Я дивилася на це зібрання і думала про те, що... що нині всі люди втратили... стать. І не тільки тут, у цьому Будинку. Скрізь. Вони перетворилися на безстатевих істот, на механізми для пустопорожніх балачок, на шлунки, на мозок. На все, що завгодно, крім своєї істинної природи. Природа створена з любов’ю і для любові. Втрачаючи почуття статі, ми втрачаємо обличчя, як Старша медсестра чи Бібліотекарка. Власне, як і я. Те, що я працюю в такому місці, наклало свій відбиток і на моє обличчя. Вони, наші клієнти, по ниточці висотують з мене молодість... За це я їх ненавиділа до сьогоднішнього дня. Доки не вистрелив горішок-бутон.

Я майже не слухала, що говорить наш Директор: його щоденну промову за цей рік, що працюю тут, я вивчила напам’ять. Раптом я уявила, який би був сміх, якщо б зараз невидимий янгол-спокусник прошелестів у кошлате вухо Директора: “Так – добре?.. Не зупиняйся...” Про що б він подумав? Про те, що він добре говорить? Чи про те, що говорячи, без упину креслить на папері якісь незрозумілі лінії? Чи про те, що, відсиджуючи тут до пізньої ночі, заробляє гроші й має можливість винести з нашої кухні шматок вареної ковбаси або су- дочок із вінегретом? Мабуть, Старша медсестра (а їй не більше сорока п’яти!) зрозуміла б трошки більше. Я ледь не пирснула в кулачок. Уявила, як, зачувши таке, вона докладно звітує: “Так, нормально. Але я звикла на спині. Інакше мені вже важко. А взагалі давай швидше – скоро діти повернуться зі школи! А на плиті я залишила борщ. Ти ж любиш борщ із пампушками. Тож: – швидше, й будемо обідати!” Бібліотекарка? Я поглянула на її дульку, закручену на потилиці. Проблематично. Скажімо, вона почала б гортати Достоєвського, щоб відшукати свої улюблені рядки й плакати над ними. Плакати й повторювати: “Так, так, добре...” Або з люттю накинулася б на томик Едічки Лимонова й шматувала б його з усією пристрастю цього поклику: “Не зупиняйся!” Я дивилася на всіх цих людей і, хоч як дивно, відчувала, що люблю їх. Люблю в світлі свого незвичайного нового стану. Ми живемо, як мушлі на дні моря, думала я. Ми гадаємо, що шари води – невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, ми б’ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, на- йнепоказнішої мушлі мертвим вантажем лежить перлина! Треба лише розкритися і не соромлячись показати її. І тоді назустріч тобі так само розкриються інші. ...Нарада закінчилася. Я одягла блакитний халат. Розпочинався новий день. Хотілося якнайкраще догодити мешканцям нашого притулку. Це бажання з’явилося у мене вперше”. Розділ п’ятий Стефка очима автора Стефка народилася собакою. Якби автор не любив її, він би міг запевнити читача в тому, що народилася вона повною кретинкою. Таких можна довго шукати, а знайшовши – вити вервиці, прикладати до рани, використовувати, як туалетний папір, як попільницю... Якби вона була Хлопчишем-Кібальчишем, про якого читала в дитинстві, то ніколи б не виказала військової таємниці. Але не тому, що це мало для неї ідеологічний сенс, а лише через те, що будь-яке зрадництво було для неї неприродним. Це неможливо потрактувати як гординю чи бажання бути кращою за інших, вирізнятися й ходити в білому вбранні. Все набагато простіше: Стефка народилася собакою... Пояснити це нормальним людям важко. Можу навести лише такий приклад. Від душогуба, який вештався Україною кілька років тому й методично вбивав сільські родини, відмовився увесь людській рід. Але коли він повертався до своєї хати, відмикав ключем двері й скидав закривавлений одяг, до нього з радістю і любов’ю могла кинутися лише одна істота – його пес. Якщо, звичайно, він у нього був. Звірям не зрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі. Власне, приблизно так було й зі Стефкою. Велике кохання, на яке вона чекала, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка, режисера, особистості настільки харизматичної, що його мовчання було вагомішим за слова десяти не менш визначних людей... Тоді вона ходила до театру щоденно, її навіть впізнавали вахтери і часом пропускали до зали без квитка. У своїх драних джинсах вона влаштовувалася на підлозі в темряві, біля оркестрової ями, і поглинала все, що відбувалося на сцені. Навіть ворушила губами, адже багато п’єс знала напам’ять. В один із таких вечорів він, сидячи в першому ряду, не зводив очей з її потилиці. Тоді вона перестала ворушити губами і тією ж самою потилицею відчула таку потужну і тривожну хвилю, яка накочувалася на неї, що несвідомо, перехрестивши руки, вхопила себе за плечі. Ніби ця хвиля могла розтрощити її, стрети на порох або піднести до небес. Ось тієї миті Стефка і стала собакою... Насамперед тому, що відчула цю хвилю всіма нутрощами (тварини, як відомо, завжди передчувають наближення стихійного лиха), а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті з-під (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові. Це був маленький бог, він міг вміститися на кінчику її язика і підсолоджувати його або робити гірким. У нього було тільки одне-єдине жіноче ім’я – Любов. Те, що вона була кретинкою (вважайте – собакою), поширювалося лише на цю ділянку її свідомості. Але це зовсім не мучило її. Коли старші жінки виголошували сентенції на кшталт: “Довіряй, але перевіряй!” або “Всі мужики – сво...”, вона лише здивовано здіймала брови і знизувала плечима. Тоді світ не поділявся для неї на статі, статуси, імена й неімена, на багатих і бідних, на здорових і хворих, на успішних і нікчемних, на старих і малих, на героїв і простолюдинів et cetera. Він був єдиним. З іменем маленького бога на кінчику її язика. Інакше він, увесь світ, утрачав глузд. І перетворювався на суцільний хаос. До речі, в цьому світосприйнятті не було нічого бабського. Нічого від волань, ридань та чіпляння за поли плаща. Для цього Стефка була надто самодостатньою. Як уживалися в ній собаче й самодостатнє – було відомо лише тому маленькому богові... Та Стефку це не обходило! Тепер ви можете собі уявити, якою вона була в очах тих, хто її оточував. ...Тієї миті, коли вона – вже зовсім інша (як їй здавалося) – їхала в автобусі, наповнюючи все довкола давно забутими флюїдами, а потім сиділа на вранішній директорській нараді, тої Стефки-собаки вже не було. Ми побачили її у той момент, коли жінка опиняється на роздоріжжі або вважає, що стоїть посеред трьох або чотирьох стежок. Тут автор має зробити певний ліричний екскурс і відволіктися на дидактику. Стояти на роздоріжжі, на перехресті вітрів хоча б раз у житті доводиться кожному. Але піти НОВОЮ дорогою – доля обраних. Такою, можливо, була Жанна Ебютерн – її останній крок на короткому шляху був незвіданим... Скажемо відверто, Стефка не була з їх числа. Хоча, як і всі відчайдушні жінки, вважала саме так. Вона гадала, що тепер, коли той маленький бог дав їй спокій, має стати стервом, фатальною жінкою, котра ніколи (о, більше ніколи!) не наступить на ті самі граблі! Вона уявляла себе в колі чоловіків – різних, але єдиних в одному: в бажанні заволодіти Стефкою, принаймні її увагою чи хоча б одним приязним поглядом. Бідолашна Стефка, вона не знала, що сутність людини ніколи не міняється. Стервом треба народитися, собакою – також. Але ми не можемо знати, яка місія краща. І не нам про це судити... P. S. Якщо Стефка виявить бажання, у чому автор не дуже впевнений (там видно буде), вона сама розповість про обставини свого життя. Коли зможе і захоче. Автор не силуватиме її до зайвої відвертості. До загального портрета можна додати, що в нянечки Будинку творчості для самотніх акторів театру й кіно було довге волосся мідного відтінку, майже прозорі очі, які мали здатність набувати насиченого кольору залежно від погоди та часу дня, непоганий стан. Красунею вона не була. І не багато чоловіків могли з першої зустрічі вловити її особливий магнетизм. Для цього треба бути гурманом... Розділ шостий Пергюнт Альфред та інші мешканці Зранку, задовго до початку сніданку, Альфред Вікторович, або, як його іменувала поміж собою обслуга, Пергюнт Альфред, вимагав свіжого яйця. Воно мало бути ще теплим – щойно з-під курки, і тому Стефці доводилося вдаватися до хитрощів: ретельно стирати з яйця синю печатку й класти його в теплу воду перед тим, як на урочисто простягнутій руці, ніби реліквію, внести бажаний продукт до кімнати стариганя. – Ще тепленьке! – промовляла вона коронну фразу, вдаючи, ніби щойно вийшла з курятника (котрого, до речі, на території пансіону не було. Хіба що в селі, до якого треба було брести пішки хвилин зо тридцять). – О, Марітано, моя Марітано!.. – піднесеним, але вже струхлявілим басом виспівував Альфред Вікторович, і від цього вдячного співу Стефці завжди ставало ніяково. – Голубонько моя, знесла таки діду яєчко! І Стефка не знала, до кого він звертається – до курки чи до неї. Можливо, колишній оперний бас справді вважає, що вона, Стефка, здатна нести яйця. Він обережно брав яйце з п долоні, підносив до вікна, роздивлявся на світло, й у Стефки завжди в цю мить завмирало серце: раптом вона не дуже добре стерла печатку. Після кількох митей розглядання яйця Пергюнт задоволено цокав язиком: – Дитино моя, – звертався він до Стеф ки, – ти не уявляєш, що принесла! Сядь-но. Побудь. І послухай. Стефка нервово поглядала на годинник і влаштовувалася на самому краєчку дідового ліжка, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що в неї обмаль часу. Але Альфреда це не обходило. Він виразним рухом закидав накинутий зверху піжами халат на ліве плече, як тогу чи плащ, і говорив до неї, ніби звертався до численної аудиторії. – Ab ovo! Ab ovo! “Від початку – тобто від яйця”! Так говорили латиняни. Сім тисячоліть наші пращури замислювалися над тим, звідки пішло життя на Землі, звідки з’явилися небо, вода, гори, люди, звірі і птахи! О, в них було набагато більше фантазії, ніж ми можемо уявити. Вони шукали аналогій! І хтось (хотів би я знати, хто саме!) помітив, що з цього невеличкого неживого предмета, – Альфред крутив яйце в руці перед носом Стефки, – народжується жива істота. Отже, вирішили вони, все, що існує довкола, мало вийти з такого самого яйця. Тільки дуже-дуже великого! А тепер поглянемо на древній Єгипет! “О Господи!” – подумки зітхала Стефка. – Там, на спекотних берегах Нілу, – продовжував Альфред Вікторович, – існує легенда про великого вогняного птаха Вену, котрий зніс це величезне золоте яйце, і коли воно розкололося – виникло все. Єгиптяни й досі шанують яйце як ритуальну, священну річ. Така сама історія існує і в китайській міфології. А звернімо увагу на наші землі! Курочка Ряба! Ти чула цю казку, голубонько? Чи не так? Стефка покірно кивала й знову поглядала на годинник. – Чи думала ти про те, що чорна курочка з білими цятками – символ нічного неба?! Вона знесла яйце! Золоте яйце, символ життя! – Я пам’ятаю, – спроквола мимрила Стефка: – “Дід бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила...” – А чому так, голубонько? Чому так? Стефка знизувала плечима. І Альфред Вікторович задоволено потирав руки, поправля- ючи на плечі закинутого халата. – Тому що все повинно відбутися у свій час! Всесвіт мав дозріти, як плід. Не треба нічого розбивати, голубонько моя! Не треба ніякого насильства! Коли плід дозріває, він розколюється сам! Маленьке мишеня – то символ природної сили. Вистачило легкого поруху його хвостика! Все у свій час. Все у свій час... Яйце – ніщо, з якого виникає все! Хіба це не геніально?Стефка чула це сотні разів. Чула, нервувала, підхоплювалася, бігла далі. Але нині слова Пергюнта підтвердили теорію, яка щойно виникла в ЇЇ голові! І це було дивовижно. Адже вона сама нещодавно відчула, як у ній, немов те яйце, розколовся горішок. І розколовся саме тоді, коли визрів. – Бачу, що ви мене зрозуміли, дитинко! – розсміявся Альфред Вікторович. – Я зрозуміла, – серйозно відповіла Стефка і їй стало нестерпно соромно за те, що вона нагріває яйце у теплій воді. Вона навіть почервоніла. – Тепер ідіть! – патетично виголосив оперний бас. – Я маю це випити наодинці. Як чашу Грааля... Стефка знала, що коли прийде наступного дня, на підвіконні звично лежатиме шкаралуща, що засохла в плямах клейкого білка. Але вона прибере це без огиди й роздратування. Просто зробить свою справу, яку повинна робити, доки працює тут. А ще вона вирішила, що більше не хитруватиме з дідом, а піде до села й домовиться з якоюсь жінкою про справжнє, а не інкубаторське яйце... Альфред протримав її біля себе півгодини. Власне, Стефка нікуди не спішила. Просто їй хотілося скоріше обійти кімнати, прислужитися тим, хто потребував допомоги, й розбудити до сніданку тих, хто ще не прокинувся, простежити, чи випито ліки, занести карафи з водою, полити квіти. Потім вона могла спокійно влаштуватися в нижній кімнаті для персоналу й читати книжку, доки хтось не натисне на ґудзик виклику. Книжки їй вдавалося читати уривками, адже престарілі мешканці дзвонили безперебійно. Часом вона вдавала, що не чує, й не підходила, сподіваючись на їхній склероз. Отже, Стефка вийшла від Пергюнта о сьомій. Пройшла коридором і зупинишся біля вікна, на якому стояла банка з-під <<Нескафе", забита недопалками. Спочатку палити в приміщенні суворо заборонялося, але потім вони вчинили Директору "побиття немовлят" – головним чином через те, що всі актори, навіть ті, хто вже давно дихав на ладан, були затятими курцями. Богема залишалася богемою навіть тут. Стефка забула купити цигарки і тому двома пальцями обережно залізла в банку й витягла звідти більш-менш пристойний бичок. "Плювати! " – подумала вона й клацнула запальничкою. На смак недопалок був досить огидний. У часи самотності Стефка мала звичку палити й, тамуючи нудьгу, дивитися у вікно, ніби без куріння споглядання завіконного пейзажу – завжди одноманітного вдома й більш- менш приємного тут – втрачало певну ритуальність. Отже, Стефка затягнулася огидним димом і поглянула у вікно. І їй заціпило. Вона ще ніколи не бачила такої краси! Але здивувала її не сама^краса насиченої кольорами осені, а те, що вона раніше не помічала її! Запах осені пробивався навіть крізь подвійні віконні рами. Червоні й жовті – нереальні, інопланетні! – дерева в своїй останній відчайдушній розлогості тулилися одне до одного, утворюючи щільне олійне полотно. Вітер коливав цю насичену густу масу, як смолу, і все перемішувалося, зрушувалося, й на червоному листяному тлі з'являлися жовті чи зелені плями. Видовище було таким, ніби тисячі збожеволілих малярів вихлюпували у повітря фарбу прямо зі своїх відер, і вона застигала, набуваючи контурів дерев і бурих доріжок поміж ними. Стефка згадала, як читала в якомусь журналі про те, що Параджанов наказав пофарбувати срібною фарбою ліс заради одного епізоду – того, де довга-довга рука Марічки тягнеться до Івана... Вона не могла відірвати очей від пейзажу за вікном, вона жила в ньому рівно три хвилини, поки димів її недопалок. Але за ці хвилини всі фарби, які вона побачила, всоталися в неї настільки, що здавалося, її нутрощі стали кольоровими – серце, судини, печінка. Ні, не так. То було ще сильніше відчуття: вона побачила себе – такою, якою була зсередини. Ба більше: там, за вікном у всій розкоші свого єства розкинулася саме вона – різнобарвна Стефка, відкоркована гострим ножем, як консервна