— Може, тобі дати охорону?

— Ти не знаєш Нестора. Він за все життя мухи не вбив.

— Я теж не б’ю мух.

— Перестань. Він за мене швидше своє життя віддасть.

— Чудово, — трохи ображено сказав Г. С. — Тоді я за тебе абсолютно спокійний. Пошуки можна припиняти?

— А що ця Аніта?

— Нічого. Симпатія між ними якась була, — ніби між іншим, але трохи зловтішно підкреслив він. — Однак зараз їй відомо не більше, ніж почула від тебе по мобільному.

Можеш мені повірити, її допитали не лише офіційно… То як?

— Ти все краще за мене знаєш.

— Не думаю, — сказав він.

— Роби так, як вважаєш за потрібне. Я цілком покла даюсь на тебе. На твою силу і мудрість. І він відтанув.

— Я хотів запропонувати тобі пожити в Києві. А потім подумав, що ти не погодишся.

— Як я можу тепер?.. Мене щодня шарпає слідчий. Ти сам усе розумієш, і я тобі вдячна за це.

— Слідчого можна відшити. Цілком законно.

— Не варто. Справа навіть не в ньому. Я мушу знати, що відбувається, — сказала я. — Мушу дочекатися якоїсь розв’язки, інакше здурію.

— Настасю…

— Я тобі подзвоню, Горю.

— Якщо тільки з почуття вдячности, то не треба, — сказав він. — Дзвони, коли я тобі справді буду потрібний.

— Я тобі подзвоню просто так, — пообіцяла я.

— Як добре… — сказав він. — Як добре, коли тобі дзвонять просто так. І де де, а тут я розуміла його, як ніхто.

«Просто так, просто так», — ледве не наспівувала я, спускаючись східцями вниз, і вони підтакували мені своїм рипом скрипом.

Настрій трохи піднявся. Що мені те привиддя і що мені якась кікімора, коли я маю людину, здатну щомиті прийти на допомогу і захистити. Від кого завгодно. Просто так.

Хвилин десять я полежала в теплій ванні, потім пос тояла під холодним душем і, збадьорившись, навіть нак лала легкий макіяж. Чомусь закортіло нафарбуватися до повного блиску, однак ні з того ні з сього відчула алерґію на запах косметики. Парфуми викликали легкий токсикоз, і довелося причепуритися нашвидкуруч. Живильним кре мом змастила під очима тіні безсонної ночі, підвела пома дою губи, злегенька припудрила носа — а раптом хтось завітає в гості, хоч би й великий слідець Притула, від чийого ока не сховаєш жодної волосини на голові. Усе там у нього полічено, все давно схоплено, зважено й оцінено.

Чи не так, Анастасіє Михайлівно? То куди ви, як той казав, літали?

В п…отку! Куди літала. Вам усе скажи.

Еге ж, еге ж, я так і думав. Звідти ж і кров на коцюбі.

На кухні я знехотя поснідала сиром із медом, випила зеленого чаю і вийшла надвір подихати свіжим повітрям.

Ноги самі занесли мене по той бік будинку, на який виходило вікно спальні, я довго приглядалася до того вікна, роззиралася доокіл, вдивлялася під ноги, проте нічого такого не помітила, крім дикої грушки, яка закотилася сюди невідь звідки, можливо, навіть з якоїсь чудної верби.

І все-таки вона схвилювала мене, та дрібна дичка. Я підняла її і стала шукати другу, а, не знайшовши, хотіла вже гукати Іванька — чи не кидався він тут грушками? — та передумала. Так можна саму себе допекти і з’їсти живцем.

Може, ви, Анастасіє Михайлівно, ще й гніздо одуда пошукаєте?

Неодмінно!

Пошукайте, пошукайте, одуди якраз і мостять гнізда біля річки в дуплах старих верб, на яких родять дикі грушки.

У мене щодо цього є кращий порадник.

Я пішла в дім, окидаючи оком подвір’я, чи ніде не видно Іванька (він, мабуть, гибів на своєму рибальському сідалі), і хотіла було подзвонити, але враз пристояла і боязко глянула на камін. Ні, коцюбка лежала на місці. Але… що це?

У мене потемніло в очах. Я підійшла і взяла її в руки.

Ні!!!

Мене ледве не вивернуло. На ній була кров. На тому самому місці проступила кров. Причому ще червоніша й свіжіша. Я почула її нудотно солоний дух.

Коцюба випала з моїх рук, я ледве встигла до туалету, і потемнілий у зеленому чаї сир став вилітати з мене, як чорне зерно з анциболота. Я ледве не порвала кишки. Уже йшла сама жовч, а нутрощі зводило спазмами.

Коли видибала з туалету, в очах мерехтіли жовті метелики.

Ні, це не привид. Привид не лишає слідів. Тут хтось є.

Хтось блукає у цьому домі, жадаючи крови.

Позад мене пролунав різкий виляск.

— Хто ти?! Виходь! — закричала я. — Чого тобі треба від мене?! Виходь! — я озирнулася, готова до всього, і, мов дитина, що блефує, граючи в піжмурки, заволала: — Я тебе бачу!

Огорнута нажаханим відлунням власного голосу, я все таки зрозуміла, нарешті, що то ляснула піднята перед тим накривка унітазу, але страх не попускав. Я вискочила надвір і не знала, в який куток забитися. Річка мене лякала, а з протилежного боку був ліс.

«Геть!.. Геть звідси!» — пульсувала панічна думка, невідомо до кого звернута — чи до того, кого я не бачила, кожним нервом відчуваючи його присутність, чи до себе самої.

Врешті решт згадала про машину. Геть!.. Сісти за кермо, розігнатися, скільки дозволить спідометр, на повну гуч ність врубати музику і ні про що не думати. Доганяй! Оце тобі і мітла, і коцюба, і трахана швабра разом!!! Оце тобі підер привид і кікімора лесбіянка! … Я відімкнула ґараж, де застоявся дух бензину, і мене знов знудило. Деяких специфічних запахів я вже просто не зносила.

Чи тут теж хтось на мене чатує?..

Я зазирнула в майстерню і, стримуючи новий напад блювоти, зігнувшись у три погибелі, майже порачкувала в куток, де було нагорнуто купу зеленої глини. Серед сухого груддя біліли шматочки крейди. Я впала на коліна, почала їх вибирати і жадібно їсти разом із глиною.

— Тут немає нічого дивного, — сказав отець Серафим. — Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.

Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу. Сиділи поважно й пристойно, як доброчесні отець із матушкою, і мені здавалося, що коли небудь я змогла б з ним побратися, тільки б позбутися тих напастей, що опосіли мене останнім часом. Я була б зразковою попадею, від мене він дідька лисого стрибав би у гречку і теж був би славним слугою Божим, дослужився б до архієрея, а там вище, я б його познайомила з Г. С., дивись, коли небудь став би і пат ріархом всія… тепер вони всі всія… всіяні орденами… та поки що він сидить у покоях настоятеля храму Івана Богослова — теж пристойних, треба сказати, — і втішає свого вогненного ангела, трохи грішного, трохи святого, але дуже красивого і наляканого.

— Жінки в цьому стані їдять тісто, — вів далі отець Серафим, — глину, одна тут у нас облизала всі стіни…

— Вибачте, отче, — перебила я. — В якому такому стані?

— Як — у якому? — здивувався він. — Коли жінка заходить у тяж, в якому ж іще.

— То ви гадаєте, що я таки вагітна? — здивувалась і я.

— Поки що ми говоримо лише про симптоми вагітности, — сказав майбутній патріарх України і всія Руси і поправив між ногами патерицю, себто поправив між колінами посох, який отримують священнослужителі за особливі заслуги як духовний меч для боротьби зі злом. Носять його підві шеним до плеча, і через те цей посох патериця звисає до колін. — А симптоми ще не є підставою для остаточного висновку, — трохи роздратовано сказав завтрашній архієрей.

То я йому підпсувала настрій. Як тільки приїхала, він одразу потяг мене в одпочивальню, але я його делікатно відтрутила. Не до того. Щоб зовсім не ображати отця Серафима, я не зізналася, що в теперішньому стані на дух не зношу чоловіків, як парфуми, їжу, бензин.

Тож він трішки надувся, і ми сіли в світлиці на велюро вій канапі, дотримуючись шляхетної дистанції, мовби старосвітські батюшка й матушка. І тепер я спитала наївно:

— То що ж це таке, отче? Що ж це зі мною за приключка? — спитала я, наче матушка цілка, закліпавши очима.

— Що? Може бути затримка. Хіба ти не знаєш?

— Та знаю, але в мене такого не було раніше.

— Невже ти не стежиш за своїми місячними циклами? — майже з осудом спитав він.