— Тобі потрібна щоденна газета? Ну, й мені не потрібна. А, значить, Ільєусу також.— І він перевів розмову на інше.

Яким же було здивування полковника, коли через якийсь час він побачив на рекламних щитах і на стінах будинків оголошення про вихід газети. Він викликав Тоніко:

— Отже, газета все-таки виходить?

— Яка? Кловіса?

— А чия ж! Уже скрізь оголошено про це.

— Машини прибули і монтуються.

— Як же це трапилось? Адже я відмовив йому в підтримці. Де ж він дістав грошей? В Баїйї?

— Ні, батьку, тут. Його підтримав Мундіньйо Фалкан...

А хто натхненник заснування клубу «Прогрес», хто дав гроші для молоді торговельних підприємств на організацію футбольних клубів? Тінь Мундіньйо Фалкана ширяла всюди. Його ім'я все настирливіше лізло до вух полковника. Ось і зараз араб Насіб розповідав про нього, буцімто, приїхавши, він оголосив, що скоро з'явиться інженер з міністерства шляхів сполучення для вивчення питання про ліквідацію мілини. Хто його просив викликати інженера, хто дав йому право втручатися в справи міста?

— А хто його просив? — рвучко повернувся старий до Насіба, немовби той мав нести відповідальність за вчинки Мундіньйо.

— А цього вже я не знаю... За що купив, за те й продаю... . .

Яскраві квіти в саду купалися у промінні щедрого сонця, птахи співали в гущавині. Полковник насупився, а Насіб не наважувався відкланятись. Старий був розгніваний, але раптом знову заговорив. Якщо вони вважають, що він вийшов з гри, то помиляються. Він ще не помер, у нього ще є сили. Вони хочуть боротися? Що ж, він боротиметься, йому не звикати, цим він займається протягом усього життя. Як він створював плантації, визначав кордони своїх величезних фазенд, зміцнював свою могуть? Адже все це не дісталося йому в спадок від батьків, він не ніжився під братовими крильцями в столичних містах, як цей Мундіньйо Фалкан... Як він зводив рахунки зі своїми політичними супротивниками? Він ішов у ліси з пістолетом у руках на чолі своїх жагунсо. Будь-хто зі старших ільєусців може розповісти про це. Ще не вивітрились з пам'яті земляків його подвиги. Мундіньйо Фалкан допускається величезної помилки, він не знає історії Ільєуса, варто б йому все-таки поцікавитися спершу нею... Полковник постукував костуром по бетону тротуару. Насіб мовчки слухав.

Ввічливий голос вчителя Жозуе перебив Раміро Бастоса:

— Доброго здоров'я, полковнику. Засмагаєте? — Полковник усміхнувся і простяг руку.

— Та ось розмовляю з товаришем. Сідайте.— Він посунувся, звільняючи місце для вчителя.— В мої роки тільки й лишається на сонці грітися...

— Не кажіть, полковнику, не всім ще юнакам впоратись з вами.

— А я щойно саме це й казав Насібу... Мене ще рано живцем ховати. Хоча є люди, котрі вважають, що пісня моя вже одспівана...

— Ніхто так не думає, полковнику,— сказав Насіб.

Раміро Бастос, перейшовши на інше, запитав у Жозуе:

— Як там справи у коледжі доктора Еноха?

Жозуе був викладачем і заступником директора коледжу.

— Добре, дуже добре. Коледж прирівняно до державних учбових закладів. Тепер в Ільєусі є своя державна гімназія. Це дуже важливо.

— Уже прирівняно? А я не знав... Губернатор повідомив мені, що це буде оформлено лише на початку року. Міністр не міг зробити цього раніше, оскільки подібний акт не зовсім відповідає законам. Я пильно цікавився цим питанням.

— Ви маєте рацію, полковнику, оформлення офіційного статуту відбувається, як заведено, на початку року, до того, як розпочнеться навчання. Але Енох попрохав Мундіньйо Фалкана, коли той їхав до Ріо...

— А!

— ...і той домігся, щоб у міністерстві зробили виняток із правил. Вже цього року на екзамени до коледжу приїде федеральний інспектор. Для Ільєуса це дуже важливо...

— Так, так... Так, так...

Молодий викладач продовжував говорити. Насіб скористався з цього, аби піти так, щоб полковник не помітив. Думки Раміро Бастоса були десь далеко-далеко. Що, дідько його візьми, робить у Баїйї його син Альфредо? Депутат палати штату, який має доступ до губернаторського палацу і може в будь-який час розмовляти з губернатором, чим же він там, чорт забирай, займається? Хіба він, Бастос, не наказував йому піклуватися про коледж, про розширення його прав? Якби губернатор під тиском Альфредо по-справжньому зацікавився цією справою, то Енох і місто були б зобов'язані реорганізацією йому, Бастосу, і жодній людині більше. Він, Раміро, за останній час майже не бував у Баїйї на засіданнях сенату, він погано почував себе під час подорожей. І ось наслідки: його прохання перед урядом припадають пилом по міністерствах, ідуть звичайною бюрократичною дорогою, тоді коли... Коледж поза всяким сумнівом матиме права державного учбового закладу на початку року,— губернатор повідомив це так, немовби без зволікання задовольнив його прохання. І він, Раміро, був задоволений, передав цю новину Еноху, підкресливши оперативність, з якою уряд задовольнив його прохання.

— Через рік ви матимете в своєму коледжі федерального інспектора.

Енох подякував йому тоді, але не витримав і поскаржився:

— Шкода, полковнику, що ми не маємо інспектора вже зараз. Ми втратимо рік, багатьох хлопчиків пошлють вчитися до Баїйї.

— Посеред року така реорганізація неможлива. Доведеться трохи почекати...

І ось тепер ця неждана новина. Коледж буде позачергово, терміново дорівняно до учбових закладів державного значення завдяки турботам і милості Мундіньйо Фалкана. Ну, гаразд! Він, Раміро, поїде в Баїйю, губернаторові доведеться дещо почути такого, що не зовсім приємно слухати... Не така він людина, з ним жартувати не варто, він не дозволить топтати свій авторитет. Але що, чорт забирай, робить його син в палаті штату? У хлопця немає жодних даних для політичної кар'єри, він знаючий лікар, непоганий адміністратор, але він занадто лагідний, не вміє бути наполегливим. Другий, Тоніко, думає лише про жінок, а все інше для нього не варте жодної уваги... Жозуе попрощався.

— До побачення, сину мій. Передай Еноху моє вітання. Я чекав, що мені повідомлять невдовзі...

Полковник знову залишився сам. Сонце більше не радувало його, обличчя старого спохмурніло. На думку спадали колишні часи, за яких подібні справи розв'язувались вельми просто. Якщо хтось ставав на заваді, варто було викликати жагунсо, пообіцяти гроші, назвати потрібне ім'я. Тепер все не так. Але цей Мундіньйо Фалкан все одно помиляється. Ільєус невпізнанно змінився за останні роки, це так. Полковник Раміро силкувався збагнути це нове життя, цей Ільєус, що народжувався з того, колишнього, який належав йому. Він думав, що зрозумів цей новий Ільєус, пізнав його запити, його інтереси. Хіба не він боровся за благоустрій міста, не він планував майдани і сади, забрукував вулиці, хіба не він вимостив шосе, всупереч зобов'язанням, взятим перед англійцями, які будували залізницю? Чого ж тепер, і так нагально, місто вислизає з його рук? Чого раптом всі почали робити те, що їм стукне в голову, на свій розсуд, не слухаючи його, не чекаючи його розпоряджень! Що трапилось з Ільєусом, невже він більше не розуміє його, не керує ним?

Але ж він не з таких, щоб здатися без бою. Це його земля, ніхто не зробив для неї більше від нього, Раміро Бастоса; ніхто, ким би він не був, не відніме в нього маршальського жезла. Він відчував, що настає новий етап боротьби, не схожої на ту, що точилася раніше, і, очевидно, значно важчої. Він підвівся, випростався, здавалось, зовсім не відчуваючи тягаря літ. Можливо, він таки і старий, але ще не похоронений, і доки він живий, влада тут належатиме йому. Раміро вийшов із саду і рушив до палацу префектури. Поліцейський біля входу виструнчився. Полковник Раміро Бастос усміхнувся. 

В ту мить, коли полковник Раміро Бастос заходив до приміщення префектури, а араб Насіб повернувся у бар «Везувій», так і не розшукавши куховарки, Мундіньйо в своєму кабінеті на набережній розповідав Капітанові: