накритого столу, далекий вiд його руки, але близький для зору, стоїть цей дорогоцiнний келих з

дивовижним i незнайомим напоєм. Вiн зачаровує зiр, збуджує смаковi рецептори, сколихує уяву. Його

не можна вхопити i перехилити, як звичайну склянку. Треба якомога довше розтягнути задоволення.

Спостерiгати. Думати. Прислухатися до власних почуттiв i знаходити задоволення в тому, як вони

поволi пробуджуються i якi вони рiзнi: вiд теплої хвилi, що здiймається знизу доверху i навпаки, до

гострої, майже болючої зливи, що починається в якiйсь точцi мозку i пронизує аж до п'ят. I кому, як не

йому – дорослому, досвiдченому знати, що саме цей стан i є щастям.

Якби вiн мiг подiлитися своїми роздумами з кимось iншим, то йому сказали б, що це звичайна

любовна гарячка, яка притаманна юним. Але вiн би лише посмiхнувся: неправда! Ровесник його

доньки нiколи не витримав би цього замилування незнайомим келихом: вхопив би i випив, не

вiдчуваючи нiчого, крiм власного задоволення.

Нi. Вiн має досягти вершини самопiзнання, пiрнути в тi глибини пам'ятi, де вiн малим водив

пальцем по порцелянових вигинах неземного, вилiпленого майстром тiла i задихався вiд досконалостi

тих пропорцiй, яких нiколи нi в кого не бачив. А тепер зустрiвся з земним втiленням того янгола. Хiба

кожному так щастить?!

Те, що вона не може не помiтити його замилування – факт. Адже iнакше не могло бути: вони давно

знали одне одного!

В iншому вимiрi.

Тiльки тодi вiн... розбив її, Порцелянову Дiвчинку. Тепер йому дано шанс i вона це знає напевно.

Iнакше не посмiхалася б ТАКОЮ посмiшкою. Вона теж упiзнала його! I це зовсiм не маячня, не

гарячка. Так мало статися. I так сталося.

Тiльки шкода, що доведеться трохи зламати звичний ритм життя. А, можливо, i не трохи – а

ЗОВСIМ, до бiса!

На його обличчi несподiвано замаячила пiдступна блаженна посмiшка. Добре, що вiн це вчасно

зауважив i низько схилився над тарiлкою, намагаючись приборкати цей блаженний вираз, майже

ткнувся носом у залишки бiфштексу i затих, перетравлюючи думку про те, що життя може дати новий

поворот. I раптом вiдчув на своїй схиленiй макiвцi... поцiлунок.

Смикнувся, мов обпечений, зi здивуванням глянув на дружину. Вона стояла за його спиною зi

знiченим, розгубленим виразом обличчя.

Такий вираз буває в злочинцiв, спiйманих на гарячому. Роман Iванович не чекав вiд дружини

подiбного, особливо тепер, коли його думки були досить далеко вiд цiєї вiтальнi. Але цей

несподiваний i неочiкуваний поцiлунок змусив його знiяковiти, нiби i його заскочили на слизькому.

Якусь мить подружжя ошелешено дивилося одне на одного. Болiсна натужна пауза увiрвалася

голосним кашлем Романа Iвановича.

Вiра зарухалась, задзеленчала посудом, швидко прибрала зi столу, підбігла до дзеркала –

пiдфарбувала губи i вiї, до шафи – кинула на диван кiлька суконь. Замислилась над ними.

– Надовго? – запитав Роман Iванович, радiючи, що у дружини знайшлися свої справи i вiн може

кiлька годин полежати на своїй канапi не роздягаючись i навiть не знiмаючи капцi.

– Маю йти на збори – домовились зiбратися неформально на чай у фрау Мерх, треба щось

вирiшити про змiну репертуару, – зiтхнула Вiра. – Пiсля смертi дружини Марiєнгаузер збирається нас

залишити – переїжджає до дiтей в Австралiю. Його тут вже нiчого не тримає. А вiн завжди вiв першi

партiї...

– А-а... – сказав Роман.

I несподiвано подумав, що якби (не дай Боже!) Вiри не стало – що б вiн вiдчував? Чи був би це

справжнiй бiль?

Неприємна думка...

Неприємна ще й тому, що в її трагiчностi вiн несподiвано вiдчув крихiтний укол радостi i свободи.

Вiра кивнула йому здалеку, взяла сумочку – здається вiн такої в неї не бачив – i пiшла, обережно

причинивши дверi. На їхньому бездоганно бiлому тлi одразу ж вималювався ефемерний силует,

вiддiлився вiд дверей, полинув убiк Романа Iвановича, обплiв його невагомими обiймами.

Роман кинувся на своє лiжко, втупився у стелю, на якiй так само засвiтився вiдбиток тiєї

сьогоднiшньої посмiшки.

Вона посмiхнулась-таки! I можете рiзати мене ножем, якщо це не так!!!

...Порцелянову Дiвчинку звали Леннi.

Цього разу вона вiд'їхала вiд автомийки на метрiв зо двiстi – туди, де навпроти свiтився напис

«Motel», i несподiвано рiзко загальмувала перед входом. Вiн навiть рота роззявив. Вона нiколи не

зупинялась! Невже зараз вийде i вiн зможе ще раз побачити її на повний зрiст?!

Роман Iванович пiдтягнув вiдвислу щелепу i насунув на очi сонцезахиснi окуляри: так буде

зручнiше спостерiгати. I вiн спостерiгав, як вона висунула двi нiжки в чорних панчохах-»сiточках» з

авто, потiм випурхнула, демонструючи решту – тiло метелика в обрамленнi ореолу невидимих крил.

Роман розстiбнув блискавку комiра робочої куртки – вiн заважав дихати, але це не допомогло.

Дiвчинка ж сперлася на дверцята, попорпалась в сумочцi на довгому Срiбному ланцюжку, дiстала

сигарету, закурила. Душа Романа бездоганним Колечком вiдлетiла вiд її вуст. Було таке враження, що

вона Дивиться саме на нього! Роман Iванович трусонув головою, щоб вiдiгнати мару. Не може такого

бути! Вiн закляк у дверях мийки.

Їх вiддiляла вiдстань у тi двiстi метрiв i чорнi скельця Романових окулярiв.

Потiм сталося неймовiрне.

Докуривши, Порцелянова Дiвчинка пiдвела руку i зiгнутим пальцем поманила когось до себе – на

зап'ястi зблиснула i дзенькнула низка браслетiв. Когось, кого бачила навпроти.

Роман озирнувся. Майданчик був порожнiм. Вiн напружив зiр i обличчя дiвчинки наблизилось до

нього, мов в об'єктивi фотоапарата. Вiн чiтко i ясно побачив її посмiшку, а вона знову порухала в

повiтрi тонким пальчиком. Сумнiвiв не було – жест адресований йому!

Роман витер руки ганчiркою, кинув її на пульт i, плутаючись у власних ногах, нiби їх було не двi, а

сорок двi, поплив уперед через майданчик, вiдчуваючи, як голова наливається кров'ю, мов перед

iнсультом. Якщо це помилка, вирiшив вiн, дiйду до авто, омину його i пiду далi за рiг. Ходити такою

траєкторiєю нiкому не забороняється! Нехай собi думає, що хоче. Можу навiть байдуже, наскiльки це

у мене вийде, кивнути їй.

Йому залишилось здолати не бiльше десяти жахливих крокiв, як вона вже точно чiтко кивнула

йому i, не дочекавшись, коли вiн пiдiйде, пурхнула в дверi мотелю. Сумнiвiв не лишилося: всi її рухи

стосувалися його.

Роман Iванович згадав, як нещодавно не мiг виринути зi сну i подумав, що i зараз варто

прокинутись. Але з жахом i захватом зрозумiв, що все це вiдбувається наяву. Ось i дверi мотелю. Вони

автоматично розсунулись перед ним. Дiвчинка стояла бiля стiйки адмiнiстратора, щось говорила, а

побачивши його, знову махнула в повiтрi рукою, показуючи дорогу в кiнець коридору. I вiн пiшов, мов

заворожений, орiєнтуючись на цей жест.

Усе це було незвичайно. I вiн мрiяв лише про одне – нехай цей коридор нiколи не скiнчиться, щоб

вiн бачив, як погойдується перед ним ефемерний силует метелика, щiльно затягнутий в тонку чорну

шкiру коротких шортiв i куртки-«косухи». Лише раз вона обернулася – чи йде вiн за нею – i зникла за

дверима номера...

Тепер можна було спокiйно повернути назад, побiгти, долаючи бiль у серцi i в скронях, втекти,

розчинитися в повiтрi – вона дала йому цю можливiсть. I вибiр лишався за ним. Чудова, дивовижна,

романтична, розумна дiвчинка! Чому вона обрала його? Невже дiйсно вiдчуває те саме, що i вiн?

Роман стишив ходу. Згадав своє переконання: шлях до мрiї – кращий за її здiйснення. Чи не залишити

все так, як було, як є? А потiм згадувати про цей випадок усi сорок два наступнi роки, котрi вiн

збирається прожити тут?

Зупинився перед прочиненими дверима. Зi щiлини повiяло тривогою. Ноги тремтiли. Роман ступив