Почувся свист нагая. З-за повіті вибіг старий, сивий бортник, затуляючи руками закривавлене обличчя. За ним гнався Чорний Вепр і лупцював скільки було сили. Услід йому поспішав Крек і щось говорив, але так тихо, що ні Хорив, ні Боривой не розбирали його слів. Потім показалися вої.

Спинилися всі біля конов'язі. Старий плакав, розмазуючи кулаком по обличчю сльози і кров.

— Князю, я не винен… Зачинив її, підпер двері кілком, а сам пішов до яру по воду… Як же без води?.. А вона продерла стріху — і в ліс… Я за нею… Та сам бачиш — не мені, старому, наздогнати молоду…

— Коли це було? — спитав Чорний Вепр, трохи охолонувши.

— Після сніданку…

— Після сніданку… А вже з полудня звернуло!.. Міг би досі додибати, старе луб'я, до Родня і сповістити мене! А ти длубався тут у своєму дранті! — знову закричав князь і штурхонув бортника межи плечі. Потім повернувся до своїх воїв: — Ось що, хлопці, я зараз мушу вертатися додому… Такий наказ кагана. А ви — в погоню! Знайдіть мені ту дівчину! Хоч із-під землі відкопайте! Не могла ж вона без коня далеко втекти!

— Могла, — сказав один похмуро. — Якщо не візьмемо сліду, де її шукати?

— Ти дурний, Люте, як пеньок! — відповів йому князь. — Отроковиця не могла тікати ні за Рось, ні за Дніпро… Отже, у неї тільки один шлях — лісами до полян! До Кам'яного Острова! Там і шукайте з Малком та Мислятою! І не гайтеся!

Лют схилив голову.

— Знайдемо, князю! Зараз візьмемо слід!

Три молоді вої враз кинулися до хижі, щось довго розглядали там, винюхували, мов хорти, а потім з радісними криками: «Є слід! Є!» — сіли на коней, помчали через поляну до лісу і незабаром зникли з очей.

Чорний Вепр з Креком теж скочили на коней і, не поспішаючи, поїхали назад тією дорогою, якою прибули сюди. Враз на галявині стало тихо й пусто. Лише старий бортник довго стояв біля конов'язі, витираючи рукавом кров з лиця, сумно дивився услід молодому князеві і його чорноголовому супутнику…

Хорив багатозначно переглянувся з Боривоєм.

— Ми не повинні спускати їх з ока! Куди вони — туди й ми! Пощастить їм знайти Цвітанку чи не пощастить — до Чорного Вепра живими вони не повернуться! Вперед!

Тихо шелеснули кущі — і хлопці, обійшовши лісом галявину, відшукали слід Люта і його друзів.

— Їх троє, а нас — двоє, — сказав Хорив. — Зате ми маємо ту перевагу, що про нас вони нічого не знають…

— Ти мене підбадьорюєш? Даремно… Я не боюся стати з ними на прю! — відповів на це Боривой.

Шлях від Родня до Кам'яного Острова пролягав через урочище Широкий Берег, і Вовчий Хвіст вів сюди полянське військо. Всі йшли пішки, залишивши коней родовичам, котрі мали відступати в ліси.

Широкий Берег простягався в ширину на поприще, а в довжину — на три поприща. З одного боку текла повновода Рось, з другого — здіймалася гора, поросла густим лісом. Попід горою лежала дорога, яку ніяк не міг оминути Ернак.

Полянські дружини з самого ранку зайняли найвужчу місцину між рікою та лісом, і весь рівний твердий луг забілів від їхнього полотняного одягу.

Вовчий Хвіст ходив поміж воями і показував, де кому ставати. Сам зі своїм родом став посередині: хотів бачити праве і ліве крило війська.

Шикувалися, як здавна це повелося, лавою — рівною, мов тятива лука. Від Росі стали роди, що сиділи на Хоробрій та Красній, посередині ті, що сиділи по Росаві, а русь, один з найбільших і наймогутніших родів, разом з іншими росичами зайняв усе ліве крило — аж до лісу.

Кий зціпив зуби й мовчав. Усе робилося так, як біля Родня. Там рівне поле — тут рівний, мов долоня, луг. Там військо було поставлено в одну лаву — тут теж. Там Ернак атакував увечері, маючи за спиною сонце, — тут він напевне нападе вранці, коли сонце сліпитиме полянських воїв… А наслідки? Неважко передбачити.

У нього стискалося серце від важкого передчуття. Але сказати про це воєводі не наважувався. Хіба послухає? Та й не час уже…

Єдине, чого він домігся від отця і що радувало його, це те, що весь рід, від старого до малого, знявся вчора зі своїх селищ і рушив на північ, у непрохідні ліси. А за ним рушили й інші роди.

Руси шикувалися на лівому крилі — лавою. Однак залишалося чимало воїв, яким не вистачало в ній місця. Тоді Кий, порадившись із батьком, підкликав Щека.

— Не будемо казати про це воєводі, брате… Візьми нашу молодшу дружину і засядь з нею попід горою в лісі! У відкритий бій не встрявай! Але як тільки гунни вріжуться в нашу лаву, закидай їхнє праве крило стрілами! Це буде велика допомога нашому війську… Якщо ж нас розгромлять, тікай з отроками, як ми домовилися, до Березової Рудки і жди тих, кому пощастить урятуватись… Якщо ми з вітцем залишимося живі, то знайдемо тебе там… Якщо ж боги допоможуть нам і ми утримаємося, зупинимо гуннів, тоді сміливо виводь дружину з лісу і нападай на них з тилу… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді — йди! І хай береже тебе Світовид!

Брати обнялися. Щек попрощався з батьком і братом і зник разом з молодшою дружиною в гущавині кущів.

Поляни приготувалися до бою. Тисячі воїв щитами перегородили Широкий Берег, присягнувшись твердо стояти супроти ворога.

Однак гунни не з'явилися.

В стомливому чеканні минув день. Минула й ніч. Вої спали на щитах, підклавши під голови тули зі стрілами. Вогню не розкладали — боялися привернути увагу ворожих вивідачів. Над Россю і прилеглими лугами упав густий туман, і вранці вої, переплутавшись, довго не могли знайти своїх місць і своїх родів. Плутанина тривала, аж поки не підбилося сонце і не розійшовся туман. А коли останні клубки йото випарувалися і щезли в бездонному голубому небі, всі зі страхом уздріли за два поприща від себе гуннів.

Що тут зчинилося!

Заметалися по березі вої, затрубили сигнальні роги, сповіщаючи тривогу, закричав воєвода Вовчий Хвіст:

— Поляни, до бою!

Всі спішно шикувалися бойовим строєм. Вирівнювали лаву, ставили перед собою щити, шептали молитви і Даждьбогові, і Перунові, і всім великим і малим богам, щоб допомогли зупинити гуннів і вберегли від смерті.

І ось задрижав берег Росі, почувся далекий гул, пролунав із тисяч і тисяч горлянок громовий крик — гунни рушили в атаку.

Враз у полянських лавах припинилися розмови. Виструнчилися стіною червонуваті — проти сонця — щити. Завмерли вої, виставивши наперед блискучі вістря списів. Наближалася невідворотна мить, якої кожен ждав з нетерпінням і острахом.

Набираючи швидкості, гунни витягувалися клином.

Твердий рівний берег і сонце, що світило з-за їхніх плечей, сприяли ворожій атаці.

Кий від лісу, де стояв на лівому крилі русів (Тур був на правому крилі, ближче до середини), окинув оком полянське військо, і в нього тужно занило серце, зайшлося болем. Через широкий зелений луг простяглася тонка — в чотири ряди — лава, оторочена спереду щитами. Коли поглянути зблизька, то та лава здавалася міцною. Чотири ряди дебелих, мов дуби, воїв! Зі щитами, списами, луками, мечами!.. Та як легко вона рветься під нестримним натиском гуннської кінноти!

Зарозумілий, легковажний, хоча й не позбавлений сміливості Вовчий Хвіст не прислухався до розумної поради, не знайшов місцини, яка б стала перепоною для нападників, а для полян — надійним захистом…

Що ж буде? Що ж буде?

Гунни витягувалися все гострішим клином і швидко наближалися.

Вовчий Хвіст гукнув на весь берег:

— Друзі, тримаймося міцно! Ні кроку назад! Приготувати списи й луки! Зупинимо ворога!

Два перші ряди, загородившись щитами, виставили наперед списи. Два задні — видобули з тулів стріли, приготували луки до бою.

Києві здається, що він удруге бачить один і той же страшний сон. Хіба не так само зустрічав гуннів воєвода Радогаст?

Так!

Правда, у Вовчого Хвоста воїв значно більше. Та що з того, коли вони розтягнуті в одну лаву?

Тим часом гуннський клин, як стріла з лука, цілився прямо в серцевину полянського строю, в те місце, де стояв воєвода. За ним важкою темною хмарою летіла вся орда. Берег стрясався від грому кінських копит і дикого крику.