого розмаїття цигарок i навiть сигар, i вже почав розпечатувати.

— Тут не курять, — попередив Бондар.

Знизавши плечима, Стас заховав цигарки назад, замислено подивився на хазяїна кабiнету.

— Бiльше нiчого не хочете сказати?

— А що ви ще хочете почути?

— Не знаю, — вiдповiдь Жихаря пiдкупала своєю щирiстю: — У нас тут за тиждень двом мужикам голови вiдрубали. Хтось же збирає таку колекцiю. Хтось музей, бляха, хоче вiдкрити. А я не знаю, про що зараз iз вами говорити. I чи буде вiд цiєї розмови якась реальна користь, — вiн несильно стукнув кулаком по краю стола i пiдвiвся: — Упiзнати його можете в разi чого?

— Якщо ви хочете пред'явити менi в морзi безголове тiло, я проти. Мало того, що мене знудить, так ще й толку вiд цього не буде, — чесно вiдповiв Бондар.

— Побачимо, — Стас зробив крок до дверей, кивнув менi: — Йдемо?

— Момент, — вклинився Бондар. — Ви, пробачте, не познайомилися…

— Лариса.

— Дуже приємно. Так ви, Ларисо, тут не працюєте?

— З Києва приїхала, — вкотре нагадала я.

— Тут у нас, — вiн намалював у повiтрi руками коло, — нiколи не були?

— На свiй сором, — менi насправдi не було соромно, я не любителька розглядати бивнi мамонта i ржавi фрагменти давньоруської борони.

— Тодi може б ви трошки затрималися? Якщо у вас, звiсно, немає бiльш нагальних справ…

А в мене такi не було нагальних справ. Ходити весь день хвостиком за Жихарем вище моєї гiдностi, повертатися додому i дивитися телевiзор, коли довкола таке робиться, теж не хочеться. До того ж менi раптом здалося…

— Iз задоволенням! — аж надто швидко вiдповiла я, i Жихар, знизавши плечима, залишив нас iз Бондарем сам на сам.

Щойно за ним зачинилися дверi, вираз обличчя директора музею змiнився. З ввiчливого iнтелiгента, чию атмосферу комфортного iснування грубо порушив брутальний бритоголовий мiлiцейський велетень, вiн раптом перетворився на азартного футбольного вболiвальника. Очi пiд скельцями окулярiв спалахнули дивними вогниками.

— Дуже добре, що ви, Ларисо — стороння i взагалi не мiсцева людина.

— Я так i вiдчула: ви хочете менi сказати щось таке, чого не повинен чути мiй супутник.

— Правильно вiдчули. Це не таємниця, але поки що не бажано, аби деякi факти отримали хибне трактування. Тим бiльше, що їхнє звучання, я б сказав, досить сумнiвне з огляду на сучасний момент…

— Поки що нiчого не розумiю.

— Я також. Давайте краще по порядку. З Яровим, начальником мiлiцiї, я знайомий, наскiльки може директор музею пiдтримувати стосунки з мiлiцейським начальством. Тому я не певен, що деякi речi взагалi зараз, у свiтлi останнiх подiй, можна говорити мiлiцiї, меру, взагалi — будь-кому з мiсцевих офiцiйних осiб. Вам можна, бо ви — людина стороння i нормально це сприймете. Ви не варитеся в нашому соку i, вибачте за сумнiвне порiвняння, не кумкаєте в нашому болiтцi.

— А бiльш конкретно i зрозумiло ви можете висловлюватися?

— Можу. Ходiмо.

Невеличка кiмната, куди мене завiв Бондар, називалася «Залом Ржеутського». Так вiн пояснив, поки ми йшли через увесь музей. Оскiльки я вже знала про досягнення тутешнього директора, менi було цiкаво хоча б побiжно глянути на результати його зусиль. Але крiм видимого — справдi якiсного i дорогого ремонту — бiльше не могла побачити нiчого. I вибачало мене лише те, що галопом не ходять по експозицiях краєзнавчого музею мiста Подiльська, як i по музеях та виставкових залах Лаври й Лувра.

Зате зал Ржеутського я мала змогу роздивитися. Тут явно титанiчними зусиллями Бондаря та його працiвникiв було зiбрано все, що стосувалося польських панiв Ржеутських, чия резиденцiя знаходилася тут пiвтори сотнi рокiв. Стiни прикрашали портрети чоловiкiв у параднiй вiйськовiй формi рiзних епох та жiнок у бальних сукнях. Я не великий знавець образотворчого мистецтва, але все ж таки звернула увагу: лише один портрет, що зображав бундючного вусатого пана в гусарському мундирi, очевидно був оригiнальною роботою. Решта — плоди працi i, я так думаю, фантазiї та творчої уяви сучасних художникiв.

Окремо на стiнi висiли картини, що зображували маєток Ржеутських до його занепаду, в кращi часи. Причому хто б його не малював, всi чомусь намагалися зобразити щось подiбне до готичного замку. У кутку пiд склом висiла старовинна шабля. Окремо, так само пiд склом, стояв об'ємний та дбайливо зроблений макет цього самого маєтку. Ще пiд склом лежали якiсь пожовклi папери, якi, очевидно, теж стосувалися Ржеутських.

— Це — Вiтольд Ржеутський, — директор став бiля портрету гусара. — Той самий, полковник, завдяки якому маєток спочатку досягнув пiку свого розквiту, а потiм так само стрiмко почав занепадати через прокляття, яке накликав пан Вiтольд на свiй рiд. Власне, через це маєток досi перебуває в такому сумному станi. Я, звiсно, роблю все можливе, аби його вiдбудувати, тiльки тут моєї iнiцiативи замало. Знаєте, скiльки це коштує? I сума, про яку я думаю, досить приблизна, та й може збiльшитися в процесi роботи. До того ж ще це момент — слава будинку з привидами…