— А, ти таки з'явився! Ну, голубе, тепер ти вже від мене не втечеш! От як я зараз потрощу тобі кістки, так удруге вже не будеш десь ганяти, коли тебе чекають.
І Джон Кенті простяг руку, щоб ухопити хлопця. Майлз Гендон заступив йому дорогу.
— Стривай, друже, — сказав він. — Чого це ти розлютувався? Хто тобі цей хлопець?
— Якщо тобі так закортіло сунути носа в чужі справи, то знай, що це мій син.
— Це неправда! — палко вигукнув маленький король.
— Сміло сказано, хлопче, і я тобі вірю, дарма що з розумом у тебе, може, і не все гаразд. Батько він тобі чи ні, я однаково не дам цьому негідникові бити тебе й мучити, раз ти хочеш лишитися зі мною.
— Хочу, хочу, я не знаю його, я ненавиджу його! Краще вмерти, ніж піти з ним.
— Ну, значить, нічого про це й говорити.
— Це ми ще побачимо! — крикнув Джон Кенті й кинувся до хлопця. — Я його силою…
— Геть, паскудо! Якщо ти посмієш доторкнутися до нього, я проштрикну тебе, як гусака, — вигукнув Гендон, хапаючись за шпагу. — Зарубай собі на носі, що я взяв цього хлопця під захист, коли на нього насіла ціла юрма таких негідників, як ти, і мало не вбила його. То невже я покину його тепер, коли йому загрожує ще гірше? Бо батько ти йому чи ні, — а я гадаю, що ти брешеш, — цьому хлопцеві краще було б умерти раптовою смертю, ніж жити з такою звірюкою, як ти. Тож забирайся геть, та швидше, бо я не люблю кидати слова на вітер та й терпінням не можу похвалитися.
Джон Кенті відійшов, бурмочучи загрози та прокльони, і зник у натовпі. А Гендон, розпорядившись унизу, щоб йому подали вечерю, піднявся із своїм опікуванцем до себе на третій поверх. Це була вбога комірчина з благеньким ліжком та рештками старих меблів, тьмяно освітлена двома тоненькими свічками. Маленький король ледве доплівся до ліжка і впав без сил, знемагаючи від голоду і втоми. Він майже цілий день і добру половину ночі (бо була вже третя година ранку) пробув на ногах і нічого не їв. Пробурмотівши: «Будь ласка, розбуди мене, коли накриють на стіл», він поринув у глибокий сон.
В очах Гендона промайнула усмішка, і він промовив сам до себе:
— Маленьке старченя влаштовується в чужій хаті й на чужому ліжку так невимушено й просто, наче в себе вдома. Хоч би сказало «вибачте» або «дозвольте». Під впливом хворобливої уяви він називає себе принцом Уельським і справді чудово грає свою роль. Бідне, безпорадне мишеня! Безперечно, воно збожеволіло від батьківської жорстокості. Ну, нічого, я буду йому другом. Я врятував його, і він відразу став мені дорогий. Я вже встиг полюбити маленького язикатого шибеника. Як безстрашно воював він з зухвалою юрбою, як гордо кидав їй виклик. А тепер, коли сон розвіяв його болі й тривоги, яке в нього гарненьке, миле й лагідне личко. Я його навчатиму й вилікую. Я буду йому старшим братом, буду доглядати його й берегти. І хто посміє скривдити його або образити, хай заздалегідь готує собі саван, бо я, в разі потреби, піду за хлопця у вогонь і воду.
Він схилився над хлопцем і довго дивився на нього жалісно й ласкаво, погладжуючи йому великою загорілою рукою щоки й скуйовджене волосся. Раптом по тілу хлопця пробігла дрож.
— Ну ось, який з мене рицар? — пробурмотів Гендон. — Не догадався чимсь укрити маля, а воно ще, чого доброго, на смерть застудиться. А й справді, що ж його робити? Якщо взяти його на руки й покласти в постіль, він прокинеться, а йому ж треба спочити.
Він подивився навколо, шукаючи, чим замінити укривало, але нічого не знайшов. Тоді він зняв з себе камзол і закутав принца.
— Мені вже не звикати ні до холоду ні до вбогої одежі! Зі мною нічого не станеться, — сказав він сам до себе і почав ходити по кімнаті, щоб хоч трохи зігрітися.
— В його ушкодженому мозку засіла думка, що він принц Уельський, — казав він сам собі далі. — Дивно було б, якби в нас і досі лишився принц Уельський, коли той, хто справді був принцом, нині вже король. Своїм бідним розумом сердяга не в силі зміркувати, що мусить величати себе вже не принцом, а королем. От уже сім років, як я був вигнаний на чужину, і за цей час нічого не чув про своїх. Але якщо мій батько ще живий, він ради мене охоче дасть захисток у себе в домі бідолашному хлопчикові. Так само мій старший брат Артур. І в Артура добре серце. Та ось другий брат, Г'ю, — у того серце, як у лиса. Та хай він тільки сунеться не в своє діло, я розтрощу голову цій лютій гадині.
Увійшов слуга, поставив на маленький столик гарячу страву, присунув стільці й вийшов, не завдавши собі клопоту прислужувати таким злиденним постояльцям. Скрип дверей розбудив хлопця. Він схопився й сів на ліжку, радісно озираючись навколо. Але враз обличчя в нього засмутилося, і, глибоко зітхнувши, він прошепотів:
— На жаль, це був тільки сон! Який я нещасний! Тут він побачив на собі камзол Майлза Гендона, поглянув на свого захисника і, зрозумівши, що той заради нього мерз, лагідно сказав:
— Ти дуже добрий до мене, дуже добрий. На, одягни, мені він більше не потрібний.
Він підвівся, підійшов до умивальника і став, чекаючи. Гендон весело сказав:
— Ми зараз добре підкріпимось м'ясом і супом. Усе так смачно пахне й парує. Ти вже трохи відпочив, а ще як підкріпишся, то зразу як на світ народишся.
Хлопець нічого не відповів. Він тільки пильно дивився на високого рицаря з деяким подивом, чи навіть нетерпінням. Спантеличений Гендон спитав:
— Чого ти хочеш?
— Я хочу вмитися, сер.
— Оце й усе? Роби, що здумаєш, не питаючи дозволу в Майлза Гендона. Можеш поводитися, як у себе вдома. Тут усе до твоїх послуг.
Але хлопець не рухався з місця. Він навіть нетерпляче тупнув ногою. Гендон остаточно розгубився.
— Та що з тобою?
— Будь ласка, налий води і не балакай так багато.
Гендон ледве втримався від сміху. «Клянуся, це чудово!» промимрив він і поспішив виконати вимогу свого безпардонного гостя. Потім він став поблизу, наче заціпенівши, поки не пролунав новий наказ:
— Рушник!
Гендон узяв рушник, що висів під самим носом у хлопця, і мовчки подав йому. Далі він сам почав умиватися, а його приймак тим часом сів до столу й приготувався їсти. Гендон швидко закінчив свій туалет і вже присунув і собі стільця, як раптом хлопець гнівно вигукнув:
— Схаменися! Ти збираєшся сидіти в присутності короля?
Гендон був вражений до глибини душі. «Біднятко! — пробурмотів він. — Його божевілля росте. Після того як у державі сталася велика переміна, він уявляє себе королем. Ну, що ж, доведеться потурати його примхам, а то ще, чого доброго, він посадить мене в Тауер».
Задоволений своїм жартом, Гендон став позаду короля і почав прислужувати йому якнайпочтивіше.
У хлопчика під час вечері суворість його королівської гідності трохи пом'якшала і, коли він наївся, з'явилося бажання побалакати.
— Якщо не помиляюсь, ти, здається, назвав себе Майлзом Гендоном? — сказав він.
— Так, ваша величність, — відповів Майлз і про себе додав: «Коли вже я взявся догоджати божевільному хлопчикові, то мушу величати його і найяснішим королем і вашою величністю. Не слід спинятися напівдорозі. Я повинен якнайкраще грати свою роль, бо, як помилюся, можу попсувати добре діло».
Після другої чарки вина на серці в короля стало веселіше, і він промовив:
— Я хотів би познайомитися з тобою ближче. Розкажи мені про своє життя. Поводишся ти відважно й благородно, — ти знатного роду?
— Ні, рід наш не дуже знатний, ваша величність. Мій батько баронет — один з молодших лордів на королівській службі — сер Річард Гендон з Гендонського замка в Кенті.
— Щось не пригадую такого імені. Ну, гаразд, розказуй про себе.
— Про себе нічого багато розказувати, ваша величність, але, можливо, це розважить вас на якісь півгодини, все рівно немає нічого цікавішого. Мій батько, сер Річард, людина дуже багата й великодушна. Мати моя вмерла, коли я був ще хлопчиком. У мене є два брати. Старший, Артур, в усьому схожий на батька, а молодший, Г'ю, підлий, зажерливий, зрадливий, злий, підступний — справжня гадина. Такий він був змалку, і такий він був і десять років тому, коли я його бачив востаннє. У дев'ятнадцять років це був цілком готовий мерзотник. Мені тоді минуло двадцять, а Артурові — двадцять два. У нас жила ще леді Едіт, моя кузина, — їй було тоді шістнадцять років — красива, лагідна, добра, дочка графа, остання в роді, спадкоємиця великого багатства й графського титулу, якого нікому було передати. Мій батько був її опікуном. Я кохав її, вона мене теж кохала. Але вона з дитинства була заручена з Артуром, і сер Річард нізащо не дозволив би порушити цей договір. Артур любив іншу дівчину і умовляв нас не журитися і не втрачати надії, що час і щаслива нагода допоможуть усім нам добитися свого. Г'ю ж любив багатство леді Едіт, хоч запевняв, що любить її саму, — але він завжди так: казав одне, а думав інше. Тільки даремно намагався він сподобатися леді Едіт. Він міг дурити тільки батька. Батько любив його найбільше з усіх нас і вірив йому. Г'ю був наймолодший, і всі ненавиділи його, а цього завжди буває досить, щоб скорити батьківське серце. До того ж, у Г'ю був солоденький, вкрадливий язик і надзвичайна здібність брехати, — що теж обплутує сліпу любов. У мене норов шалений, але від мого шаленства нікому, крім мене самого, шкоди не було. Я нікого не зганьбив, не заплямив себе ні злочином, ні підлотою, нічим не збезчестив свого доброго імені.