Жихар вкляк на мiсцi.
Завмер i чолов'яга.
Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потiм Стас перший вийшов iз ступора:
— Здоров, Васю.
— Ага, — почулося у вiдповiдь.
А потiм Васька Хмара зi спритнiстю кенгуру стрибнув назад до хати. Жихар виявився не менш спритним i одним великим стрибком скочив до дверей, та не встиг — вони хряснули просто перед його носом. З мiсця, не розганяючись, Стас налетiв на них могутнiм правим плечем. Але хоч хата Хмари i справляла враження будиночка на курячих ногах, дверi очевидно були мiцними.
Другий удар.
Третiй.
У вiдповiдь на четвертий щось глухо гримнуло. Стас присiв, покотився з ґанку на землю, лежачи на боку, витягнув пiстолет i, коли гримнуло вдруге, пальнув у вiдповiдь, наставляючи ствол на дверi.
Я жодного разу не бачила стрiлянини вживу. I хоча внутрiшнiй голос негайно заспокоїв, пiдказуючи, що, стоячи там, де стою, я знаходжуся в безпецi, менi все одно стало не по собi. Прекрасно розумiючи, що це Хмара першим почав стрiляти, тим не менше не хотiлося, щоби просто на моїх очах четверо ментiв застрелили людину. До речi, решта учасникiв операцiї не забарилася — з рiзних бокiв вони кинулися до будинку, миттю оточили його, бахнув ще один пострiл, почувся дзенькiт розбитого скла. Зсередини знову гримнуло, тепер уже стрiляли не в дверi, i хтось, кого я не бачила, крикнув:
— Васька, мудак, кiнчай вiйну! Ти вже собi строк заробив, придурок!
Жихар тим часом пiдвiвся i, набичивши голову, рiшуче атакував дверi. В останнiй момент виставивши плече вперед, вiн, наче середньовiчний таран, вивалив їх i зник усерединi. За мить туди ж заскочив Андрон, i нарештi вони витягнули Хмару, який верещав вiд болю в заламаних за спину руках, не забуваючи при цьому матюкатися. Кинувши полоненого обличчям на вологу землю, обидва сiли на нього верхи — Жихар на голову, Андрон — на ноги, i закували полоненого в наручники. Гриша i Вовчик так само зникли в хатi, швидко повернувшись iз трофеєм — Вовчик обережно тримав у правицi щось, схоже на коротку рушницю. Пашка Пархоменко перевальцем пiдiйшов до лежачого Хмари, вiдсторонив рукою Андрона, двома штурханами змусив полоненого розсунути ноги i, коротко замахнувшись, копнув мiж ними.
— Шо, Вася, посцяв уже чи ще нє? Так давай! — другий удар.
Виття Хмари перейшло в скавчання. Нiхто з чотирьох оперiв слова не сказав. Мене пересмикнуло так, наче це мене так лупнули.
За спиною почувся шум пiд'їжджаючої машини. Озирнувшись, я побачила мiлiцейський «бобик». Завбачливо вiдступивши, я дала йому дорогу. «Бобик» зупинився просто бiля Хмариної хати, з кабiни вистрибнув дядько в цивiльному, i я впiзнала його: вчора по телевiзору в випуску новин вiн був у полковничiй формi i в титрах значилося «Валерiй Яровий, начальник Подiльського РВВС». Коротше, головний тутешнiй мiлiцейський начальник.
Свiдком всього, що вiдбувалося, я була вже не одна: з довколишнiх подвiр'їв визирали цiкавi сусiди, переважно — старшi жiночки.
— Жихар, твою мать, що у вас тут таке! — полковник не увiйшов — увiрвався на подвiр'я. Стас дипломатично мовчав, i я, трошки знаючи його натуру, не могла не оцiнити його стриманiсть. Замiсть нього заговорив Гриша, виступивши вперед i простягаючи начальству вилучену зброю.
— Ось, Валерiю Iвановичу, чинив опiр при затриманнi. Васька, значить… З обрiза…
— Бачу, що не з танка! — викрикнув Яровий. — Чому не доповiли? Пархоменко, я тебе питаю! Ти чому не доповiв, як належить?
Хлопчина потупцяв на мiсцi i знизав плечима.
— Я Жихарю маякнув… Думав, так треба…
— Ти в мiлiцiю думати прийшов чи працювати? — полковник i Пархоменко були приблизно однаковi на зрiст, але перед начальством хлопчина зiщулився, i менi здалося, що Яровий навис над пiдлеглим, наче гора. — Ти кому повинен доповiдати? Ти хiба не знаєш, на якому ця справа контролi? У вас тут що, мiлiцiя чи клуб вiдчайдушних домогосподарок? З Жихарем окрема розмова буде…
— Ну, чого одразу Жихар? — миролюбно протягнув Стас. — Дивiться, ми ж клiєнта злапали? Злапали. Стрiляв у працiвникiв мiлiцiї? Стрiляв. Раз стрiляв, значить, боїться й рило в пуху. Наш клiєнт. Ти ж наш клiєнт, Васько?
Андрон i Гриша тим часом пiдняли затриманого на ноги. Той дивився просто перед собою, i, як здавалося, ще не зовсiм усвiдомив, що вiдбувається.
Я непомiтно для себе пiдiйшла ближче, i тепер спостерiгала за всiм уже через паркан. Васька Хмара хоч i був замурзаний, вивалявшись у землi, але все одно тiльки слiпий не помiтить: вiн або ще п'яний, або вже п'яний. Давати покази в такому станi вiн якщо i зможе, то теоретично жоден нормальний слiдчий, а тим бiльше — суддя, не має права брати до уваги свiдчення такої людини. Навiть якщо вiн зiзнається в убивствi… я не знаю… ну, хоча б Джона Кеннедi. А вiн зiзнається: тихий i непоказний з виду пацанчик Пархоменко не проти ще раз пустити в хiд ноги.
Тут же мене знову осяяло: темний, як нiчка, мужик, у якого в принципi неполадки з мiлiцiєю, цiлком здатний вiдкрити вогонь по ненависних ментах навiть без видимої причини. Вiн запрограмований на це тiєю дозою алкоголю, якою виполосканий його мозок.
Пiсля осяяння миттю прийшла пiдозра: ось просто зараз менти почнуть потрошити затриманого, причому — не просто затриманого, а того, хто пiд час затримання почав воювати. I, скориставшись його станом, легко повiсять на п'яного Ваську Хмару два вбивства, вiдрапортують, куди треба, про розкриття резонансного злочину, i вже пiслязавтра про мiлiцiю Подiльська всi, кому не треба, забудуть.
— Хвилинку! — вирвалося в мене, i, аби наступної хвилини не шкодувати про власну нестриманiсть i не вiдiгравати назад, я рiшуче зайшла на подвiр'я i пiдiйшла просто до начальника мiлiцiї, до чиєї лютi додався неабиякий подив.
— Це що таке? Чому стороннi тут?
— Не стороннi. Будь ласка! — я простягнула йому своє красиве адвокатське посвiдчення, сподiваючись, що корочка київського адвоката все ж таки пригальмує емоцiї мiлiцейського полковника з провiнцiї. Правильно сподiвалася: Яровий уважно вивчив мiй документ, хотiв щось сказати, але замiсть того засичав i повернув корочку назад.
— Що з того?
— Я — його адвокат, — кивнула я на Ваську Хмару.
Тепер писки закруглилися в решти оперiв. Навiть Жихар очевидно не все розумiв. Проте найменше в чомусь розумiвся сам затриманий. Вiн тiльки голосно сопiв i час вiд часу гикав, крутячи в рiзнi боки головою.
— З якого це переляку? — поцiкавився Яровий. — I звiдки ви взагалi тут взялися, панi, гм, Ларисо?
Ага, уже, значить, «панi». Давай, солдафон мiсцевий, вчися тримати себе при жiнцi достойно.
— Звiдки я тут — це моя особиста справа. Пiзнiше я вам поясню, якщо на це буде потреба. Але навряд чи спецiально треба пояснювати, що кожен затриманий за пiдозрою в скоєннi злочину має право на адвоката. I без адвоката має повне право взагалi мовчати, не вiдповiдаючи навiть на запитання, як його звуть.
— Ви, шановна, наскiльки я зрозумiв, приватний адвокат. Отже, представляти iнтереси затриманого маєте право пiсля того, як покажете письмову угоду про те, що ви справдi представляєте його iнтереси.
— Слухайте, давайте не будемо зараз змагатися у глибинi знання законiв, — я посмiхнулася так мило, як тiльки могла в данiй ситуацiї. — Для початку роботи досить усної згоди клiєнта i його письмового клопотання на iм'я слiдчого вашої прокуратури Тамари Комарової, — при цьому очi Ярового остаточно перетворилися за формою на блюдця, — про те, що вiн не проти, аби я як адвокат представляла його iнтереси. Єдине, що може нам зашкодити — це категорична вiдмова самого затриманого. Василю, ви вiдмовляєтеся вiд адвоката?
Яким би Хмара не був п'яним, вiн не мiг не второпати — тут вiдбувається щось на його користь. Тому закричав: «Нє-нє-нє, адвоката давай!» та iнтенсивно закивав головою.
— А бабла на київську адвокатку в тебе стане, Васько? — похмуро запитав Яровий.
Нi, правда, тiльки я можу в таке влiзти. Ну хто б мiг подумати, що замiсть того, аби спокiйно вiдсипатися подалi вiд столицi i колишнього чоловiка, я буду адвокатом п'яного рецидивiста, в якого навiть не буде грошей оплатити мої послуги?