А нагорі знявся лемент. Княгиня кричала:

— Пане князь, негайно стрельніть у цього розбійника з вашого пістоля!

Князь кинувся по пістоль.

А Румцайс, схоплений трояндовим кущем, стояв спиною до вікна і не міг навіть поворухнутися! Ото досада, ото халепа!

— Ти хоч кажи мені, що там угорі діється! — промовив він до Ціпісека.

— Пан князь набиває пістоль залізною кулею, — відповів Ціпісек.

— Треба й собі зарядити, — спокійно промовив Румцайс і, не поворухнувши й ліктем, самими пальцями зарядив пістоль зеленим жолудем.

— Пан князь дивиться сюди через мушку, — правив далі Ціпісек. — Цілиться, батьку, на тебе!

— А я через кляті колючки не можу в нього стрельнути! — збліднувши, вигукнув Румцайс.

— Тільки-но я скажу по-французькому «три», стріляйте, пане князь, в цього Румцайса! — вигукнула у вікні княгиня. Та від хвилювання вона забула, як по-французьки «три».

Тим Румцайс і скористався.

— Якщо я не можу вистрелити просто у князя, — сказав вій Ціпісеку, — то ти хоч покажи мені, з якого боку їчинська брама.

Брама була прямо перед Румцайсом, і він вистрелив у неї зеленим жолудем.

Жолудь брязнув об браму, відскочив від неї і влетів прямо у вікно.

— Ой, щось мене дзизнуло просто в око, яким я цілився у Румцайса! — вигукнув князь і кинув пістоль.

— Труа! — згадала княгиня, як по-французьки «три». Та було вже пізно.

Румцайс випручався з колючок, озирнувся, де та дірка в мурі, і взяв однією рукою Ціпісека за лікоть, а другою помацав у себе за пазухою троянду. І вони пішли додому, а по дорозі занесли троянду мавці, яка чекала на них біля куща шипшини.

Одного разу Ціпісек грався біля струмка, завів воду до печери, і у Манки відволожився гніт од кресала.

— Як же я тепер буду розпалювати вогнище? — забідкалась Манка.

Почув це Румцайс і каже:

— Чого ти побиваєшся? Кресону нігтем об ніготь і матимеш вогню, скільки забажаєш.

Та Манка не могла заспокоїтись.

— А де це, Румцайсе, написано, що ти будеш удома саме в ту хвилину, як у мене згасне вогонь?

На третій день після того варила Манка семикратну розбійницьку юшку. Під такою юшкою вогонь має бути весь час на три пальці заввишки. Інакше юшка загусне, пригорить, і її доведеться вибивати з горщика дрючком.

Юшка вже мала закипіти в третій раз, коли Манка раптом промовила:

— Оце так!

Вогонь під горщиком почав гаснути, полум'я ліниво пробігало над попелом. А Румцайса ніде не видно, і нікому кресонути нігтем об ніготь.

Коли вогнище вже зовсім згасало, зазирнув до печери вогневик ржаголецького лісу:

— Чогось у мене ноги терпнуть. Видно, з вогнем десь негаразд.

— Та це у нас, — відповіла Манка. — Юшку доварити не можу.

Вогневик не промовив більш ані словечка, зібрав під язиком слину і плюнув у вогнище. Полум'я вибухнуло, і юшка вмить закипіла.

— Спасибі, — промовила Манка. — Я скажу Румцайсові, щоб не забув тобі віддячити.

На четвертий день ішов Румцайс Ржаголецьким лісом, коли чує раптом — хтось кричить на просіці. Рушив він туди через молодняк і побачив таке:

Сидить на пеньку капрал із їчинського полку з папером у руці. Перед ним стоїть вогневик і переступає з ноги на ногу, щоб не присмалити трави і мурашок.

— Ти у мене постоїш струнко! І що в цій бамазі написано, так все воно й буде! — вигукував капрал, аж жолуді на дубах тремтіли.

— А що ж воно написано у тій бамазі? — запитав Румцайс, підійшовши ближче.

— А тобі до цього діла зась! — відрубав капрал. — Тебе це не обходить, а от вогневикові сам найсвітліший імператор пише, щоб ішов служити до їчинського полку.

— Тру-ту-ту! — весело засурмив Румцайс у долоню на славу його імператорській величності. — А ким же він там служитиме?

— Феєрверкером! — нетерпляче притупнув ногою капрал. — Буде підпалювати у гарматах ґноти, щоб добре стрілялось!

Коли вогневика привели у казарми і поставили серед двору, наказав капрал засурмити сигнал і викликати кухаря. Той прибіг і полив вогневика водою. Шугнула пара, але вогневик зайнявся знову. Тільки після сьомого казана води згас вогневик. Капрал одразу сердито закричав на нього:

— Лінкцум і рехцум![19]

І вогневик почав повертатися то вліво, то вправо.

— А ти казав, що не послухається команди! — гукнув капрал у бік Ржаголецького лісу, щоб почув це Румцайс.

Капрал наказав одягти вогневика у мундир. Принесли старенький мундир — на той випадок, якби з вогневика часом посипалися іскри. Нарешті одержав він здоровенну рушницю, вже обпалену у трьох битвах. Потім капрал вивів його на задній двір і звелів суворо:

— Щоб ти звик до військової служби, ходи отут взад і вперед і вартуй!

І, сказавши це, пішов писати листа імператорові, що все уже в порядку. А вогневик у цей час ходив і ходив навколо склепу, складеного із важкого каміння, з ґратами на дверях. Раптом у вогневика почала терпнути нога.

«Наче знову на вогонь», — подумав він і озирнувся, звідкіля б то могло тягти.

Підійшов вогневик до дверей склепу і зазирнув за грати. А там — мурована кімнатка, повна бочок з порохом та кулями, повна гранат і мін, бомб і ракет.

Подивився, подивився вогневик на все те вогняне начиння, і напав на нього великий жаль, що сам він зовсім згас після семи казанів води. Спалахнули в ньому образа і злість. Під язик йому набігла слина, і він сердито плюнув через вічко у ґратах прямо в пороховий льох. А слина в нього була вогняна. Та й якою ж вона могла бути у вогневика? І вона розтікалася вогнем — ближче і ближче до бочок з порохом.

Побачивши це, вогневик подався до капрала:

— Доповідаю, що скоро все тут злетить у повітря!

— Бачиш, як ти добре навчився вартувати! — промовив із захватом капрал, і тільки тоді, власне, зрозумів, про що це вогневик говорить. І в ту ж мить наказав сурмити всім сурмачам.

— Тра-та-та-та! — заграли сурми.

— А що ж робити далі? — знову озвався капрал. Адже разом із казармами мав злетіти у повітря і весь Їчин.

А Румцайс сидів край Ржаголецького лісу і міркував, як повернути вогневика з військової служби. Почув він, що в Їчині сурмлять, подивився туди пильно, по-розбійницькому, і побачив, як горить у пороховому льоху і як кожен боїться підступитися до нього.

І в самому Їчині переполох. На дзвіниці святого Якуба бемкали всі дзвони.

— Оце вже не жарти, — мовив Румцайс і гукнув: — Манко, а подай мерщій отой горщик із юшкою!

Розстебнув він куртку із кордовської шкіри, щоб вільніше було у плечах, і з усієї румцайсівської сили пожбурив горщик аж у Їчин. Горщик влучив у заґратоване віконце, вогонь згас, і в церкві святого Якуба замовкли дзвони.

І чутно було аж до лісу, як зарепетував капрал на вогневика по-німецькому:

— Раус!!!

Тобто, щоб забирався він звідти геть.

Вогневик і пішов. Перед ворітьми казарми він пропалився з казенного мундира, рушницю поклав на землю і глянув довкола — якою дорогою ближче дістатися до Ржаголецького лісу.

Одного разу Румцайс надумав перевірити курок у свого пістоля, чи добре він б'є. І побачив, що там ослабла заклепочка. А заклепочка та була з тричі загартованого заліза, і справити її міг би тільки коваль. Румцайс послав уперед Ціпісека, щоб коваль усе, що треба, приготував, а сам прийшов трохи згодом.

— Для такої заклепки треба трьох робітників, — сказав коваль Жегула. — Ціпісек буде роздувати міх, ти, Румцайсе, триматимеш пістоль на ковадлі, а я розігрію заклепочку і вдарю по ній молотом з обох рук.

Жегула підгріб вугілля у горн, щоб було більше жару, а Ціпісек почав дмухати міхом. Коли заклепочка розжарилась до червоного, і треба було тільки вставити її на місце та приклепати, потяг Ціпісек ненароком міх навскоси, і той фуркнув убік — у димар. Вилетів з димаря віночок сажі, і понесло його вітром до ринкового майдану.