— Гаразд, — сказав професор. — А стрільба? Спитайте Алаяр-хана, що значить ця стрільба?

— Ах, це була найзвичайнісінька учбова тривога, — відповів хан. — Професор, сподіваюся, чув, що у військах часто провадять подібну тривогу для того, щоб солдати були завжди напоготові.

— Хіба люди хана — солдати? — запитала Елла.

— Хан говорить, що чоловік не зобов'язаний давати відповідь на запитання, яке ставить жінка, — переклав Саїд-Мухтар, — але з поваги до професора він все ж скаже, що його люди справді солдати.

— Ще зовсім недавно хан намагався переконати, що він стоїть на чолі мирного племені, яке шукає собі щастя в пустині, — зауважив професор.

— Це правда, — відповів Алаяр-хан. — Ми нікому не об'являємо війни, ми ні на кого не нападаємо, ми, справді, сини пустині, які шукають свого щастя. Але нам платять за те, щоб ми охороняли оці піски, і ми їх охороняємо.

— Кому ж потрібні чорні, мертві піски? — здивувався професор. — І хто вам платить за їх охорону?

— Може, мій російський друг хотів би запитати мене про щось інше? — ухильно відповів Алаяр-хан.

— Добре, — згодився Григорій Микитович. — В такому разі скажи нам, що то за машина гула тут неподалік? Я знаю, що у тебе машин немає, а наші друзі повинні приїхати машиною. То чи не приховуєш ти їх приїзду?

— Професор хоче побачити машину, що прибула до нас в гості? — засміявся Алаяр-хан. — Я радий зробити йому задоволення, показавши цю машину.

Пропустивши поперед себе Еллу і Григорія Микитовича, Алаяр-хан з перекладачем і охороною попрямував вузькими завулками поміж наметами.

— Ось вона, — сказав він, коли всі вийшли на околицю білого містечка.

Там, посеред чорного, вилискуючого піску, стояв маленький зелений «вілліс».

Елла в знемозі від усіх цих хвилювань безсило обіперлася на плече Григорія Микитовича.

— От бачите, моя люба, — заспокійливо сказав їй професор. — Я ж казав вам, що не треба хвилюватися.

Але сам, коли вони повернулися до свого намету, схвильовано заявив:

— Елло Михайлівно, ми не можемо більше чекати, нам треба щось робити…

— Ще вчора ви говорили зовсім інше, — нагадала йому Елла.

— То було вчора. Ви думали, що я вірив цьому негіднику Алаяр-хану? Думаєте, я вірю йому зараз? Анітрохи! Я добре знаю, що він бандит, знаю, що вся його банда займається якимсь незаконним ділом і що про неї нічого невідомо навіть місцевим властям. Нас хан не одпустить, це вже напевне, більше того, — зараз, мабуть, десятки його бандитів нишпорять повсюди, шукаючи Трубачова й Кайнарова, щоб захопити й їх і таким чином зовсім приховати всякі сліди зникнення нашої експедиції.

— Я вам про це говорила ще в перший день, — зауважила Елла.

— А я робив вигляд, що не поділяю ваших побоювань лише тому, що не хотів вас ще дужче налякати. Я сподівався, що воно все якось розв'яжеться само, що Олег і Кайнаров знайдуть нас або ж звернуться за допомогою до фармандара. Ну, а тепер…

— Тепер ви вже не вірите в наше визволення?

— Ні, я не перестаю вірити, але, в свою чергу, хотів би якось сприяти цьому. З кожним днем навколо нас скупчується все більше й більше загадок. То ці мішки, крізь які ми нічого не можемо бачити, й незрозумілий гуркіт, то несподівана стрілянина, то ця нічим не з'ясована охорона мертвих чорних пісків.

— А хочете, я розгадаю всі ці загадки? — сказала Елла.

— Ми можемо висловлювати тільки ті чи інші припущення і не більше, — відмахнувся професор. — А цього замало, щоб пояснити те, що відбувається навколо нас. Та зараз і не час для теоретизувань. Треба діяти.

— Як саме?

— Наприклад, втікати.

— Втікати?

— Так.

— Але ж нас наздоженуть через годину, — сказала Елла. — Куди можна втекти в одкритій пустині?

— Це вірно, і тому треба втікати одному, а другий мусить зробити все для того, щоб зникнення його товариша тут не помітили якомога довше.

— І хто ж мусить втікати? — запитала Елла.

— Звичайно, я, — підняв брови професор. — Я мужчина, у мене більше витримки, сил…

— А мене, дівчину, ви вважаєте за можливе залишити саму серед цих головорізів.

— Стривайте, стривайте… Ви дійсно маєте рацію. Я про це не подумав. Тоді, на жаль, нам доведеться відмовитися від думки про втечу.

— Це ж чому?

— Ну, раз я не можу вас лишати тут, а вдвох тікати було б безрозсудно, то…

— Залишається ще один варіант, — нагадала Елла.

— Який?

— Втікати можу я.

— Ви?

— Так, я. Чому ви так здивувалися?

— Але цього я не можу допустити.

— Чому саме.

— Я знаю вас, як ніжну, звичайно, прекрасну й розумну дівчину, але для такої виснажливої подорожі по чорних безлюдних пісках…

— Я не народжена, ви хотіли сказати?

— Ніхто з нас не народжений для цього, але ви, крім того…

— Ви не вірите, що я можу добратися до передгір'їв? Але ж їх видно навіть у щілину намету. Я дійду туди навіть вночі, встигну добратися до них ще до того, як спохватяться бандити.

— Я не можу вас відпустити.

— Але ж, Григорію Микитовичу…

— Ні, ні, про це не треба й говорити. Не будемо більше повертатися до цієї теми. Давайте краще вмиватися.

— Ну, що ж, коли так, то дозвольте мені хоча б сходити по воду, — зітхнула Елла.

— Будь ласка, — засміявся професор. — Щодо цього в нас, здається, суперечок не буде.

Воду вони носили для себе самі, беручи її з невеличкого колодязя, що був у кількох десятках метрів від їх намету. Колодязь являв собою круглий отвір у грунті, прикритий зверху плитою з білого піщаника, і щоб набрати з нього води, треба було лише трохи відсунути цю плиту, нахилитися й зачерпнути глеком воду, яка виходила тут майже на поверхню. Григорій Микитович немало дивувався цьому чудодійному джерелу і навіть пробував якось спитати про його походження у Алаяр-хана, але той послався на аллаха і його пророка, а про колодязь так нічого й не сказав.

Щождо Елли, то їй тут все було байдуже: і полотняні намети, що мали явно не іранське походження, і іноземне озброєння бандитів, і цей незвичайний колодязь. Вона приходила сюди, машинально черпала воду й, думаючи про щось своє, повільно поверталася до намету. Так було й цього разу. Дівчина одсунула кам'яну плиту, нахилилася над чорним отвором, з якого тягнуло прохолодною вогкістю, й опустила туди глек. Не дивлячись вниз, вона знала, що зараз глек гучко булькне, її рука зануриться у воду і можна буде тягти посудину назад. Але сьогодні глек чомусь не булькав. Навпаки, він ударився об щось тверде, і Елла, глянувши вниз, побачила, що води в колодязі зовсім мало. Крім того, вона помітила з одного боку колодязя підземну галерею, яка раніше була заповнена водою.

Спробувавши виміряти довжину галереї рукою, Елла переконалася, що це дійсно підземний хід, а не ніша в стінці колодязя, як їй спершу здалося.

«Що б це таке було?» роздумувала вона, повертаючись до намету.

Професор з зацікавленням вислухав її розповідь про галерею.

— Здається, ми натрапили на розгадку природи нашого незвичайного колодязя, — сказав він. — А ви не помітили, далі, в напрямку підземної галереї, ніде на поверхні немає подібних колодязів?

— Я не звернула на це уваги, — відповіла Елла.

— Виливайте цю воду, я піду до колодязя ще раз і спробую перевірити своє припущення, — швидко сказав Григорій Микитович. — У мене виникла ідея.

— Яка саме?

— Потім дізнаєтесь. Треба спершу впевнитися, що я не помилився.

Професор майже бігцем кинувся з намету і повернувся лише через півгодини.

— Все правильно! — радісно закричав він. — Ми врятовані. Вихід знайдено!

— Але ж як, що ви маєте на увазі? — благально склала руки Елла. — Я ще нічого не знаю і не розумію.

— Зараз зрозумієте, — сідаючи, сказав професор. — Зрозумієте й зрадієте не менш за мене. Слухайте ж. Цей колодязь, з якого ми щодня беремо воду, — не що інше, як кяриз, або канат.

— Що це значить?

— Ну, так тут називають підземні галереї, з допомогою яких проводиться вода в засушливі місця.