— То, може, ви-те, таточку, й порадите, кого мині вибрати, раз уже сватати надумали?

Тато Антон, проте, не розсердився, а цілком сурйозно сказав, що міг би й порадити, на те й батько, якби ж вона тико хоч раз дурного батька послухала, така красіва та контетна *.

Ну й зновика тиша в хаті на покуть сіла. Кіт їхній, Босик, до Соломійки підійшов та об ногу тернувся, начеб справді до старої дівки припхався.

— Брись, — Соломійка ніби й легенько відсунула кота стрункою ніжкою, та вже джмелик гніву тихенько сів на її плече.

Тоді дідо сказали:

— Ти, внучко, не гнівайся, то таки батько правду каже. Моя чисниця їднею ногою на тамтім світі стоїть, тико друга ще хоче на твоїм весіллі хотя разочок тупнути та дві краплини по бороді пролити. Думав, онуків спершу оженимо, тико ж Тарас невідомо де, а Василькові, гадаю, жінка справжня таки судиться, на каліцтво не зважить, бо їдною рукою ще ого-го як косити й горати не всяк так може. Тико то дівку з добрим серцем тре’, а тобі, внучко, чоловіка, що сам до рук душею проситься і серцем на свої руки бере.

Дідуньо, стомившись із тої мови, лоба рукавом взялися витирати. А тато тоді без перерви за дідовою мовою плуга поперли:

— Якщо вже з двох вибирати й ти, доню, всурйоз поради просиш, то сама подумай. Петро хлопець нічо, і лицем вдатний, і серцем добрий, тико ж завше був більше до неба, ніж до землі при- вєзаний. А до неба нічим і прив’язатися. Далеко воно, як тая Україна була би, за яку він ото в ліс пуйшов, у тую свою вкраїнську партизанку. А як совєти сюди припруться зновика, думаєш, таких, як він, по голові гладити будуть?

— Він каже, тоді гамериканці поможуть, — Соломійка таки не витерпіла і своїх п’ять грошів у балачку вставила.

— Де теї гамериканці — за морем-окіяном, — змахнув тато Антін рукою. — Не вельми воне кладку сюди захочуть прокладати, так мені хлопський розум підказує. А як германця поб’ють, то вже й петрів та іванів з лісів візьмуться викурювати. Його то, може, вб’ють.

— Тату, — зойкнула Соломійка.

— А не вб’ють, то в Сибєр повезуть, — батько. — Ти ж бачила, до вуйни ни вельми цяцкалися з тими, хто скоса на їхні шапки з коминами ³⁰ дивився. То як будеш Петровою жінкою, думаєш, пожаліють? Диви, й нас туди ж потягнуть. Оно й так ті голодранці ледь в кулаки не записали. А Павло, скажу тобі, хлопець розважливіший, у політику не лізе, чує моє серце, й хазяїном добрим буде, оно сам, щитай, собі воза зробив, і драбиняка, і штильвагу вистругав. І тебе любить, бачу ж, оком сонце тобі на долоні подає. Так що будеш як за кам’яною стіною. Отака моя батьківська порада, — докінчили тато.

— Геть ви-те, таточку, все по поличках розклали, — сказала Соломійка і з-за столу, сердито мискою брязнувши, піднялася.

Коло дверей озирнулася:

— За пораду дєкую, тико у вашої дочки ще й свій розум є. А присилуєте, то ліпше вже в старих дівках лишитися.

І тут відчула, як об ногу щось тернулося. Босик, окаянний котяра, ніби щоб неї навмисне позлити.

— Ну, ти холера хвостата, — Соломійка вже вправду сердито ногою турнула кота-насмішника.

— А кіт то чим завинив? — мама озвалася.

3

Соломійка нібито й нагнівалася, али татові слова непомітно стали проростати у її душі. Так проростає вчасно кинуте в ґрунт зерно — тоді, коли вже зерно стало переспівати, та ще зберегло снагу, щоб дати нове життя, а земля, що зібрала достатньо вологи, ще не віддала її надрам і не випарувала у вись. З таких зерен виростає найбуйніше колосся і розквітають найпишніші ружі.

Справді-бо, якось наче непомітно, али зримо вона із політка, підлітка, дівчиська, що й з вечорниць та гуртів дівоцьких було проганяли — мала ще, підрости — вигналася у буйну, намальовану самим Творцем квітку-дівоньку. І побіг уже такий-бо рік, а то в селі майже стара дівка. Оно скіко ровесниць за ці останні два роки повиходило заміж, незважаючи на війну та непевний час — і Любка, і Вірка, і Настуня, Тонька Бурина, і Юстинка Петрусьова... Ой- ойєчки, до десятка весіль відгуляли за німецького часу в Загорєнах. Ще підганяло дівчат до шлюбного вінця те, що заміжніх на німець - ку каторгу, в той їхній рейвах ни брали, хіба попадали в облаву в місті ци більшому селі. Двічі й Соломійка була дружкою — у тої ж Вірки та Перкальової Танаски — несподівано на другий куток покликали — а сама ходила, як мовиться, з нерозплетеною косою. Із ровесниць, щитай, двоє їх і лишилось у дівках — вона та Руфина. Двоє найвродливіших. До обох сватались — ну, Соломійка мусила дати одкоша, гарбуза піднести, бо слово дала двом — оте «сама скажу, кому сватів засилати». А не могла сказати, навіть півсловечка вимовити. Часом спадало на думку, що обох — Петра й Павла — не любить. Скрикувала аж, раз нігтем мало долоню не роздерла.

Руфина вела свою незрозумілу, каверзну гру — не тико з Васильком, серце якого вже вмирало-варилося в пекельному казані. Руфина погулювала, мова йшла в селі, й з ровесниками, й старшими парубками, перестарками, а раз Любка — тобі, Соломко, тико пуд секретом — повідала, як застала їх з Трохимом Круньо- вим, що рік як удівцем став. Ти б побачила, Соломко, що вироб- лєли, хі-хі, дай-но вухо, бо так встидно.

Соломійка ж далі була незайманою. Бачила, як пусля вечорниць, досвітком паруються, як, було, гуртові улежанки робели. Вона ж віджартовувалась, часом і по руках, задалеко простягнутих, била. Петрусь і Павлусь могли й обійняти, пригорнути, поцілувати, навіть у щічку, не то в губоньки-уста, та далі і їх не пускала. Навіть за пазуху.

А всередині дедалі дужче млоїло, народжувався, розростався вулкан, який прагнув виходу. Не раз розпашіла уже й прокидалася серед ночі, а рука сама тяглася кудись униз, аж губу закушувала, а часом і по тій руці себе била.

І Людку, і Вірку, і Тоньку мовби ненароком питалася — як то з чоловіками, солодко ци не вельми, і бачила, як при цім особлива поволока їхні очі облягала. Любка цеї осені вже й понесла. А ще раніше — Вірка. І до баби Насті Луцихи йти Любка збиралася.

А вона. Чого ж вона ждала?

Сама скаже?

Али кому?

Петро, як у теї повстанці, у тую партизанку подався, то й бачила тильки два рази. Раз на вечорниці забіг, жартома гвера наставив — мобілізація дівчат, каже, в армію повстанську, школу сестринську одкрели, десь там у Колках, де українська власть.

— А я й піду, — Танька Лукіська.

Руки в боки й очима — ой, не любовні іскри.

Тоді ж тихо спитав Петрусь неї, Соломійку:

— А ти б до нас пуйшла?

— Ни знаю, — чесно сказала.

Якось посмутнів він. До Павла підійшов.

— Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.

Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова ви- мовлєв, з’явились у Петра.

Не раз думала Соломка — а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана — ат, дряпнуло, каже.

Татові слова, між тим, проростали. Бо. Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.

Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці — обдавав набагато жагучішим поглядом.

Оте. Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.

Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна, раз ліс вибрав».

Обвіяв щоку вітерець осінній, певніше пішла Соломійка далі.

Ни знала тико, що то гордість дівоцька за нею чимчикує і намагається сердитим пирханням заглушити скавуління її серця.