— Сер Вільям!

А за хвилину знов:

— Сер Вільям Герберт! Ідіть послухайте, який чудний сон я бачив… Сер Вільям! Чуєте? Мені снилося, що я став злидарем… Ей, хто там є? Сторожа! Сер Вільям! Та що таке? Немає навіть жодного камердинера? Ну, й дістанеться ж…

— Що з тобою? — хтось пошепки спитав принца. — Кого це ти кличеш?

— Сера Вільяма Герберта. А ти хто?

— Та хто ж, як не твоя сестра Нен? Ой, Том, я й забула, ти збожеволів, бідолашний. Значить, ти й сьогодні не прийшов до розуму? Краще б я й не прокидалася! Тільки ти мовчи, а то всіх нас повбивають на смерть.

Принц злякано схопився, але гострий біль побитого тіла привів його до свідомості, і він із стогоном упав на брудну солому.

— Так це не сон! — вигукнув він. І вмить вся туга й мука, що їх розвіяв сон, опанували його знов, йому стало ясно, що він уже не зніжений принц, який живе в розкішному палаці, а жебрак, одягнений в рам'я, покидько, ув'язнений в норі, що годиться тільки для звірів, спільник злодіїв та жебраків.

Раптом з вулиці долинув страшенний галас, а ще через хвилину хтось загрюкотів у двері. Джон Кенті враз перестав хропти й гукнув:

— Гей, хто там? Чого треба?

Чийсь голос відповів:

— Знаєш, кого ти пристукнув своєю палюгою?

— Не знаю і не хочу знати.

— Он як?! Ну, зараз заспіваєш іншої. Коли хочеш врятувати шкуру, тікай мерщій. Цей чоловік уже віддав богу душу. Це наш піп, отець Ендрю.

— Ой, боже ж мій, — вигукнув Кенті. Він розбудив усю родину і хрипко скомандував: — Хутчій тікайте, а то ви всі загинете.

Через кілька хвилин усі вискочили на вулицю й кинулися бігти. Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тягнув його по темному провулку й стиха наставляв:

— Ти, безмозкий дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як твоє прізвище. Я вигадаю собі якесь інше, щоб збити із сліду поліцаїв. Гляди ж не проговорись.

А решті він сказав:

— Якщо випадком доведеться розминутися, хай кожен з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої крамниці. А звідти всі ми подамось до Саутверка.

В ту хвилину втікачі раптом виринули з темряви на світло і опинилися серед величезної юрби, що з піснями й танцями товпилася на березі Темзи. Вздовж ріки, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутверкський теж були залиті світлом. Уся ріка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно звивалися химерні фейєрверки і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь метушився радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.

Джон Кенті люто вилаявся й скомандував: «Назад!» Та було вже пізно. Усю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Хоч принца Джон Кенті все ще міцно держав за руку, проте у хлопчика з'явилась надія на визволення і швидше забилося серце.

Пробираючись крізь натовп, Кенті штовхнув якогось здоровенного човняра, досить уже розпаленого горілкою. Той ляснув Кенті по плечу й сказав:

— Куди це тобі, друже, так приспічило? Сором займатися нікчемними дільцями, коли всі чесні й вірні громадяни святкують.

— А тобі яке діло? — огризнувся Кенті. — Пусти!

— Ні, вибач, не пущу, аж поки ти не вип'єш за здоров'я принца Уельського, — сказав човняр, заступаючи Кенті дорогу.

— Ну, давай чарку, тільки швидше.

Навколо товпилася юрба цікавих, і хтось із них гукнув:

— Чашу любові, чашу любові! Хай паскуда вихилить чашу любові, а то ми враз жбурнем його до риб у гості!

І вмить звідкись принесли величезну чашу любові.

Човняр узяв її за одно вушко і, вдаючи, наче б то другою рукою він держить серветку, врочисто подав напій Джонові Кенті. А той за старовинним звичаєм повинен був одною рукою взятися за вільне вушко чаші, а другою зняти з неї кришку. Отже, йому довелося на хвилину випустити руку принца. А хлопець, не гаючи часу, гулькнув у хащу людських ніг і зник. Через секунду його так само важко було б розшукати серед цього бурхливого живого моря, як монету в хвилях океану.

Він зміркував це й не турбувався, що Джон Кенті знов знайде його. Він розумів і те, що цієї ночі місто шанувало замість нього самозваного принца Уельського і що маленький жебрак зловмисно скористався з надзвичайної нагоди й захопив права, належні королівському синові.

Отже в нього був єдиний вихід — пробратися до ратуші, сказати, хто він, і вивести на чисту воду обманщика. Він вирішив дати Томові змогу підготуватися до смерті, а потім, за законами того часу, повісити й четвертувати його як великого державного злочинця.

Королівське судно в супроводі блискучої флотилії велично посувалося по Темзі, прокладаючи собі шлях серед ілюмінованих човнів. У повітрі лунала музика. Вздовж берегів маяло полум'я святкових факелів. А вдалині у м'якому сяйві тонуло місто в безлічі великих багать. Над ним стриміли залиті іскристими вогнями шпилі, і з відстані здавалося, що це летять до неба обсипані самоцвітами стріли. Флотилія плила поволі далі, а з берегів вітали її неугавними криками й безупинним гуркотом гармат.

Том Кенті, утопаючи в шовкових-подушках, упивався нечуваними досі звуками й величним, надзвичайним для його очей видовищем. А його маленькі друзі — принцеса Елізабет і леді Джен Грей, що сиділи поруч, не бачили навколо себе нічого особливого.

Прибувши до Даугейта, флотилія попливла по прозорому Уолбруку[7] до Баклерзбері повз будинки і під яскраво освітленими мостами, де гульма гуляв народ. Нарешті човни спинилися в басейні, який зветься тепер Бордж-Ярд, у центрі старовинного Лондона. Том вийшов на берег і, минувши з своїм пишним почтом Чілсайд, рушив найближчим шляхом до ратуші.

Лорд-мер і отці міста, у пурпурових мантіях і з золотими ланцюгами на шиї, врочисто привітали Тома та його маленьких дам і повели їх у велику залу на королівські місця під розкішним балдахіном.

Попереду несли жезл і меч Лондона, а також йшли герольди, сповіщаючи про наближення принца Уельського. Лорди й леді, які мали прислужувати Томові та його подругам, стали за їхніми кріслами.

Коло другого столу сіли придворні вельможі та інші сановники поруч міських магнатів. Члени палати громад розмістилися коло маленьких столиків, розставлених в іншій частині залу. Мармурові велетні Гог і Магог[8], стародавні охоронці міста, байдуже дивилися з висоти своїх п'єдесталів на церемонію, знайому їм ще з незапам'ятних часів. Засурмили сурми, герольд сповістив, що бенкет починається, і в високій арці лівої стіни з'явився товстий дворецький в супроводі слуг, які урочисто несли королівський димучий ростбіф, що так і просився під ніж.

Після молитви Том підвівся (його вже навчили), а за ним і всі інші. З рук принцеси Елізабет, він випив з великої чаші любові, тоді чаша перейшла до леді Джен і потім обійшла весь зал. Так почався бенкет.

Опівночі, коли бенкет був у повному розпалі, почалася одна з тих пишних вистав, якими так захоплювалися в ті часи. Це видовище майстерно описує літописець, який сам був на святі.

«Звільнили місце, і на середину вийшли два царедворці, барон та граф, убрані по-турецькому. На них були довгі, обсипані позолотою халати, червоні бархатні чалми, повиті золотим шнуром, а коло пояса на золотих перев'язях висіли криві шаблі. Потім з'явилась друга пара, — знов барон та граф, одягнені за російським звичаєм у довгополі каптани з жовтого атласу з поперечними білими та червоними смугами. На головах у них були сірі хутряні шапки, в руках невеличкі сокири, а на ногах чоботи з загнутими на цілий фут носками. За ними вийшов лорд-адмірал і з ним п'ятеро вельмож у малинових оксамитових камзолах з глибокими вирізами спереду та ззаду, зашнурованих на грудях срібними ланцюжками. Поверх камзолів були накинуті короткі плащі з малинового атласу, а на головах красувалися капелюхи з фазанячими перами, немов у танцюристів. Ці були вбрані по-прусському. За ними сунуло душ сто факелоносців з чорними обличчями, одягнених, як маври, у червоний та зелений атлас. А далі ринула ціла юрма ряджених. На самому кінці з'явилися по-маскарадному убрані менестрелі, і почалися танці. Лорди й леді теж пішли в танець, такий шалений, що на них любо було дивитися».