Але він заперечно похитав головою:

— Нічого, доню… нічого… Хоча мені й важко, зате я знаю, що ви тепер врятовані єсте і будете жити!

— Ти також, отче.

— І я… звичайно…

Останні слова князя прозвучали непереконливо. Кий міг би заприсягтися, що він не вірив у те, що житиме. Вигляд у нього був зовсім поганий. Очі хворобливо блищали, на лобі висіялися дрібні росинки поту, на губи впала чорна смага, а груди під закривавленою пов'язкою здіймалися часто і важко. З напіврозкритого рота зі свистом виривалося повітря. По всьому було видно, що душі предків уже стоять над ним і кличуть у далеку мандрівку, з якої ніхто ніколи не повертався.

Було йому років під п'ятдесят. Обличчя мужнє, помічене кількома старими шрамами. У розпатланому спітнілому чубі блищала сивизна. Важкі міцні руки безперервно шарили по траві, мовби шукали щось, або судорожно стискували держак меча, і з цього можна було зрозуміти, що чоловікові дуже боляче і дуже важко.

— Князю, що ж сталося з плем'ям уличів? — спитав Кий, вражений тим, що побачив.

Ім'я князя Добромира було йому добре знане. Та й хто не чув про сміливого князя уличів, котрі сиділи в степу? Слава про нього летіла попереду прудких стріл улицьких воїв. Копита Добромірового коня торували не раз шлях до Дону проти кочовиків, котрі вогненними смерчами налітали на мирні поселення уличів, та на Дунай — проти гуннів, котрі після смерті Аттіли розпалися на окремі племена і розбрелися хто куди.

Що ж трапилося з уличами тепер? Чому князь Добромир опинився тут, далеко від своєї землі, без воїв, лише з жоною та дітьми, тяжко поранений, майже при смерті?

Подібні почуття відбилися на обличчях Щека і Хорива.

Князь болісно усміхнувся і, перемагаючи слабість, промовив:

— Не дивуйтеся, отроки… Як і всьому на світі, славі людській є свій початок і свій кінець… Прийшов і мій день. Разом скінчилась і слава, і могутність мого племені, а тепер, мабуть, докінчується і моє життя… З-за Дністра, наслана нам за гріхи, ввірвалася гуннська орда Ернака і покотилася по землі уличів, спалюючи на своєму шляху весі, витолочуючи посіви, убиваючи чоловіків, а улицьких жон і отроковиць тягнучи в рабство, щоб продати ромеям… Я ледве встиг зібрати горстку воїв, як Ернак напав на нас біля Крем'яної гори… До вечора ми стояли непорушно, не відступали ні на крок, та гунни вкрили все поле, мов галич, і оточили нас зі всіх боків… Боги відцуралися від нас, дозволили ворогам підтоптати нашу силу… Мої вої упали мертвими, а вільні й горді уличі знову стали рабами гуннів, як і за життя кривавого Аттіли…

Князь Добромир замовк і в знемозі заплющив очі. На губах у нього показалася кров. Цвітанка витерла її рукавом своєї сорочки.

— Йому не можна так багато говорити, — глянула на Кия з осудом, ніби той був винен, що князь так розговорився.

— Я мовчу, — сказав Кий і тільки тепер пильно подивився на отроковицю.

Їхні погляди схрестилися.

Схрестилися ненадовго — на коротку хвилину. Та їм обом здалося раптом, що ця хвилина тривала довго-довго, цілу вічність — така вона була несподівано тривожна й радісна, хвилюючебентежна і щаслива. На цю коротку мить для них раптом зникло все, що оточувало їх, — і поранений князьотець, і знеможена княгинямати, і брат, і полонений гунн, і кинуті напризволяще коні, і весь білий світ. Один Світовид своїм золотим ликом заглядав з голубого неба у їхні молоді серця і мовби кликав, манив до себе у незнані, незвідані далі.

«Якась незвичайна дівчина, — подумалося Києві. — Змучена важкою, небезпечною дорогою, нажахана переслідуванням смертельних ворогів, з засмаглими, пошерхлими, потрісканими на пекучому сонці і степовому вітрі обличчям, губами й руками, в розідраному закривавленому батьківською кров'ю одязі — і все ж така несподівано гарна!.. Очі — як чисті плеса Росі, коли в них відбивається бездонна голубінь небес! Коси — густі та буйні, кольору стиглої пшениці. А станом — гнучка й струнка, як молода берізка… Чи й є така серед наших полянок?!»

Тим часом Цвітанка думала майже те ж саме:

«Ось мій рятівник! Якби не він з братами, отець і Боривой досі лежали б мертві на дні цього чужого яру, а мене з мамою гунни тягнули б у страшну осоружну неволю… Який він сильний, мужній і гарний! Який ніжний, ласкавий у нього погляд!.. О безсмертні боги, покарайте мене за те, що я, замість того, щоб думати про умираючого отця, загиблих у бою братів і родовичів, про нещасну матір, думаю зараз про цього чужого красеня воя!»

Вони не перекинулися між собою жодним словом, та німа мова поглядів сказала їм більше, ніж усі слова на світі. Вони обоє зрозуміли, що відтепер не буде для них спокою, не буде щастярадості, якщо не матимуть змоги заглядати одне одному в вічі, голубити одне одного ласкавим закоханим поглядом. Почервонівши, Цвітанка відвела погляд убік.

А Кий сказав:

— Не будемо баритися — треба якнайшвидше добратися до нас, на Рось… Там волхви замовлять пораненому кров, покладуть на рани свою чудодійну мазь, перев'яжуть — і, може, боги допоможуть князеві одужати… Не остання також річ — попередити наші полянські роди про небезпеку. Якщо гунни подужали уличів, то захотять напасти і на інші племена. Забереться вовк у кошару — всіх ягнят виносить! — і звернувся до братів: — Допоможіть, братове, підняти князя!

Вони знесли Добромира вниз, і поки молодші брати влаштовували його в цупкій, міцно прив'язаній поміж сідел попоні, Кий підійшов до полоненого гунна — розв'язав йому ноги.

Той спідлоба глипнув на юнака чорними, як вуглини, очима, поволі підвівся.

— Як тебе звати? — спитав Кий. Гунн мовчав.

Кий ткнув себе в груди пальцем:

— Я Кий… Кий… А ти?

Гунн, здається, зрозумів, чого хоче від нього цей рудоволосий велетеньслов'янин, і коротко крякнув, ніби ворон:

— Крек.

— Крек?.. От і добре, що ти почав розуміти мене, — сказав Кий зраділо. — Тоді, може, відповіси, що задумав каган Ернак? Поверне він назад, у свої становища, чи має намір напасти й ще на кого-небудь?

Крек насупився і мовчав. Його темне, густо подзьобане віспинами обличчя було незворушне і непроникне, мов кам'яна баба на степовій могилі.

— Скільки у Ернака війська? Він прийшов сюди сам чи разом з іншими гуннськими племенами?

Підійшли Щек і Хорив, стали прислухатися.

Крек безтямно дивився на молодого полянського воя, і в його вузьких чорних очах зачаїлася тривога, яку він даремно намагався приховати.

Щек схопив його за груди — затряс.

— Та відповідай же, степовий беркуте, коли тебе питають!

Той щось буркнув погуннськи і знов замовк.

— Не розуміє по-нашому, — сказав Кий.

— То чого з ним морочитися! Прикінчити — і все! — Щек рішуче рубонув рукою.

Та Кий розсудив інакше.

— Прикінчити ніколи не пізно… Ні, посадіть його на коня — заберемо з собою! Отець дещо пам'ятає погуннськи — розпитає його як слід.

Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Всі були страшенно стомлені, хотіли їсти й пити, але Кий не дозволив ні хвилини відпочинку: боявся, що гунни, виявивши зникнення своїх воїнів, пошлють по їхньому сліду погоню. Вивівши сім'ю князя Добромира з яру і забравши своїх коней, він обрав найкоротший шлях до Росі через Високу могилу і Чорний ліс.

Хоча всім було ясно, що треба поспішати, їхали поволі. Смертельна втома й спека відібрали і в людей, і в тварин останні сили.

Над безлюдним степом зависла сонна тиша. Ні хмаринки на небі, ні подиху вітерцю. Тільки чути, як ліниво пересвистуються бабаки та шелестить під кінськими копитами сива ковила.

Дорогу прокладав Щек, а Кий з Хоривом трималися позаду, пильно поглядаючи на далекий обрій — чи не покажеться де гостроверхий ковпак гунна?

Та всюди спокійно. Мерехтить у мареві синя далина, ширяє у високості темний орел, монотонно гудуть над червоними головками будяків поважні волохаті джмелі.

Так їхали до вечора. А коли досягнули Високої могили, Кий звелів ставати на нічліг.