Було собі місто Люботин, і була в ньому жінка на прізвисько Чорна Манька, а про неї — пісенька не така вже розумна, бо склав її один з тих вуличних піїтів, чиї безсмертні творіння прикрашають паркани і стіни:

Я ще пам’ятаю, як дошкуляли ті нехитрі слова Чорній Маньці і як вона, вискочивши з хати, шпурляла в нас усе, що під руку потрапить, а ми, наче зграя горобців, ув одну мить прискали з вереском навсібіч, щоб за якийсь час знову зібратися під її вікнами, бо ж недурно й світ збудовано так, що все повертає на круги свої.

Манька працювала двірничкою, і, може, саме професія спонукала її до збирання різного барахла, бо хата хутко перетворилася на склад, який постійно збагачувався новими надходженнями і до якого не мав ніхто в світі доступу, окрім самої господині.

В п’ятдесяті роки можна було назбирати безліч всілякого непотребу. Вулицями роз’їжджали шматтярі й голосно закликали мешканців приносити ганчір’я, за яке вони пропонували глиняний свищик або ще яку дрібничку, і ми, малі, таємно від батьків деколи цупили з хати речі далеко не безнадійні. Наші батьки мали якесь особливе ставлення до старого дрантя і зовсім неохоче з ним розлучалися.

Улюбленим місцем наших забав були сміттярки, адже кожна з них пишалася неповторними експонатами, розібратися в яких було неможливо через відсутність каталога, та оскільки постійними відвідувачами цих перших музеїв під відкритим небом були діти, то жодної інвентаризації й не потребувалося. Це була чудова пора, коли за кольорове скельце або металеву пряжку вимінювалося розлізлу від тривалого зберігання в кишені цукерку, а за магніт чи поламану запальничку можна було придбати тлінні останки якої-небудь мишки чи навіть живого жука, котрого запихали в сірникову коробку і, приклавши до вуха, слухали «радіво».

Одна така сміттярка знаходилася на закинутій цегельні. Патент на дозвіл користування її запасами незаконно захопила Манька, і нам доводилося довго й безуспішно боротися за свої зневажені права. Ця боротьба часто переростала у великі збройні повстання — в повітря злітали стріли й списи, грудки землі й консервні бляшки. Йдучи в наступ, ми розмахували дерев’яними мечами і, прикриваючись накривками від баняків та виварок, несамовито верещали: «Дайош цеголку!» Але Манька легко нас перемагала, бо, не маючи добрих воєвод, ми як у безладді наступали, так само в безладді й відступали. Після бою люботинська Афіна Паллада збирала військові трофеї. Наші мами й бабусі невдовзі збігалися на її подвір’я і випрохували назад своє кухонне причандалля, а вдома відпускали нам гріхи — кому віником, а кому тріпачкою або просто мокрою шматою, бо на той час уже всім було відомо, що ременем бити дітей непедагогічно.

Втративши свої позиції на сміттярці, ми думали надолужити програне під вікнами Чорної Маньки, але наші психологічні маневри особливого успіху не мали. Манька поступово звикла до них і, на превеликий розпач, уже не виявляла жодних негативних емоцій, навіть на новий варіант пісеньки в менш поетичній, але сміливій обробці. Не залишалося нічого іншого, як капітулювати і продовжувати свої археологічні дослідження на інших сміттярках.

Увесь скарб Чорної Маньки тривалий час викликав неабияке зацікавлення з боку сусідок і кумась. Снували різноманітні здогади про зв’язки Маньки з перемитниками й розбійниками, про якісь таємничі стосунки з дияволом. Власне, останнє було джерелом багатьох моторошних оповідей, які в дитинстві наводили на мене такий страх, що я ні за які скарби світу, навіть за цілий кілограм морозива не відважився б пройтися попри її двір у сутінках. Манька тримала чорного кота і старого, як світ, чорнющого, хоч і облізлого, крука. Кіт був теж не надто юний і цілими днями вилежувався на подвір’ї, а крук сидів набурмосений на паркані й скалив одне око, бо другого не було. Вночі вони разом бігали по дахах і розважалися тим, що шпурляли в комини всіляке сміття. Крук, було, всядеться на даху та й крукає, аж мороз поза шкірою, і не в одного серце потерпає: на чию душу крукає? А не приведи господь кинути в них камінця чи з рогатки стрілити. Оно Місько, мій купмель, колись камінцем запустив, то той камінець йому назад вернувся, і не в руку, а під око. Він з тиждень ходив і всім хвалився тим синцем як свідченням своєї великої відваги. Аж і мене, хоч я світове трусигузно, розібрали заздрощі та й, було, вже затис раз камінця і намірився пошпурити його в крука, а той як не повернеться до мене так як поглядом не прониже — враз, яка була душа, то й та в п’яти чкурнула, згорнулася калачиком і принишкла, ні мур-мур. Якби тільки того, а то ж до пізнього вечора не міг кулака розтулити з отим камінцем. Мама в плач: і що воно таке дитині пороблено? Добре, що хоч бабуня дещо в тім петрала та заходилася мені руку парити й зашіптувати, ще й куряче перо над головою моєю спалила, а тоді тую мидницю, що я в ній руку парив, занесла під грубку і почала кидати у воду жарини, приказуючи: не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, а як дійшла до одного, мене й відпустило.

Сама ж Манька чари свої дуже рідко використовувала, за всю нашу з нею війну тільки раз дивовижна приключка трапилася. Дали ми дьору після одного невдалого наступу, женем, аж патинки тріщать. А Манька за нами. Ми й не озираємось — і так тупіт чути. Забігли в таку далеч безпросвітну, що вже нам не до жартів, коли це хтось оглядівся та: «Хлопці! Стійте!» Ми й стали. Дивимось — Маньки й слід пропав, а за нами женеться тільки великий клубок паперу. А бодай тобі! Пошвендялисьмо додому, а той паперяка й не думав відставати. Вже ось і хати наші видко, а паперове перекотиполе знай на п’яти насідає. А що, каже Місько, як ми в різні сторони розбіжимось? І розбіглися хто куди. За кілька кроків озираємось — а за кожним біжить по великому клубку паперу. Влетів я до хати, висолопивши язика, наче хорт, і ледве встиг двері затраснути перед самим носом паперового дива. А вранці виходжу на двір, дивлюся — лежить папір на землі, розм’яклий від роси, розлізлий, такий жалюгідний, і навіть не ворухнеться. Я його коп ногою — нічого. От я вже душу відвів тоді, пошматував того папера на дрібнісінькі клаптики і по вітру розвіяв, наче попіл казкового змія. Дід мій дивився і всміхався у вуса. Він ні на макове зерня не йняв віри Маньчиним чарам. Це мене так допекло, що я ні про що вже не мріяв, тільки аби й з дідом яка пригода лучилася, а що мрії ніяк не збувалися, то вирішив сам наслати чари. Одного разу взяв та й усі дідові цвяхи, які були, позабивав у колоду. Перед тим, правда, я вже психологічно підготував свою сім’ю, настирливо розпускаючи чутку, що Манька неодмінно помститься дідові за його невіру. Доля, однак, повернулася до мене потилицею: в ту хвилину, коли я в захваті стрибав на одній нозі і кепкував з діда, моя близька знайома — незабутня тріпачка — підступно підкралася до місця, яке її пам’ятатиме до смерті, й засвідчила свою повагу вилясками не менш гучними, ніж мій власний вереск.

Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку. Не можна сказати, щоб голос її нагадував спів жайворонка чи срібне дзюрчання струмка. Це був голос, що лунав з горлянок сажотрусів, шматтярів та вуглярів, але тепер, коли ці романтичні професії позникали, важко знайти іншу аналогію, щоб уявити голос Чорної Маньки. Вона і в молодості, очевидно, особливого успіху не мала, бо ні чудові чорні вуса, ані гладеньке темне личко, ані в міру перебитий ніс і пухкенький від вуха до вуха ротик не знайшли бажаючих посісти все це багатство. Спочатку ще голила свої вуса, але, переконавшись, що в цьому нема жодної потреби, оскільки вона все одно «страшна, як Чорна Манька» (люботинська приповідка) покинула теє марне діло і дала волю рости, як їм захочеться, а що вуса перед тим були часто стрижені й голені, то захотілося їм тепера розростися так буйно, що Манька стала схожа на хвацького гусара. Пан Буслик завше, коли її здибав, захоплено вигукував: «Оце вуса, як у Джуса!» Що воно за проява той Джус, встановити не вдалось.