Чоловік лежав поруч, вона знала, що й він не спить, але чомусь боялася навіть поворухнутися. Вона кохала його всією душею, всією своєю суттю, але тепер, після очищувальної молитви, сама думка про близькість здавалася їй блюзнірською. За ці півтора місяці вона не раз і подумки, і вголос дорікала чоловікові за його зухвалий і нерозумний вчинок на балу, хоч давно зрозуміла, що він, хоробрий шляхтич, спадкоємець графського роду, чий предок отримав титул не за улесливе служіння, а за воєнні доблесті, не міг вчинити інакше. Саме він, її Юзеф, і мусив зірвати маску з негідника. Нехай на хвилину, на мить, але зірвати.

Вранці граф Юзеф Войцицький попрощався і поїхав. Верхи на найкращому коні, у парадному військовому мундирі. Було в цьому щось театральне, але графиня розуміла чоловіка. Чи ж міг він постати перед злочинцем як переможений, як такий, що ганебно капітулював? Так, вони поступалися хитрій, безжалісній силі, але графиня знала, Юзеф до скону буде таким, як є. Гордим, хоробрим дворянином.

Вночі у неї промайнула думка — умерти всім разом: вона, донька, чоловік… Адже життя без Юзефа все одно не мало сенсу. Вона уявила — смерть заносить свою гостру косу над Ядзею, Ядзенькою, її донечкою, і мало не закричала. Ні, хай помруть двоє — вона і Юзеф. «Але як же Ядзя, маленька її донечка, вона залишиться сама-самісінька на цьому безжалісному білому світі?» Ця думка остудила графиню. Виходу не було. Повинен умерти або піти на муки чоловік. Відчаєна, вона беззвучно заплакала.

А тепер довго дивилася вслід чоловікові, який поволі віддалявся. Ось він оглянувся, подивився, немов хотів запам’ятати такими назавжди її і доньку, двох найдорожчих йому жінок — велику і маленьку.

— Татусь швидко повернеться? — спитала Ядзя.

— Так, швидко, дуже швидко.

Тієї миті графиня Ядвіга Войцицька вірила, що так воно й буде. Але минув день, і другий, і третій, і цілий тиждень, а чоловік не повертався. Дні спливали так повільно, що здавалося, наче кожен із них довший за тиждень, а то й місяць. Єдиною відрадою в цьому житті, що немов зупинилося, була донька. А вона все частіше запитувала, коли ж повернеться татусь. Графиня цілі ночі плакала і тоді здавалася собі ще самотнішою і покинутішою.

За кілька днів після від’їзду графа до неї вперше завітали сусіди — шляхтичі Оцялковські. Тут і з’ясувалася причина дивної порожнечі, яка оточувала Войцицьких ці півтора місяці. Виявилося (це потім потвердили інші сусіди), що на всіх дорогах, які вели в Лісогощу, хтось невідомий розставив таблички, які попереджали, що в селі лютує епідемія холери. Тих же, хто намагався проїхати, зупиняли вершники, які називали себе карантинною службою. Так було з Оцялковськими, з управителем княгині Чорторийської, із ксьондзом із Голоб. Після від’їзду графа і таблички, й охорона зникли.

Пізніше завітав Анджей Возняк. Виявилося, що слуга, якому відрізали язика, все ж таки зумів добратися до маєтку Анджея. На щастя, слуга трохи знав грамоту і зумів якось надряпати на папері заповітну фразу про битву під Радковичами. Анджей приїхав із цілим десятком гайдуків та ще взяв на підмогу сусіднього шляхтича Листвичину. Але він із допомогою запізнився. Разом із графськими гайдуками вони прочесали довколишній ліс, знайшли курінь, біля нього — сліди вогнища. Можливо, тут і було тимчасове пристановище розбійників, та слід їхній уже прохолов. Тільки безнадійно завивав вітер у кронах зовсім голих дерев.

Потім приїхав повітовий справник із Луцька. Але й він не міг нічим допомогти. Так, він чув про чоловіка в помаранчевій масці. Але де його шукати, ясновельможна пані? Звідки він чи його спільники з’являлися? Звідусіль? Так не буває. їх не було ніде і водночас вони були скрізь? Даруйте, ваша милосте, як це? Так, він щось таки чув про невловимість і підступність цього бандита, та якби ж хоч якась зачіпка, звідки вони прибули?..

Погостювавши кілька днів, відбув бойовий товариш чоловіка. Поїхав спантеличений справник. Графиня знову сама. Її ніхто не тривожив. І не потривожить уже ніколи, зрозуміла вона, відтепер нікому не потрібна, окрім маленької донечки.

На зміну осені прийшла дивовижно сніжна зима. Замело сад. Тільки вузенькі стежинки та одна доріжка вели тепер до палацу. Графиня блукала великими кімнатами, дедалі дужче впевнюючись у тому, що палац приречений назавжди лишитися занедбаним, зі старими меблями, що пам’ятали ще позаминуле століття, з підлогою, що рипіла, наче зойкала, зі старим дубовим паркетом, який дедалі частіше тріскався. У неї не стачить сили закінчити розпочате чоловіком, а сама думка вийти знову заміж, тим більше, коли доля Юзефа не була остаточно відомою, здавалася їй блюзнірською. Вона думала про Ядзю, котрій, коли виросте, життя вготувало сумну долю бідної нареченої, хоч і з графським титулом. Вона ще сподівалася, що Юзеф живий, але ця надія танула з кожним прожитим днем. А її саму, здавалося, разом із мерзлою землею невблаганно та безжалісно засипав сніг.

Разом із тим у ній щодня зростало бажання помститися тому, хто вкрав її щастя. Спершу вона мала намір звернутися до князя Любославського або князя Радзивілла, але зрозуміла, що на щось більше, ніж співчуття, навряд чи доведеться розраховувати. Якщо вже вони дозволили себе пограбувати, то чим допоможуть їй? Адже ніхто не знав, де знаходиться лігвисько звіра, хоча вона була певна, що десь воно є, може, й не дуже далеко.

І коли уявляла, як страшно катували там її Юзефа, вона стискала в кулачки маленькі пальчики і шепотіла міцно стуленими губами прокляття невпійманому дияволу.

Випадок підказав їй вихід. Вона отримала запрошення прибути на Водохрещу до колишньої сусідки Войцицьких — княгині Софії Чорторийської. Дорогою до старої княгині, дивлячись із вікна карети на засніжений ліс, вона раптом збагнула, що робити далі, вона згадала, що чула про небожа княгині — князя Адама Чорторийського. Шість років тому молодий, двадцятип’ятирічний князь після придушення повстання Костюшка і остаточної ліквідації незалежности Польщі сміливо подався в столицю Російської імперії, щоби клопотати за поляків, репресованих жорстокою північною імператрицею Катериною. Розповідали, що йому вдалося зустрітися з онуком Катерини, великим князем Олександром, майже своїм ровесником, і навіть подружитися з ним. Тепер же, коли Олександр став імператором, Адам Чорторийський буцімто став дуже впливовою особою при імператорському дворі. Ледве не другою фігурою після самодержця.

Графиня Войцицька вже знала, що попросить у княгині Чорторийської передати листа її сіятельному небожеві. Вона ще не відала, що стара Софія дуже прихильно поставиться до її долі. Що листа до «збитошного Адася», який піднісся на таку небувалу висоту, буде тут-таки написано. І що за тиждень вона, Ядвіга, поїде разом із дочкою, вірною Пелагеєю і кількома слугами до столиці в старому, купленому ще батьком Юзефа екіпажі. Шлях лежав через величезну засніжену імперію, крізь поліські болота і білоруські ліси, довгий і такий, що лякав, як її невідома доля. Вона ще не знала і не могла, звичайно, знати, що своєю ніжною ручкою у лайковій рукавичці починає підіймати важкий, величезний камінь, який зсуне з місця ще більшу брилу.

«Ви не повірите, панове, але ця історія почалася з мого слуги. Можете уявити собі, яка це втіха, коли ти, заклавши добряче за комір в п’яти-шести петербурзьких корчмах, ліг спати о п’ятій чи й шостій ранку, а вже о десятій, ледве проклюнулося світло, тебе найбрутальніше торсають за плече. Нарешті збагнувши, що тебе не волочать тротуаром поліцейські або служки нахаби-корчмаря, а всього-навсього будять, ти бачиш над собою нахабну і лукаву подобину свого слуги Петруся.

— Уб’ю! — заревів я й щосили буцнув ногою.

Але, напевне, не влучив або ж Петрусь своєчасно відскочив, бо звичного ревіння, схожого на ревище сільського бугая, я не почув. Розчарований, я знову заплющив очі, бажаючи одного — щоб цей виплодок, приставлений до мене, мабуть, тільки для того, щоб мучити ранками після чималих дружніх дербелизів, нарешті зник, як прикрий сон. Але Петрусь чи не був народжений відьмою, а зачатий триоким вампіром, бо не щез геть, а набрався нахабства і ще раз потривожив свого пана.