Якщо подивитися на Стародавній Степ, що розкинувся по обидва боки Дніпра, то може здатися, що тільки високі трави та безмежність панують у ньому. Та, можливо, ніде на землі немає місць, де б так вирували долі народів, сплітаючись у дивне плетиво, кінці якого зовсім несподівано доходили до далеких-далеких країв. І відлуння цих подій ніколи не стихало. Ні через рік, ні через тисячу років…

Величезний розпечений диск червоного сонця застиг над краєм степу. Від високих степових ковил підіймалося мерехтливе марево ранкового туману. Густе, насичене пахощами духмяних трав повітря дзвеніло, немов напнута тятива.

Атей стримав свого коня й на мить заплющив очі, вдихаючи на повні груди це чарівне повітря, яке буває тільки в таку мить — коли червоне сонце повільно підіймається над безкраїм простором скіфського степу. Він відчував, як з кожним подихом його тіло вбирає в себе і силу сонця, і могутність землі, розчинені у повітрі. З самого раннього дитинства, мабуть, з тієї миті, коли вперше наважився пустити чвалом свого коня, Атей любив виїжджати на високий прадавній курган і спостерігати, як сонце підіймається над обрієм, сповіщаючи про початок нового дня. Можливо, саме тому, що народився він, як колись розповідала йому мати, саме в таку мить, коли сонце щойно підіймалося над обрієм. Ще в дитинстві Атей почув легенду про прабатька усіх скіфів — могутнього воїна Таргітая — сина богів, якому вдалося на швидкому скакуні доскочити до обрію і, розігнавши коня, піднестися у небо й проскочити крізь сонце. З того часу і мріяв Атей стати подібним до легендарного воїна.

Утім, і років Атею не так вже й багато. Коли він народився, його батько зробив новий горит для стріл[1] і наприкінці кожної зими вкладав туди нову стрілу. Тепер в цьому гориті було тринадцять стріл. Тобто мало бути чотирнадцять, але одна стріла залишилася рік тому у грудях сарматського вершника. Батько Атея Аріант славився на весь Степ як великий воїн і майстер-коваль. Казали, що кожна стріла, яку зробив батько, влучає в ціль, а його мечі, акінаки та бойові сокири можуть розрубати будь-який панцир. Матері Атей майже не пам’ятав, вона вмерла, коли в його гориті було всього три стріли.

Атей носив ім’я великого царя скіфів, в часи якого Велика Скіфія досягла вершини своєї могутності. Але ці часи вже давно минули. Тепер тільки розрізнені залишки колись непереможного скіфського народу залишалися в степах над Борисфеном. Більша частина скіфів після поразок у тривалій та виснажливій війні зі спорідненими, але тепер ворожими племенами сарматів загинула або залишила Велику Скіфію та відкочувала до Тавриди — Малої Скіфії. Рід, до якого належав Атей, залишався одним з останніх скіфських родів, які вперто кочували степом уздовж Борисфену,[2] не покидаючи терени, які були Батьківщиною для них та їхніх предків… Атей опустив голову й немов би знов опинився у не так уже й далекому минулому…

…В той день його батько та інші дорослі воїни відправилися до Урочища Трьох Мечів, де мала відбутися велика битва скіфів з наступаючими загонами сарматів-аланів.[3] Атей разом із хлопцями, які вже вміли тримати в руках луки, залишився охороняти стійбище. Вже декілька місяців алани переслідували їх рід. Їх закута у залізо кіннота мала перевагу над легкоозброєними скіфами. До того ж союзники аланів — готи, які нещодавно прийшли на береги Борисфену, теж завдавали дошкільних ударів по виснаженим скіфським воїнам. Рудобороді готи, переховуючися за своїми пересувними фортецями із скутих залізними ланцюгами возів, вміло відбивали атаки скіфської кавалерії і поступово витісняли скіфські роди, які відмовлялися приймати владу сарматських царів та готських конунгів[4] зі степового простору.

Наприкінці цієї зими рід Атея потрапив у пастку — аланам і готам вдалося нарешті притиснути декілька сотень скіфів до високого берегу Борисфену. Тепер скіфи втратили можливість маневрувати безкраїм степом, знекровлюючи ворогів блискавичними наскоками. Залишалося прийняти вирішальний бій із вдесятеро чисельнішими ворогами.

І саме в ту мить, коли Атей крутився на своєму коні біля табору, тривожно вдивляючись у далечину, затягнуту морозним серпанком, куди відправилися воїни його роду, з ним вперше сталося те, що скіфські чаклуни називали Видінням. Раптом голоси його друзів, хлюпання талого снігу під копитами коня, репетування жінок у таборі, плач малюків, гавкіт собак — всі звичні звуки скіфського стійбища немовби розчинилися у ранковому повітрі. Замість них Атей почув бойові вигуки наступаючої скіфської кавалерії, свист стріл, тупіт кінної лави та брязкіт мечів. Тепер Атей не бачив ні сірого неба над головою, ні чорного степу, який де-не-де плямили залишки снігу. Замість цього перед його очима спочатку дуже примарно, розпливчато, немов би крізь чорний туман, але потім усе чіткіше проступила зовсім інша картина.

Грізна кривава та безжальна степова битва постала перед ним. Атей тепер ясно бачив, як скіфські воїни його роду стрімко летіли назустріч повільно наступаючій лаві аланських катафрактріїв. Аланів було в декілька разів більше, ніж скіфів, і здавалося, що їх залізні шереги вмить зітруть скіфський загін. Очолював скіфську лаву вождь Данай. Його довга сива борода вилася на вітру. Данай в обох руках тримав по бойовій сокирі — сагарісі.[5] Трохи позаду нього летів на вороному коні батько Атея. В руках він тримав напнутий лук. За ним грізно насувалася скіфська кіннота. Степ тремтів під копитами сотень вершників. Алани теж прискорили своїх коней. Їх довгі списи опустилися. На них тріпотіли довгі яскраві значки та вовчі хвости. Довгі лускаті кольчуги, що вкривали аланських воїнів та їх коней, тьмяно блищали під першими променями сонця, яке щойно почало визирати між ранкових похмурих хмар. Данай пронизливим голосом вигукнув стародавній бойовий клич їх роду. Скіфи підхопили його, і враз сотні скіфських стріл хмарою піднялися над кінною лавою, на мить зависли у повітрі й блискавками впали на аланів. Багато стріл не завдали шкоди закутим з голови до ніг катафрактріям, але найбільш влучні постріли збили декілька десятків вершників з коней. В декількох місцях до того стрункої лави аланів з’явилися виломи. Данай знову вигукнув бойовий заклик. На цей раз скіфи випустили на аланів стріли, навмисно виготовлені батьком Атея. Наконечники цих стріл пронизливо засвистіли у повітрі, перелякані коні аланів захропіли, встаючи на дибки, забилися, кружляючи на місці. Лава аланів остаточно переплуталася — багато вершників покотилося з коней. І тут скіфи вломилися у ворожу кінноту. Почалася шалена рубанина. Іржання коней, ляскіт зброї, тріск списів і бойові вигуки оглушили Атея. Йому здавалося, що він знаходиться у самому центрі бойовища. Залізна лава аланів була зім’ята. Данай, оточений сотнею найкращих скіфських воїнів, несамовито трощив своїми сокирами катафрактріїв. Блискучі леза його сокир створювали навколо нього смертельне коло, і кожен, хто потрапляв у це коло, падав на землю. Поруч із вождем бився батько Атея. Вміло захищаючись невеликим щитом, він блискавичними ударами короткого меча — акінака — один за одним вражав аланів. Перемога явно хилилася на бік скіфів. Відчай вирішальної битви збільшував їх сили. Вже скіфські вершники тягнули по степу заарканених катафрактріїв, прикінчуючи їх списами, вже поодинокі алани втікали у степ, вже Данай вихопив у аланського вождя бойовий знак сарматів — знамено, на якому був зображений великий дракон…