— Побий їх, святий Вітольде! Хай мені грець, якщо до ночі двоногий вовк не заріже двох-трьох свиней. Сюди, Ікланю! Агов, Іклань! — заволав він на весь голос до волохатого собацюри, чи то дога, чи то хорта, чи то покруча хорта з шотландською вівчаркою. Собака, накульгуючи, бігав навкруги й, здавалося, хотів допомогти своєму господареві зібрати непокірну череду. Але чи то не розуміючи знаків, які подавав свинар, чи то забувши про свої обов'язки, чи навмисне, пес розганяв свиней урізнобіч, посилюючи лихо, яке він начебто мав намір виправити.

— Бодай тобі дідько вибив зуби! — бурмотав Гурт. — Бодай би пропав цей наглядач королівського лісу! Стриже пазурі нашим собакам, а потім вони ні на що не годяться. Будь другом, Вамбо, допоможи. Зайди з того боку пагорба й пужни їх звідтіля. За вітром вони самі підуть додому, як ягнята.

— Правду кажучи, — сказав Вамба, не рушаючи з місця, — я вже встиг порадитися з цього приводу зі своїми ногами, і вони вирішили, що тягати моє гарне вбрання по трясовині було б ворожим актом проти моєї величності й королівського вбрання. А тому, Гурте, от що я скажу тобі: поклич-но Ікланя, а череду нехай спіткає її доля. Чи тобі не байдуже, зустрінуться твої свині з загоном солдатів, чи зі зграєю розбійників, чи з мандрівними прочанами! Адже до ранку свині однаково перетворяться на норманів, і притому тобі ж на радість і полегшення.

— Як же так — свині, мені на радість і полегшення, перетворяться на норманів? — запитав Гурт. — Ну ж бо, поясни. Голова в мене зараз не варить, а на думці лише злість, тож мені не до загадок.

— Ну, як називаються ці тварини, що рохкають і дибають на чотирьох ногах? — запитав Вамба.

— Свині, дурню, свині, — відповів пастух. — Це всякому недоумкові відомо.

— Правильно, «swine» — саксонське слово. А от як ти назвеш свиню, коли вона зарізана, оббілована, порубана на кавалки й повішена за ноги, наче зрадник?

— Туша, — відповів свинар.

— Дуже радий, що й це відомо всякому дурневі, — зауважив Вамба. — A «touche», здається, має нормано-французький корінь. Виходить, поки свиня жива й за нею наглядає саксонський раб, то називають її по-саксонському; але вона стає норманом, щойно потрапляє до панського палацу і з'являється на бенкеті у знатних осіб. Що ти на це скажеш, друже мій Гурте?

— Правду мовиш, друже Вамбо. Не знаю лише, як ця правда потрапила у твою дурну голову.

— А ти послухай, що я тобі ще скажу, — вів далі Вамба в тому ж дусі. — От, наприклад, старий наш олдерменський[5] віл: поки його пасуть такі раби, як ти, він носить своє саксонське прізвисько «veal», коли ж він опиняється перед знатним паном, віл стає полум'яним і люб'язним французьким мсьє де Туром. У такий же спосіб і ягня стає маркізом де Мутоном: поки за ним потрібно доглядати — то сакс, але коли воно потрібне для насолоди — йому дають норманську назву.

— Клянуся святим Дунстаном, — відповів Гурт, — ти кажеш правду, хоч вона й гірка. Нам залишилося тільки повітря, щоб дихати, та і його не забрали тільки тому, що інакше ми не виконали б роботу, завдану на наші плечі. Що смачніше та масніше, те до їхнього столу; жінок найкрасивіших — на їхні ложа; найкращі й найхоробріші з нас повинні служити у чужоземних військах і встеляти своїми кістками далекі краї, а тут мало хто залишається, та й ті не мають ані снаги, ані охоти захищати бідолашних саксів. Дай Боже здоров'я нашому господареві Седрику за те, що він обстояв нас, як личить мужньому воїнові; от лише днями прибуде в нашу сторону Реджинальд Фрон де Беф, тоді й побачимо, чого вартують усі клопоти Седрика… Сюди, сюди! — загукав він раптом, знову підвищуючи голос. — Ось так, гарненько їх, Ікланю! Молодець, усіх зібрав докупи.

— Гурте, — сказав блазень, — з усього видно, що ти вважаєш мене дурнем, інакше не пхав би голову в петлю. Адже варто мені натякнути Реджинальду Фрон де Бефу або Філіпу де Мальвуазену, що ти лаєш норманів, умить тебе підвісять на одному з цих дерев. От і гойдатимешся для остраху всім, хто надумає паплюжити знатних панів.

— Дідько! Невже ти здатен мене виказати? Сам же підбурював мене на такі слова! — вигукнув Гурт.

— Виказати тебе? Ні, — мовив блазень, — так роблять розумні люди, де вже мені, дурневі… Але тихіше… — перервав він сам себе, прислухаючись до кінського тупоту, що розлунював уже досить виразно. — Хто це до нас їде?

— А тобі не байдуже, хто там їде? — запитав Гурт, який встиг тим часом зібрати всю череду та гнав її вздовж похмурої просіки.

— Ні, я маю побачити цих вершників, — відповів Вамба. — Можливо, вони їдуть із чарівного царства з дорученням від короля фей Оберона[6]…

— Не варнякай! — перебив його свинар. — Маєш бажання молоти дурниці, коли он там, майже під боком, насувається гроза із громом і блискавкою. Чуєш, який гуркіт? А злива! Я в житті не бачив улітку таких великих і стрімких крапель. Поглянь, вітру немає, а дуби тріскотять і стогнуть, як у бурю. Помовч-но краще, та поспішаймо додому, перш ніж нас закрутить гроза! Ніч буде страшною.

Вамба, поза сумнівом, зважив на силу цих аргументів і вирушив за своїм товаришем, який взяв довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, і наддав ходу. А цей новітній Евмей[7] квапливо прямував до узлісся, підганяючи за допомогою Ікланя череду, що пронизливо рохкала.

Розділ II

інський тупіт усе наближався, і, незважаючи на вмовляння й лайку свого супутника, Вамба, якому не терпілося швидше побачити вершників, раз у раз зупинявся з різних приводів: то рвав з високого куща недостиглі горіхи, то заглядався на сільську дівицю, що проходила повз, і тому вершники невдовзі наздогнали їх.

Кавалькада складалася з десятьох чоловіків; двоє, які їхали попереду, були, певно, поважні пани, а решта — їхні слуги. Стан і звання однієї із цих осіб неважко було встановити: це була, без сумніву, духовна особа високого рангу. На плечах — одяг монаха-францисканця, пошитий із чудової матерії, що суперечило статуту цього ордена; плащ із каптуром з найкращого фламандського сукна, спадаючи красивими широкими бганками, підкреслював його ставну, хоча й трохи огрядну постать.

Його обличчя так само мало говорило про смиренність, як і одяг — про презирство до мирської розкоші. Риси його обличчя були б приємні, якби очі не блищали з-під навислих вік тим лукавим епікурейським вогником, що викриває обережного сластолюбця. Втім, його професія й статус привчили його так володіти собою, що при бажанні він міг додати своєму обличчю врочистості, хоча від природи воно виражало благодушність і поблажливість. Всупереч монастирському статуту, так само як і едиктам пап і церковних соборів, одяг його був розкішним: рукави плаща в цього церковного сановника були підбиті й облямовані дорогим хутром, а мантія застібалася золотою пряжкою, і весь орденський одяг був настільки вишуканий і ошатний, як у наші дні сукні красунь квакерської секти: вони зберігають призначені їм фасони й кольори, але вибором матеріалів і їхнім поєднанням уміють додати до свого туалету кокетливості, властивої світському марнославству.

Поважний прелат їхав верхи на вгодованому мулі; його упряж була багато прикрашена, а вуздечка, за тодішньою модою, обвішана срібними дзвіночками. У поставі прелата не було помітно чернечої незграбності — навпаки, вона вирізнялася грацією й упевненістю чудового наїзника. Здавалося, що якою б приємною не була спокійна хода мула та його розкішні прикраси, все-таки чепурний монах користувався таким скромним засобом пересування лише для переїздів широким гостинцем. Один зі служителів-мирян, які складали його почет, вів за вуздечку чудового іспанського жеребця, на якому монах виїжджав в урочистих випадках. На ті часи купці з найбільшим для себе ризиком і нескінченними труднощами вивозили з Андалузії таких коней, що були в моді в багатих і знатних вельмож. Сідло й упряж на цьому чудовому коні були вкриті довгою попоною, що спускалася майже до самої землі і була розшита зображеннями хрестів та інших церковних емблем. Інший служитель вів загнузданого в'ючного мула, навантаженого, ймовірно, поклажею настоятеля; двоє ченців того ж ордена, але нижчих ступенів, їхали позаду всіх, пересміхаючись, жваво розмовляючи й не звертаючи жодної уваги на інших вершників.