— А якщо гунни вдарять раніше, ніж прийде допомога?

— Гадати не будемо… Вдарять раніше — будемо самі оборонятися… А може, й поміч якраз вчасно надійде…

— Я згоден, отче, — сказав Кий. — Доберемося додому — відразу ж помчу до стрия Межамира.

— От і гаразд. А тепер, чада, спати!.. Гляньте на небо — вже Віз перевернувся колесами догори! А ми все гомонимо… І хай вам сняться нестрашні сни!

— Гунни та Аттіла, — усміхнувся Хорив.

— Цур їм і пек! — сплюнув Тур спересердя, натягуючи на себе кобеняк. — Ми зазнали від них лиха, а вас хай воно обмине!

Примучивши готів і венетів, гунни рушили на Дунай. Вони не поспішали. Зупинялися надовго там, де росла паша для їхніх коней, де водилася дичина для ловців і вдосталь було палива для незчисленних багать.

Підкорені племена аланів, готів, венетів, словенів, гепідів, даків постачали їм хліб та м'ясо, одяг та хутра. Гунни жерли, мов не в себе, пили кисле кобиляче молоко, розмножувалися, мов сарана, і сунули й сунули на Дністро, на Прут і на Дунай. Потім перевалили за гори Карпати й опинилися серед гарних, привільних степів, які їм дуже сподобалися, бо нагадували їм їхні рідні простори, але відзначалися багатством паші для коней і теплими, майже безсніжними зимами. По тому краю протікала ріка Тиса.

Там гунни зупинилися надовго.

Один за одним змінювалися їхні кагани — Баламбер, Ульдін, Аспар, Роїлас, Руа… Було їх, мабуть, більше. Та чия пам'ять у силі втримати їхні незвичні імена?..

Ішов час, кагани змінювалися, а звичаї племені залишалися такими ж, як і раніш. Гунни кохалися в конях, жили в кибитках, ласували спареною під сідлом кониною, заплітали в косички свого довгого цупкого чуба… Та найулюбленішим їхнім заняттям були війни і розбій. Нападали вони на всіх, хто жив поблизу, — на словенів, на швабів, на моравів, на гепідів, на даків. А найчастіше — на ромеїв, котрі звали себе греками і сиділи на південному березі Дунаю аж до теплого моря.

Налітали ордою, мов вихор, убивали людей, спалювали хижі, а скот, збіжжя і все майно забирали собі.

Багато племен, щоб урятуватися від загибелі, визнавали їхню зверхність, платили данину і посилали своїх воїв до їхнього війська.

Ромеї ж, народ могутній і гордий, не хотіли підкорятися чужинцям, або як вони казали, варварам. Тому будували фортеці понад Дунаєм, ставили там військо. А часто платили гуннам золотом, щоб не нападали.

Так тривало до того часу, поки каганом не став Аттіла.

У кагана Руа не було синів, і після його смерті гуннами почали правити два його племінники — Бледа й Аттіла сини Мундзука, молодшого брата Руа.

Бледа й Аттіла були рідними по батькові і чужими по матерях. Але не ворогували, як це часто буває, а з дитинства жили в злагоді й дружбі.

Мундзук, як і каган Руа, жив уже не як простий гунн — в кибитці, а в великій гарній хаті, такій, як у ромеїв, і мав він, окрім цих двох синіводнолітків, ще багато дітей. Це був цілий дитячий кагал, і хлопці верховодили в ньому.

Та одного разу Мундзук привів білявого, голубоокого хлопчину і сказав жонам:

— Це гот, син ромейського магістра кінноти Гауденція із Доростола на Дунаї, бо вестготи служать ромеям. З Гауденцієм ми уклали мир, а щоб ромейські федерати не напали на нас зненацька, взяли цього отрока заложником. Кілька літ жив він у князя союзних нам остготів Аларіха, а тепер, коли підріс, ми з Руа забрали його до себе, щоб не втік… Годуйте його, зодягайте, як власних дітей, а Бледа й Аттіла хай стережуть. Великі вже!

І пішов. Жони одна по одній зникли теж.

Двоє підлітківгуннів з цікавістю розглядали незнайомця, котрий був їхнім ровесником і, насупившись, зпід рудуватих брів зиркав на них.

— Ти справді гот? — спитав Аттіла — низенький, але міцний хлопчина з великою головою, широким вилицюватим обличчям і маленькими чорними очицями.

— Гот, — відповів той.

— Як же тебе звати?

— Аецій… А тебе?

— Я Етіл (гуннське ім'я Аттіли)… А це мій брат Бледа, — низенький показав рукою на такого ж чорнявого, але вищого хлопчину. — Де ти навчився погуннському говорити?

— А я вже п'ять років заложником у гуннів — тож мав час… Рикс Аларіх приставив до мене стару жінкугуннку, щоб я навчився повашому.

— А з лука стріляти вмієш?

— Умію.

— Але не так влучно, як ми з Бледою, сподіваюся… Ану, ходімо надвір — постріляємо! — він схопив тул зі стрілами і два луки.

Він був самовпевнений, і в його різкому голосі вчувалася звичка наказувати.

Отроки вийшли на подвір'я, кинули жереб — кому за ким стріляти. Випало — спочатку Бледі, потім Аттілі, а наприкінці — Аецію.

На старе товсте дерево повісили невеличкий обруч — ціль. Відміряли півсотні кроків.

Бледа надів на ліву руку шкіряну рукавичку, щоб туга тятива не обірвала шкіру, наклав стрілу на лук…

Він був тендітніший за брата і рухливіший. Від матері-аланки успадкував прямий ніс і гарні сумні очі, а ще — гарячковитість, нетерплячість.

Тільки дві його стріли влучили в ціль.

Аттіла стріляв неквапно і влучно: всі п'ять стріл лягли в круг. Він радісно засміявся і з викликом простягнув лука молодому готові, наперед смакуючи перемогу.

— Тепер — ти!

Аецій не поспішав. Рухи його були спокійні, неквапливі. Спочатку він розглядав стрілу — чи рівна, чи добре припасований наконечник, чи не обламалося оперення. Потім поволі натягував тятиву, довго цілився…

Одна за одною чотири стріли влучили в ціль. І з кожним пострілом все більше хмурилося темне обличчя Аттіли. Ще один постріл — і цей жовточубий гот зрівняється з ним!

Звичайно, ніхто не відав, які думки юрмилися в Аецієвій голові, які почуття бурхали в його серці. Чи бачив він блискавки в вузьких очах майбутнього владики гуннів? Чи відчував, яка гроза збирається над ним — попади він п'ятий раз?

Мабуть, бачив і відчував, бо був не по літах розумний і спостережливий. Тривале перебування в полоні, серед чужих людей, навчило його обачливості й хитрості. А хитрість і обачливість, як відомо, — зброя слабших, пригнічених, принижених…

Він довго цілився — і нарешті вистрілив.

П'ята стріла цьвохнула різко, мов батіг, і вп'ялася в стовбур дерева трохи вище над обручем.

Аттіла радісно, з полегшенням вигукнув:

— Не влучив!.. Моя зверху!.. Моя!.. — і додав поблажливо: — Але й ти чудово стріляєш!.. Не хотів би я з тобою зустрітися вічнавіч у, бою!

Після цього уподобав Аттіла Аеція і три чи чотири літа, поки гот перебував у гуннів, дружив з ним. Разом їздили вони на лови, разом навчалися гуннському військовому ремеслу, ходили зі старшими на словенів чи даків, коли ті бралися за зброю, щоб звільнитися від гуннської камчі.

Аецій був кмітливий отрок і швидко переймав усе гуннське: і звичаї, і мову, і військове ремесло. Особливо — військове ремесло.

Коли б то знав Аттіла майбутнє!.. Та не знав він, як і кожен смертний, майбутнього, і коли настав час Аецію повертатися додому, він щиро жалкував за своїм другомготом…

Минуло багато літ. Помер каган Руа, помер його брат Мундзук. І стали Бледа та Аттіла каганами. Ходили з військом у походи, збирали данину з сусідніх племен… Розросталася держава гуннів. Від далекого Дону простяглася вона до Дунаю, а понад ним — ще на багато денних переходів. Разом з тим розросталася, мов квасне тісто в діжі, і таємна ворожнеча між братами каганами. Нікому не хотілося ділити владу на двох, кожному хотілося правити самому… Колишня юнацька дружба висохла, випарувалася, мов роса на сонці, а серця їхні натомість наповнилися лютою ненавистю.

Та нелегко було їм зіпхнути один одного. Кожен мав військо, мав своїх ліпших мужів, котрі їх підтримували і оберігали, мав окремі улуси, де жили їхні племена.

Хто ж кого?

Хитрішим і спритнішим виявився Аттіла.

Задумав він заманити брата в пастку. Для цього послав до Бледи посланця: «Збирай, брате, військо — повоюємо ромейські міста в Іллирику, здобудемо собі слави, а воям — здобичі багатої!»