— Пане Лук’яне, чи не маєте такого чоловіка, щоби мені рацію дістав?

— Рацію? — у діда і вуса обвисли з подиву. — Нащо тобі рація?

— Та, видите, пане Лук’яне, що я від самого почєтку войни кожнісінький день записую всіх німаків до зошита.

— Всіх до одного?

— Ая.

— Ну, то є дуже важлива справа.

— За що я вас люб’ю, пане Лук’яне, то за то, що нігди з дурного Миця сі не смієте.

— Але я би-м хтів глянути до того зошита.

— Маю при собі. Тілько наперід, прошу вас гречно, абисте сі подивили, чи ніхто нас не пантрує.

Дід визирнув з вікна і з дуже серйозним виразом обличчя сказав:

— Нема ні душі. Показуй.

Тут Мицьо, вибачайте на слові, скинув штани, і перед дідовими очима з’явився зошит, обкручений круг ноги шнурком.

— З тим тре сі фест пильнувати, — пояснив Мицьо. — То не є жарти. Якби м’я злапали, то зара був би гаравс[4].

З тими ото словами простяг дідові свій гросбух. Дід розкрив на першій сторінці й прочитав таке:

1. Середа. Мільдую слухняно тримати оборону більше не годен даю команду відступай.

2. Четвер. Мільдую слухняно німаків до холери і трохи. Збивсі з рахунку.

3. П’ятниця. Мільдую слухняно німаки поперли за Рудку в Люботині лишилосі штири офіцери і підесєть двоє жовнірів таких що ходєт а ще до дідькової мами таких що лежєт в шпиталю. Жінку взєли до шпиталю мити підлоги дав команду порахувати всіх ранених.

4. Субота. Мільдую слухняно жінка команди не послухала. Посадив на гаптвахту до клюзета.

5. Неділя. Мільдую слухняно жінку мусів пустити бо прийшли за нею. Дав команду порахувати ранених.

6. Понеділок. Мільдую слухняно ранених сто і трийціть. Дав жінці медаля.

7. Вівторок. Мільдую слухняно знайшов медаля в гноївці. Посадив жінку на гаптвахту але був-єм голодний та й випустив. Офіцірів стало шість а жовнірів сімдесєть і девіть. Штефко Баран накладає з німаками скурвий син. Пішов-єм до Чорної Маньки дав команду стрибити врага.

На превеликий жаль, дід не завдав собі особливого клопоту прочитати увесь той щоденник, а, забравши його в Миця з обіцянкою передати куди слід, спалив у грубці. До того ж він мав необережність покепкувати з Мицевого бінокля, що закінчилося мало не трагічно. Мицьо десь вишкрябав звичайне скло і вирізав собі скельця до бінокля, якимсь чином прикріпив їх і, радий-радесенький, поліз на стодолу. Як на те, сонце заграло промінням на тих скельцях, і німці помітили зблиск. Миця стягли і, як був при повній параді, в австріяцькій уніформі, привели в комендатуру. Не знати, до чого б це допровадило, якби люди не вступилися за нього та не розтолкували, що Мицьо несповна розуму, що він, як дитина, що його й до війська через те не взяли… Бідолашного розвідника відпустили, проте встигли перед тим вибити зуба. Ото з тим зубом Мицьо й не розлучався, всім показував і розповідав, як у війну працював на нашу розвідку і як завдяки його повідомленням було визволено Люботин.

Після війни улюбленим заняттям його було грати з дітьми в копійки. Батько, повчаючи своїх синочків, незмінно додавали: «…а то будеш таким, як Мицьо», і моя мама не раз казала, коли я приносив двійки: «Ти, Мицю-Мицю!» Як уже говорилося, він був єдиним, хто плакав на поминках, бо його можна було розсльозити без будь-якого зусилля, плакав навіть з анекдоту, якщо в цьому анекдоті була хоч крапля жорстокості, сприймав цей світ просто і ясно, вірячи всьому, не знаючи, що таке брехня і як нею користуватися.

Марта перед тим мешкала в братової, а після тітчиної смерті поселилася в її хаті, де колись народилась і де минала юність. Перше, що вона вчинила, це повиносила з хати весь непотріб і спалила на городі. Те величне аутодафе зібрало чималий гурт цікавих. Все, чим красувалася сміттярка на цегельні, знайшлося тут в повному комплекті. У вогні корчилося різноколірне шмаття, скручувалося, мов зсохле листя, чорний дим валив з пащек гумових чобіт і мокроступів. Зненацька вистрілила, немов спадохрон, одна з парасольок, її діри спалахнули голубим вогнем, і за якусь хвильку зостався по ній жалюгідний скелет. Вогонь реготав і сплескував руками в захваті, з якимсь невимовним тріумфом облапував кожну річ, наче коханку, і, перш ніж спопелити, ще мить-дві бавився нею, а тоді зголоднілим павуком насідав на жертву і з насолодою вгризався в її упокорене безпорадне тіло. Ось виповзла з хати пузата, розімліла від ситої дрімоти шафа, гнівно потріскувала і поскрипувала, а велетенський поточений шашелем живіт бурчав і сопів — щось там перекочувалося з боку на бік, шелестіло й невдоволено перешіптувалося. Над самим багаттям спиналася, мовби приміряючись зростом до висоти вогню, і, переконавшись, що вона таки вища, втішно крекнула. Хтось заїхав їй у потилицю, і шафа усім своїм черевом гугухнула в полум’я, причавила його до землі, що, здавалося, тут йому й кінець, але ось тоненькі язички то там, то тут, наче трава крізь асфальт, почали пробиватися на світ, а кожне їхнє лизькання залишало на шкірі шафи смоляні пасма. Хтось підважив шафу дрючком і перекинув на бік. Обсмалений животяра розчахнувся і вивалив з’їджені міллю нутрощі. Вогневі мацаки враз шугнули всередину і вишкребли все геть-чисто. Лише дві істоти дивилися на все те осудливо — крук і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

— Пішли? — нявкнув кіт.

— Пішли, — кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри — то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й агрест, що просто не вкладалось у стереотипні уявлення про власника саду. А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил. Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна, шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні — весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію — все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джемелями.