Раптом поміж листям блиснуло сине пір'ячко, і сойка, яка завжди знала всі новини, закричала:

— Ідуть! Ідуть!

До роздоріжжя наближалися дві їчинські дівчини, обидві гарненькі, але не схожі одна на одну.

У першої коси були чорні й руки білесенькі, в другої — руки засмаглі на сонечку, а коси — як недостигла пшениця. Першу звали Анка, а другу Манка.

Анка перша побачила сонячний перстень на роздоріжжі. Вона підскочила до нього, схопила, наділа на палець і вмить підрахувала, що за нього дадуть не менше дванадцяти дукатів.

Румцайс виступив з кущів.

— Перстень у тебе є, — мовив він. — Але це моя шлюбна обручка, отже, мусиш ти й мене взяти.

— А чом би й ні? — сказала Анка. — До гарного персня можна взяти і розбійника.

— То й гаразд, — кивнув Румцайс. — Зараз я тобі покажу своє господарство.

Повів він Анку до розбійницької печери. А друга дівчина, Манка, пішла за ними на два кроки позаду, щоб не заважити. Дійшовши до печери, Румцайс зупинився.

— Оце моя фортеця.

Анка посвітила в печеру сонячним перснем.

— Щось у тебе добра не густо, — сказала вона. — Тільки ондечки у кутку стоїть якась бодня. Може, там лежить твоє багатство? — Вскочила вона у печеру і притьмом у той куток. А там лежала на поличці порожня шкіряна торба, і не було в ній навіть вітру. Анка сердито жбурнула її назад на вулицю. — Чи я розбійника собі взяла, чи жебрака? Ану, гайда, Румцайсе, до роботи, а то я тебе покину!

Румцайс не хотів заходити в суперечку з новою господинею і тому пішов. Ледве він зник, тицьнула Анка Манці в руки березову гілку і звеліла гарненько прибрати в печері.

Румцайс тим часом дійшов до дуба на роздоріжжі. Зарядив пістоль жолудем, вистрелив у повітря і сумно промовив:

— Анка, звісно, гарненька, але лиха на вдачу. Що ж його робити?

А тут іще сонечко додало йому смутку. Простягло свій золотий палець поміж гілками дуба і поторгало Румцайса за плече.

— Егей, а що ти зробив із тими променями, які взяв у мене?

Румцайс щиро признався:

— Я зробив із них обручку, але, мабуть, не зумів дати тій, справжній.

Сонечко засмутилося:

— Авжеж, не тій…

Румцайс тим часом зарядив пістоль, щоб зробити іще один постріл.

— Облиш, — сказало йому сонечко. — Цим не допоможеш.

І воно замислилося так глибоко, аж полем і лісом пробігла тінь. Та за хвилину знов усміхнулося:

— У мене теж є свої турботи. Оцей дуб, під яким ти стоїш, мене страшенно дратує. Ціле літо ховає він свої жолуді під листям, не дає їм визріти, а у мене на осінь і без того багато роботи, щоб я іще тими жолудями клопоталося. Чи не допоміг би ти мені?

Румцайс підійшов до дуба і стиснув його з усієї румцайсівської сили.

— Хто це? — запитав дуб.

— Румцайс.

Дуб на хвилину замислився.

— Я тут стою вже двісті п'ятдесят сім років, але жодного разу ніхто мене так не стискав, як справжній козак.

— А що було б, якби я тебе потрусив? — засміявся Румцайс собі в бороду. — Так би жолуді й посипалися.

— Краще цього не роби! — злякався дуб. — Адже вони в мене ще зелені.

І показав усі свої жолуді.

Сонечко в ту ж мить кинуло на них по краплиночці за лота.

— Дякую, Румцайсе, добре ти мені допоміг. Повертайся спокійно до своєї печери.

— Оце й усе? І більше нічого? — здивувався Румцайс.

— Більше нічого, іди собі додому, — промовило сонечко.

Румцайс зробив, як йому сонечко порадило. Повернувся додому, сів на камінь біля печери і став чекати. Та не схоже було, щоб діло обернулося на краще. Манка старанно замітала печеру березовою гілкою, а Анка копилила губу і сварила дівчину, щоб та не здіймала куряви. Та ще й загадувала притрусити долівку піском і дрібними камінцями.

Румцайс дивився на це, дивився, і на душі в нього стало дуже сумно. Зрештою він не витримав:

— Я помилився! Я хотів узяти Манку, а не Анку!

— Тепер уже пізно, — відрізала Анка.

Але в ту мить сонечко почало хилитися за гору. А як сховалося зовсім, став тьмяніти й сонячний перстень, який був у Анки на пальці. Тьмянів, тьмянів і за хвилину згас.

Анка затупала ногами:

— І через оцю залізяку я стала жінкою розбійника? Та ж вона не коштує і дванадцяти крейцерів!

Зірвала вона перстень з руки, брязнула ним об землю та й подалася по дорозі, що вела до Їчина.

Ніхто за нею не жалкував. Румцайс хвилину переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли чоботи, а тоді підняв з землі згаслий сонячний перстень і одягнув його на палець Манці.

— Вранці, як сонечко зійде, він знову засвітиться.

— А я б його і так узяла, — відказала Манка.

— І хотів би я, — вів далі Румцайс, — щоб ти стала розбійницькою господинею, і боюся. Адже ти така чистенька!

Та Манка знала, що відповісти.

— Це, Румцайсе, не біда, — сказала вона. — Як буду в твоїй печері поратись, врешті-решт уберуся в попіл.

Незабаром Манка навчилася вести розбійницьке господарство, і Румцайсові вже не треба було їй допомагати. Сів він якось на камінь перед печерою і почав вирізати собі із букового кореня люльку. Потім намішав у кисеті справжнього розбійницького тютюну із жмені жолудів, в'язочки чемериці та пучки сірки. Зав'язавши кисет, сказав Румцайс Манці:

— У замковому саду ростуть великі червоні яблука. Щоб тебе, Манко, порадувати, я таке яблуко дістану.

Посадив він Манку на порослий мохом горбочок і сказав:

— Сиди отут і тримай фартушок. Я закину в нього яблуко аж із Їчина.

По дорозі в місто Румцайс натоптав нову люльку свіжим розбійницьким тютюном. Кресонув нігтем об ніготь, вискочила іскра і підпалила тютюн у люльці. Тютюн був міцний, як панська запряжка з дванадцяти коней. Коли Румцайс затягнувся, то димом із люльки зчесало сливи на дві австрійські милі навкруги. Коли він випустив дим удруге — перекинуло скелю під Праховом. Сховав Румцайс люльку в кишеню і сказав:

— Молодецький тютюнець, треба з ним поводитись обережно.

Він якраз дійшов до огорожі замкового саду. Перестрибнув огорожу і пішов поміж деревами, вибираючи для Манки найгарніше, найчервоніше яблуко.

Манка тим часом сиділа на порослому мохом горбочку, наставивши фартушок, та нічого в нього не падало.

Румцайс ніяк не міг вибрати, яке ж яблуко найкраще в князівському саду. Переводив очі з одного на одне, і все йому здавалося, що це не найчервоніше. Так дійшов він до середини саду й не помітив, що на нього вже кілька хвилин дивиться з вікна княгиня Майолена. Та сама, чийого князя Румцайс замкнув у малій замковій башті.

Румцайс іще трохи походив поміж яблунями і нарешті вибрав яблуко для Манки. Висіло воно на вершечку найбільшої яблуні. Румцайс знав, як його збити. Зарядив пістоль кремінцем, прицілився і вистрілив. Попав яблуку прямо в ніжку, а внизу зловив його в наставлену долоню.

Тільки ж княгиня Майолена, яка з вікна дивилася на Румцайса то правим, то лівим оком, мовила сама до себе:

— Постривай, тепер я тобі віддячу за пана князя!

І смикнула за шнур дзвоника.

В ту ж мить з чотирьох боків ускочили в сад чотири ескадрони гусарів. У сурми грають, у барабани б'ють.

Румцайс тільки промовив:

— Зрада!

І більше жодного слова не зміг сказати. Але, на щастя, встиг перекинути через голови гусарів яблуко в Ржаголецький ліс.

Притисли гусари Румцайса до замкової брами й повели до зали, де сиділа на троні княгиня Майолена.

Саме в ту мить прилетіло яблуко й упало Манці в фартушок. Було воно спершу червоне, як дівочі щічки, але скоро поблідло й позеленіло, а тоді зробилося таке зелене-зелене, як трава.

— З Румцайсом біда! — злякалася Манка.

У замку княгиня тим часом роздивилася Румцайса, посунулась на троні і мовила: