Трубачов безпорадно озирнувся навколо. Підстрибнути до отвору в даху, де видніється шматочок білуватого ранкового неба? Ні, це нічого не дасть. Не встигнеш навіть вхопитися руками, як тебе потягнуть назад. Становище було безвихідним.

Дервіш простелив плащ на підлозі, став на коліна обличчям до сходу й почав молитися. Ті, біля дверей, зробили те ж саме.

«Моляться, — подумав Олег. — Ну, зараз після молитви вони мене прикінчать. Це вже ясно, як день».

Дервіш поводився зловісно. Він вже не молився, не вигукував своїх слівець, а просто стояв на колінах і, схиливши голову на плече, до чогось прислухався. В цей час за дверима раптом пролунав такий звук, ніби заскрипіло давно немазане, дерев'яне колесо. Трубачов здригнувся від несподіванки і від радісного передчуття: хтось мабуть, спускається з перевалу, і ці головорізи тепер мусять відпустити його. Але ні дервіш, ні його помічники не звернули на звук ніякісінької уваги. І Олег зрозумів, що він даремно радів: то кричав його ослик, мабуть, передчуваючи близьку загибель свого хазяїна.

Як тільки осел за дверима замовк, дервіш схопився і повернувся обличчям до Олега. Чорнобороді теж підвелися з колін і мовчки тупцювалися на одному місці. Дервіш підскочив до одного з них, вихопив у нього з піхов кинджал, спробував чорним худим пальцем лезо й передав кинджал бандитові. Потім він зробив те ж саме з кинджалом другого бандита.

— Ех, падлюки! — вигукнув Олег. — Невже для вас вбити людину все одно, що зарізати курча? Що ви собі думаєте?..

Дервіш завищав і ткнув своїм кістлявим пальцем у груди Трубачову. І той зрозумів: це все, кінець. Він вирішив, коли ці бандити кинуться на нього, спробувати дати хоч одному з них ногою в сонячне сплетіння, а вже з одним потім він би якось справився.

В ту саму хвилину, коли один з бандитів наставив поперед себе довгий синюватий кинджал, верхній отвір халупи несподівано закрився чимсь темним, і хрипкуватий, але веселий голос Хедаята вигукнув:

— Хабардар![30]

Дервіш підняв голову і побачив, що прямо на нього націлені два круглі дула рушниці. Бандити злякано позадкували і поспішно, не потрапляючи в піхви, почали ховати свої кинджали

— Клянусь сонцем моєї бабусі, — весело сказав Хедаят, — що ви хотіли взяти гріх на свої душі, зробивши велику неприємність цьому прекрасному руському юнакові. Я рад, що став вам на заваді.

— Ти син свині! — зашипів на нього дервіш.

— Ти зараз відчиниш двері й випустиш руського, інакше я натисну на маленький гачок своєї рушниці і твоя нога посковзнеться на глині буття.

Бандити кинулися відчиняти двері. Олег вийшов з халупи. Блідий, відчуваючи слабість в ногах, він мимоволі обіперся на плече Хедаята, який стрибнув з даху халупи.

— Як ти догадався поїхати слідом за мною? — запитав Трубачов. — Ти зробив мені неоціненну послугу. Не знаю навіть, як тобі дякувати.

— Для чого ж дякувати? — здивувався Хедаят. — Хіба це не був мій обов'язок — захистити тебе від бандитів? Та, крім того, я сам ніколи б не догадався поїхати слідом за тобою. Це Сетард. Її добре серце відчуло, що ти потрапив у біду, і тому вона наполягала, щоб ми кинулися навздогін за тобою. Я й сам зрозумів, що негаразд залишати тебе одного в чужих невідомих місцях. Ми їхали всю ніч. І от біля цієї халупи ми побачили твого осла і цих коней. Подивися, будь ласка, чи не впізнаєш ти якогось з них.

Олег глянув на коней, що були прив'язані до стовбура старого ялівцю, і навіть протер очі від здивування: поряд з двома вороними жеребцями стояв золотистий ахалтекинець, мов дві краплі води, схожий на того, що його показував їм на заставі капітан Чемерисов.

— Огир з золотими зубами? — вигукнув Трубачов.

— Переконайся, — сказав Хедаят і, підійшовши до коня, підняв йому верхню губу.

Зуби в коня були золоті.

— Тут вже я нічого не розумію, — розвів руками Олег. — Цей огир, дервіш… — Вони переслідують нас скрізь, мов якась невблаганна доля… Що це значить?

— О, я розповім тобі, що знаю, — заспокоїв його Хедаят. — Цей дервіш — зовсім не свята людина. Колись він був басмачем на землі твоєї батьківщини, потім тинявся десь в Афганістані, а коли в пустині з'явився Алаяр-хан, власник оцього золотозубого скакуна, дервіш-басмач прийшов до нього. Він служить шпигуном Алаяр-хана і доктора Томберга, де я бачив його десятки разів.

Він приїздив до місіонера в різному одязі, привозив у притулок якихось зв'язаних людей і навіть вбитих… Про нього говорять, що він може за один день проїхати п'ятнадцять фарсахів[31]. Він літає по пустині й горах, мов ураган, і сховатися від нього ніхто не може.

— Я зустрічав його вже кілька разів, — сказав Олег. — Але мені здавалося, що це різні дервіші, просто дуже схожі між собою.

— Ти помилився, і, мабуть, всі нещастя твоїх друзів ідуть від цього дервіша.

— В такому разі ми зараз примусимо його сказати, де знаходяться професор і Елла! — зрадів Трубачов.

— Що-небудь зробити його примусити можна, але сказати — ні, — похитав головою Хедаят. — Для нього вбити людину так само легко, як ящірці згубити свій хвіст, але ще легше йому мовчати. Він не скаже тобі нічого.

— Все ж я спробую, — наполягав на своєму Олег.

— Тоді відв'яжи од його сідла рушницю і заряди її покраще, — порадив йому Хедаят. — Твоє щастя, що вони залишили свої рушниці на конях, і ми будемо їхати тепер від них, не сподіваючись одержати постріл у спину.

Олег одчепив від сідла ахалтекинця карабін, загнав у патронник патрон і широко розчинив двері халупи.

— Вийди сюди, дервіш, я хочу поговорити з тобою, — гукнув він.

Але з халупи ніхто не виходив. Олег зазирнув туди і побачив, що дервіш і бандити знову стоять на колінах обличчями на схід і бурмочуть молитви. Поманивши пальцем Хедаята, він увійшов усередину.

— Ей, правовірні, — ставши за спинами тих, що молилися, сказав Трубачов. — Чи не скажете ви, де зараз російський лікар з своєю помічницею? Я обіцяю, що вступлюся за вас перед властями і вас не будуть судити, як інших бандитів. Ви чуєте? Ви не підете звідси, доки не скажете мені, де знаходяться мої товариші. Адже я знаю, що це ви їх забрали в Марестані. Куди ви їх поділи? Відповідайте ж!

Але «правовірні», не звертаючи ніякісінької уваги на Трубачова, продовжували белькотати свої молитви.

— Ну що ж, — сказав Олег. — Раз так, то я вимушений арештувати вас і одвезти в Келат, щоб передати фармандару, як злочинців і порушників порядку в провінції. Ви мене чуєте?

— Що ти, що ти? — зашепотів йому на вухо Хедаят. — Хіба ми справимося з такими шайтанами? Для чого вони нам? В горах надто важкий шлях, щоб тягатися ще з цими розбійниками. Ми заберемо їхніх коней і їхню зброю, а вони нехай бредуть до перевалу пішки.

— Зараз я з ними ще поговорю, — відмахнувся від нього Трубачов і ще раз спробував вплинути на «правовірних» погрозами й обіцянками. Але він так нічого й не добився. Дервіш і чорнобороді мовчали, мов кам'яні ідоли.

— Ну й чорт з вами! — не витримав Олег. — Залишайтеся тут, якщо вам так подобається. Ходімо, Хедаят!

Вони вийшли з халупи й стали на порозі здивовані. Біля коней вже поралася Сетард. Вона поприв'ючувала до кінських сідел все, що було на ослах.

— Сетард, що ти робиш? — гукнув їй Хедаят.

— А хіба ми не заберемо цих коней? — питанням відповіла вона.

— Так… Але цього ахалтекинця… Що ми з ним будемо робити? Він же нічого не їсть без опію…

— В хурджині є опій, — спокійно відмовила Сетард, — я вже подивилася. Нам вистачить надовго.

Цю Сетард просто не можна було впізнати після того вечора, коли вона приходила до Олега виконувати ганебний наказ місіонера.

— Візьмемо огиря? — запитав Хедаят Олега.

— Як хочеш, — здвигнув той плечима. — Мені від цього радості мало все одно. От якби оті негідники сказали, де зараз професор і Елла — це було б дорожче за все на світі. Але, бач… Не будеш же їх виводити розстрілювати над цією прірвою… Ми не звірі… Ну, поїхали?