— Отче, — прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. — Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була. то хіба. хіба. хіба мона за те умертвляти неї?

Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена ¹³.»

Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.

Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:

— Гальт! Цюрук! Шіссен!¹⁴

— Пане, — з відчаєм гукнула Соломійка. — Сказати вам щось маю, пане.

Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.

— Пане, тико три слова. Два слова.

Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла — ще крок і він може справді стрелити.

«Юдита припала лицем до землі», — почула знову Соломійка.

Наче блискавка сяйнула перед нею. Вона опустилася на коліна й на колінах поповзла до німця.

Він дивився здивовано, все здивованіше, як і Руфина, Соломійка те добре бачила, бо голова не була опущена, а очі вбирали двох — ката і його жертву.

За метрів три вона спинилася. Хотіла підвестися, але побоялася.

Як же йому сказати?

Як сказати і що?

Головне — що?

— Ти тоже. юде?

Німець спитав з цікавістю, трохи збентежено, але й трохи на- смішливо.

— Нє, — сказала Соломійка. — Ми з одного села. В один день і родилися. Вона не юдейка, пане. Одпустіть її. То наша дівчина. — І раптом сказала несподіване: — Якщо треба, ми обоє до Німеччини на роботу поїдемо.

Німець пожував спершу нижньою губою верхню, потім навпаки. Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.

— Отпустіт? Юде?

— Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане.

Він скривився, мов з’їв дику грушку.

— Ставайт.

Соломійка зрозуміла — їй дозволяють підвестися.

Вони стояли одне проти одного. Мовчали.

Соломійка бачила — в Руфининих очах зблиснула надія.

Німець про щось думав. Міркував.

— Отпустійт? Зовісєм?

— Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, — спромоглася на слово Руфина. — Дві. Скільки схочете.

— Яйка? Млєко? Курйочка.

Видно було — він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.

— Найн. Нє курйочка. Другой курйочка.

Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.

— Ду бін майн курйочка ^:. Майн лібе медхен ¹⁵. Мі будєш дьє- лай любофф. Ґут ґешефт ¹⁶?

Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.

Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.

— Соломочко.

Соломійка зирнула на неї, в очі, затуманені слізьми.

— Ти хочеш, щоб я.

— Соломочко, — Руфина схопила її руку і зашептала, мов у гарячці. — Я. Я не знаю. Я.

Німець стояв і вже відверто широко посміхався. Йому було цікаво, чим все закінчиться. Зрештою направив автомата на Руфину.

— Шпацірен. Шнель. ¹⁷ Млєко, яйка — найн. Курйочка — найн.

— Господи, — зойкнула Руфина.

— Пане, — зойкнула й Соломійка.

Німець ткнув її автоматом.

— Ду — век. Ауфідерзеєн, майн лібе ¹⁸. ньєкурйочка. Ну? Ва- рум штеєн ¹⁹?

Соломійка зробила порух в один бік, потім в другий. Видихнула:

— Я згодна.

— Вас ²⁰?

Певно, й він був ошелешений. Чи не зрозумів.

— Я згодна піти з вами, — сказала просто, хоч слова крижаніли на льоту, Соломійка.

3

Вони йдуть поруч. Німець знову закинув автомата на плече. Десь там, за їхніми спинами, даленіє Руфина.

Соломійці морозно і страшно. І того, що з нею станеться, страшно так, що холодніє все тіло, а внизу, вона вже відчуває, як по нозі до її лона повзе велика рапата жаба. А може, й змія. її несила скинути, позбутись. Що робити? Сказати, що вона передумала? Хай німець її уб’є, як мав убити Руфину? Ци заведе в те гетто? Вона боїться, али більше, ніж того, що станеться, боїться того, що буде потім. Неслави. Руфина, певно ж, не скаже, як вона її порятувала. І чому порятувала дівчину, яка завдала їй стільки прикрощів у цему житті? Пожаліла? Щось інше, думає Соломійка. Так, щось інше покликало за Руфиною і німцем. Не годна сказати — що. Порив. Жаль. Блискавка. Все було й наче не було. Али ж ни на смерть, виходить, вона пішла.

Руфина не скаже нікому, али вона, вона сама мусить сказати. Петрусеві й Павлусю. Неїним вірним лицарям. Яких обох любить.

«От і рішилося само собою, кого вибрати, — гірко думає Соломійка. — Сказати, а тоді втопитися. Ци повіситися. Господи, то ж великий гріх, про що я думаю.» Соломійка спиняється. Вона вирішила.

— Пане, — каже вона. — Я юдейка. Чуєте? То я юдейка. Жидівка. Мене звуть Соломка. Соломія.

Німець дивиться, й тепер уже іронічна посмішка заповзає на його брезклі губи.

— Ду іст юде ²¹?

— Так. Юдейка. Жидівка.

— Ха-ха-ха!

Німець регоче, а тоді виголошує довгий монолог німецькою, часом вставляючи російські слова. Суть його мови — він розуміє, що медхен, хай навіть її звуть Саломея, це нічого не означає, хотіла порятувати свою одноплемінницю, подругу. Саломея? Хай. Це ім’я є у юдеїв, але й у німців є також, то чому ж йому не бути у слов’ян? Але вона хотіла обдурити німецького вояка, доблесного солдата фюрера, а то набагато гірше. Тому вона буде покарана. Вона кохатиме не тільки його, а й кількох його товаришів по службі. Ферштейн ²²?

— Я юдейка, — майже пошепки каже Соломійка, а на очах її блищать сльози.

Він знову сміється. І дістає з кишені дзеркальце. Маленьке кругле люстерко. Тицяє їй під ніс. Щось белькоче по-своєму. Вона розуміє: каже, подивися, яка ж ти юдейка, ти слов’янка, типова слов’янка, як усі дівчата в цьому краї, хоч і не в цьому, наполовину юдейському місті. Тільки ти вродливіша. Справжня красуня. І Соломійка розуміє його мову без перекладу.

І розуміє — вона приречена. Ні втекти, ні щось виблагати не зможе. Хай ліпше смерть, вирішує. Шарпається вбік. Вона побіжить, хай стріляє, якщо вже нема рятунку. Та німець їдним стрибком доганяє, міцно хапає за руку, грубо стискає зап’ястя. Його сірі очі трохи презирливо, але більше добродушно сміються.

Він веде її далі попереду себе. Саломея! Ха і ще раз ха! Біблейське ім’я. Певно, та Саломея, що прагнула отримати голову Йо- ханаана, була не така вродлива. Шкода, що він не Йоханаан, не Йоган. Була б вивернута геть біблейська картинка.

«Чорт!» — мало не скрикує.

У ногу в чоботі врізається цвяшок. Таж він його забивав. Ні, то в іншому місці. Висунувся в такий момент, коли він ось-ось отримає насолоду.

Цікаво, чи вона незаймана? Швидше всього — так. Його Грета не була незайманою. Але що з того? Грета пише, що їхня донька Марлен погулює з солдатами, напиши їй щось. Кляті тилові щурі, у той час, як він і такі, як він, здобувають перемогу для фюрера й Німеччини на цьому проклятому Сході, вони там жирують, лапають молоденьких дівчат, а найгірше — його рідну Марлен, названу так на честь знаменитої Марлен Дітріх, улюбленої акторки фюрера. Втім, тоді, коли народилася донька Марлен, богиня Марлен була ще зовсім молоденькою і не такою знаменитою. До того ж, Марлен, якщо по правді, звали тітку Грети, котра обіцяла за ім’я заповісти їм десять тисяч марок. Тітка померла рік тому й безсовісно їх обдурила. Бо, бачте, їй не сподобалось, що Грета десь там сказала, начеб доньку назвали на честь улюбленої актриси фюрера, а не тітки. Якби тітка не померла, на неї варто було донести. Хоча б за недодані п’ять тисяч, ціна яких тепер зовсім інша, ніж сімнадцять років тому.