«Нащо ж вона на похорон в такім положенії ходила?» — подумала Соломійка.

Вона стишила ходу, і коли тато з мамою порівнялися, спитала:

— Отець Андроній у рай потрапить?

— Теє один Господь відає, — сказала Соломія-старша. — Добрий був батюшка, хоч трохи й чужей. Али тибе, видно, крепко любив, геньби онучку свою.

«Мене всі люблять, — подумала Соломійка. — Хіба кроме Руфини».

РОЗДІЛ ІІІ ФРОЙЛЯЙН САЛОМЕЯ

1

Восени сорокового року старшого Соломійчиного брата Тараса забрали до Червоної армії. За два тижні до того разом ще з кількома загорєнськими хлопцями його викликали в район — волость по-колишньому, по-царськи, по-польськи — ґміна, а може, й повіт ци повят. Та типерка, як совєти прийшли, все було по-новому, по-інакшому, іноді й не розбереш, що до чого. Поліщуки придивлялися, принюхувалися, як у селі казали, до нової влади, котру минулої осені вітали при в’їзді до Загорєн аркою, уквітчаною червоними і жовто-блакитними прапорами, флагами по-їхньо- му. Али через рік про жовто-блакитний колір і згадувати ни мона було, казали, вражеський, буржуазний, ци ще якийсь, теї совєти напридумували слів, що язик поламається. Найпростіше з тих слів хіба пойнятне — куперація, гамазин, то й колись було. Тико тепер у тій куперації на полицях вітер босий гуляє, коли гас, сіль чи сірники привозять — велике свєто. Та без сірників обійтися мона, є кресало, трут, хіба то звикати, а от без солі. Про матерію й не казали, тико завезли сувій ситцю на Первомай. Яка то була штур- ханина!

Зникли нитки, особливо кольорові, а то для Соломійки було особливо прикро, бо ж вона якраз до вишивання пристрастила- ся — бабця вчила — і вже сама вишила мамі й татові сорочки, збиралася й собі та. Та майбутньому чоловікові. А ще почала вишивати великого розкішного рушника, такого, щоб од бильця до бильця ліжка діставав.

Крамар Гершко, якому веліли закривати «часную лавочку», ходив тепер селом сам не свій, правда, дещо сховане загорєнцям — то тико вам, чоловіче добрий, сей крам — пропонував з-під поли, оглядаючись навіть у хаті. При тому хвалив у повен голос товариша Сталіна, Йоську Саривонича, котрий дбає про всенький люд, од малого до великого. Очі при тім у Гершка ци то сміялися, ци плакали невидимими сльозами — не розбереш, що в того жида в оці сидить, та й на який досвіток ото кукурікає.

З Головна, яке тепер було районним містечком, Тарас вернувся з бомажкою-повєсткою. Прочитав — такого-то числа, «через неделю» явитися «на сборный пункт военкомата для прохождения действительной военной службы».

— Що ж то буде, синку? — Соломія-старша заойкала та захмарилася .

— Ну чо буде, те й буде, одслужу, як ото хлопци у польськім війську служили, а я в червоному, тико й по всьому.

— А ни дай-бо, война, — мати вже й сльозу пустила — жінка, звісно.

— Та яка там війна! З фіном оно замирилися, а з німаками повна дружба.

Соломійка відчула — веселість в брата удавана. Йти до війська йому було у п’ятницю, у четвер мали вечірку зобрати з родичів на проводини, а в середу під вечір Тарасик сказав:

— Давай-но, сестричко, трохи пройдемося на прощаннє.

Соломійка зирнула на брата — збентежений і начеб виструн-

чений якийсь чи що. Ніби його вже під ружо поставили.

— Ходімо, братику.

Вони спустилися городом до ковбані й струмка, що обтікав невеличкого горбика, а далі в річку Мережку впадав. Вздовж струмка було густо насипано листя з дерев, що росли з правого берега.

«Куди ж він мене веде?» — подумала Соломійка.

Тарас наче почув її думку й сказав, що вийдуть на он ту вулицю альбо коло гірки посидять.

— Тоді давай до гірки, — сказала Соломійка.

А як сіли рядком, Соломійка раптом почула — жаль, що вона його сестра. А то би до війська проводжала, як дівчина.

Тарас того вечора багато чого згадав з їхнього спільного дитинства — ігрища, суперечки, а найбільше все добре, що було між ними. Раптом Соломійка збагнула — прощається, бо має передчуття, що не вернеться. Щемкий жаль охопив її душу. Як його заспокоїти?

Вона взяла Тараса за руку. Відчула, як ледь-ледь тремтять його пальці.

— А знаєш, я насправді великий боягуз, — сказав Тарас.

— Ти не.

— Мовчи, — сказав брат. — Мовчи. За одно я радий — мама типер стали гиншими, як буле. Так ни тривожаться, як раніш.

— Правда.

Обоє знали чого. Вже знали. Бо доросли. Ну, хай Соломійка менша. Таж на розум бистра. Знали, що мама любила одного, а вийшла за другого. Тилько тоді Соломійка не знала про свою долю.

А час покотився стрімко. Що він так ото котиться, не котиться, а біжить, вони потім зрозуміли. Тарас із війська прислав письмо, аж через місяць, уже й тривожитися почали, а він повідомляв, що живий-здоровий, чого й вам жилаю (так і написав, ни по-нашому), довго не писав, бо й їхали довго, через всю Расєю, аж до китайської граници. Ті два слова закреслені були. Али ж Соломійці вельми цікаво було, де ж то братик служить. То вона й так і сяк вертіла, і до гасової лямпи, яка ти- перка в них була, підносила, аж поки на сонци не здогадалася потримати. А тоді пальчиком потерла, нігтиком пошкрябала — воно й проступило. Бо, видно, олівцем закреслювали, а Тарас чорнилом писав. Аж засміялася Соломійка од свеї здогадливосте. Вона хитра. А Тарасик писав, що тут морози великі, тико чудно — ні деревця кругом, степ один, то так мєсность називається.

На братові каракулі дивилася, й відлягало од серця. Далеко од границі, од німця, котрий тепер за Бугом стояв, а отець Андроній покійний казали, що до Бугу од їхнього села верстов зо двадцять. За зиму й весну п’ять письом ще прислав брат. Одпису- вала Соломійка і дєкувала батюшці, котрий тепер у ліпшім світі був, що її грамоти підучив, з Біблії цільні, бувало, сторінки велів переписувати. Бач, згодилося, бо з тої переписі, на яку спершу сердилася, а не послухатися не посміла, і сміялася, було. Типерка думала, що даремно зі школи пуйшла, бо за пару днів після тої оказії з очима і пан Казимеж приходив, питав — у чім справа, а Соломійка крадькома язика йому показала з-за маминої спини. Вперлася — не піду, хоч пан Казимеж казав, що до науки вона здатна, нахил має, шкода таку ученицю втрачати. Соломійка вперлася — не хочу і все, батько й мати не вельми й наполягали, а Соломійка через пару днів зновика виплакалась, та й по всьому.

Весною Василько на шахти завербувався, признався Соломій- ці — чув, звідтам, з тех шахт до армії не беруть. Соломійка не хотіла з братом розлучатися, та все ж шахта була ліпш, ніж армія. А виявилось — не ліпш, бо навесні брат вернувся геть з побитою рукою, добре хоч, казав, що ліва. Балка впала, як креплєніє робели, сказав. Соломійка ті покалічені пальці гладила і дмухала на них, дивилася на брата винувато.

Тої весни йшов Соломійці шістнадцятий рік, вже й на вечорниці ходила, а з вечорниць удвох і проводжали — по праву руку Петрик-Петрусь, а по ліву — Павлик-Павлусь. На другий вечір місцями мінялися. Так тривало й коли війна почалася. Бо що війна — дні три погуркотіло на заході, а більше на півдні, десь коло Любовня, в село німци прийшли у четвер, як два неповних роки тому більшовиків, стрічали їх з к’ятами. А як було не стрічати, коли семеро сімей вже на Сибір вивезли, двоє у Луцькій, а четверо в Ковельській тюрмі, коли вже війна почалася, постріляли. Ну, поставили старостою Семена Бартоха (чогось сам згодився, хоч і не багатий був) та й далі на схід посунули.

— Що тепер буде, Васильку? — спитала Соломійка, як з того збориська верталися.

— А що буде? Воне більшовиків битимуть, а нам Вкраїну тре’ зводити, хату свою вкраїнську.

Вперше у братових очах побачила Соломійка якусь дивну затятість. Наче нагострена коса проти сонця, погляд зблиснув.

Восени сорок другого року в неділю перед Покровою, коли вже бульби покопали, надумали дівчата з їхнього Млинища, кутка загорєнського, на ярмарок вибратися. Отако гуртом, як на вечорницях збиралися. Мона було й батьків попросити, тільки гуртом дівоцьким хотілося. Так і крам вибирати ліпше, і рада- порада поруч. Настя Троцьова батька намовила, щоб поїхав та їхню кумпанію взєв, а ще Герасима Панського (бо в панів колись за їздового чи то кучера служив), тому пообіцяли блєшчину самограю та добру закуску. То на двох возах і вирушили раненько до Любомля, або, як у їхньому селі казали, Любовня ци й просто Міста. Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати.