Він уже під’їжджав до своєї квартири, як раптом до болю зримо побачив перед собою чиїсь великі очі, які пронизливо і водночас немов здалеку дивилися на нього. Він здригнувся, примружився, але видіння не минало. Струснув головою, проганяючи його, та дарма. Висунувшись із карети, він звелів кучеру їхати за місто, а коли той закомизився, пообіцяв заплатити удвічі.
На його щастя, графиня Войцицька виявилася на місці — у відведених їй апартаментах правого крила заміської резиденції князя Чорторийського. Поки їй доповідали про приїзд Слєпньова, Василь Петрович устиг кілька разів подумати, чи не повернути йому назад. Чого б це? Звідки таке бажання? Він не міг відповісти. Нарешті його запросили, і в невеликій залі Слєпньов побачив жінку з великими сірими очима, яка йшла йому назустріч. Правда, не сама. Її супутника Слєпньов добре знав: це був Мечислав Кульчинський — багатий подільський шляхтич, котрий у минулому дотримувався доволі прозорої проросійської орієнтації і приєднався до Тарговицької конфедерації. Щоправда, потім, здається, він побував і в одному із загонів Костюшка, але тоді подібною непостійністю грішило чимало уродзоних шляхтичів.
Як виявилося, Кульчинський випадково зустрів графиню, коли завітав із візитом до князя Адама. Він уже знав про її історію і, як здалося Василеві Петровичу, співчував навіть надто емоційно, і щось боляче кольнуло його. «Чи не ревную я графиню?» — подумав він і усміхнувся. Ця таємна, зовні ледве вловима усмішка мала гіркуватий присмак. Він пригадав, що пан Мечислав, здається, вдівець, і неприязнь його посилилася. Невже у нього, Слєпньова, зародилося глибше, ніж звичайна симпатія, почуття до цієї аристократки? «Ні, вона, братику, птаха не твого польоту», — сказав він сам собі.
Представлений як земляк, шляхтич Веслав Слєпньовський, він любенько побесідував з обома. Кульчинський обурювався, чому власті не вживають належних заходів, пропонував свої ідеї, і тут Василь Петрович подумав, що, можливо, він і такі, як він, йому допоможуть надалі. На якусь хвилину він завагався, чи не відкритися панові Мечиславу, але вирішив, що поки що не варто.
Пославшись на справи, він поспішив відкланятись. Графиня провела його за двері, подивилася своїм сумним поглядом.
— Ви поїдете туди? — спитала вона. — У наші краї?
— Так, — відповів Слєпньов. — А ви ще залишитеся у Петербурзі?
— Ще трохи побуду тут, — відповіла графиня.
І раптом вона торкнулася його руки і сказала схвильовано:
— А знаєте, моя служниця, тобто служниця князя Адама, того самого вечора вона бачила, як приходив якийсь дивний чоловік…
— Приходив до кого? — уточнив Слєпньов.
— До Пелагеї. Якийсь дивний чоловік у чорному плащі і великому чорному циліндрі.
«Можливо, це саме те, чого мені бракувало?! — подумав Василь Петрович і навіть здригнувся від несподіванки. — Але невже цей дотягнувся і сюди, у саму столицю?»
Він попросив покликати служницю князя. З’явилася молода дівчина з рябим, круглим, немов у великої ляльки-нелягайки, обличчям. Так, вона відчиняла двері якомусь панові у чорному, який попросив провести до Пелагеї. Але вона не змогла роздивитися у темряві його обличчя, так, було вже пізно. До того ж обличчя затуляли комір плаща та насунутий на самісінькі брові циліндр.
— А ким він назвався? — спитав Слєпньов. — Ти не здивувалася, що він тут питає Пелагею?
— Та він, — збентежилася служниця князя, — він же сказав, що з лавки, куди перед тим заходила Пелагея щось купити, що він їй гроші не додав.
— І більше ти його не бачила? — спитав Слєпньов.
— Ні, — вже трохи злякано сказала дівчина.
Слєпньов подякував і повернувся до графині. Тут він дізнався, що ні того дня, ні напередодні Пелагею в місто вона не посилала. Слєпньов знову відчув, як спину пронизав холодок. Він подумав було, чи не походити Петербургом разом із князівською служницею? Але відкинув цю думку, бо зрозумів, що у великому місті шукати пана в чорному плащі і чорному циліндрі, не знаючи його прикмет, — усе одно, що шукати вітру у полі.
V. Запах звіра
1
Слєпньов разом із вірним Петрусем виїхав зі столиці на початку березня. Санкт-Петербург готувався відзначити першу річницю смерті «почилого в Бозі» імператора Павла І і сходження на престол його сина Олександра І. І хоча майже всі знали, що покійного імператора задушили у власній спальні, що він помер не від апоплексичного удару, як офіційно повідомили, це був якраз той випадок, коли про смерть вінценосної особи небагато хто шкодував. Бо імператор Павло мав славу справжнього самодура, суть правління якого пізніше блискуче опише російський письменник Юрій Тинянов у сатиричній повісті «Підпоручик Кіже». Але це буде ще хтозна-коли, а в нас — березень 1802 року. Невелика санна карета важко долає досі засніжені простори найбільшої у світі імперії, яку незабаром потрясуть війни з Наполеоном, бунт декабристів і польське повстання 1830 року. Це повстання очолить не хто-небудь, а нинішній член великої четвірки, «імператорського негласного комітету» — князь Адам Чорторийський, приїзд до якого графині Ядвіги Войцицької і започаткував таємну експедицію Слєпньова.
Дорогою йому був час все гарненько обдумати, зокрема свою майбутню лінію поведінки. У краях, куди його направили, він був досить відомий як шляхтич Веслав Слєпньовський, прихильник приєднання цих земель до Росії. Не одному шляхтичеві за трапезою або й просто чаркою у корчмі нашіптував він колись потрібні думки. Ті його любили, а ті — ненавиділи. Він зник, продавши перед цим невеличкий маєток, який насправді йому не належав. Тепер Слєпньовський мав його воскресити, мав повернутися із Швейцарії, що було недалеко від істини, позаяк Слєпньов там справді побував як таємний радник при війську покійного генералісимуса Суворова. Але то справжній Слєпньов. Слєпньовський же побував за кордоном після розгрому Костюшка. Так, його позиція на зближення з Росією виявилася помилковою, і він в останній момент вступив до армії бунтівного генерала. Цю версію Слєпньов (він-таки Слєпньовський) кілька разів викладатиме у розмовах із давніми знайомими. Він завітає до кількох із них. Він дасть волю власній фантазії. І часом йому почне здаватися, що все це відбувалося насправді. Але це лірика. У розмовах ніби мимохідь він згадає про людину в помаранчевій масці. Так, про його новий зухвалий напад уже прокотився поговір волинськими містечками і маєтками. Так, пане Веславе, злочинець воскрес, наче виповз із пекла. Кажуть, забрав коштовностей на цілих сто тисяч золотими російськими рублями. Ха-ха, пристойна сума. Та що там сто тисяч, двісті, проше пана, а то й цілих триста, а може, і півмільйона, якщо не більше. Ха, і це ще не все. Ось почекайте, пане Веславе, незабаром закінчиться Великий піст. Розпочнуться післявеликодні бали, знову з’явиться голубок і, як завжди, у найнесподіванішому місці.
Все, що йому розповідали дрібні шляхтичі, знайомі купці і євреї-корчмарі, Слєпньов, звичайно ж, слухав, не забуваючи підливати вина чи горілки до чарки співрозмовника. Але все це були пересуди і звичні балачки знічев’я. Проте мозок його весь час напружено працював. Він шукав гачка, на який можна було вчепити того, заради кого він і приїхав. А якщо вже не його самого, то хоча б його спільника. А що такі є, Слєпньов був упевнений. Чи бодай знайти людину, яка знала більше, ніж решта. Але де шукати, він не знав. Відтак врешті-решт вирішив завітати з візитами до кількох панів, котрі безпосередньо стикалися з розбійником у масці та його поплічниками.
2
Пізніше він довго згадуватиме візит до першого з них — шляхтича Маскушака. Як той, переляканий, довго не хотів пускати його до своєї садиби.
Чомусь Маскушак вирішив, що у пана Слєпньовського є якесь таємне завдання саме від чоловіка в помаранчевій масці.
— Я ж йому все віддав: і обручку, і цю прокляту картину, — твердив Маскушак.