Тут Дзюник:

— О, Марта йде!

Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.

— Марто! Марто! — загалайкав пан Буслик. — Диви, хто до тебе приїхав!

Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.

— Та що ж ви, — заметушився пан Буслик, — гукніть її!

Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» — але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» — але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Буслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…

— Марто, — каже чоловік, — от я й приїхав.

Хто? Хто приїхав? Звідки? Як би це себе нічим не зрадити? Якщо вона виявить своє зацікавлення незнайомцем, то почує сміх, напевно почує сміх отих пивохлебів, це ж вони щось затіяли, он як зирять в її бік, аж роти пороззявляли, а Буслик — ще й долоню дашком, і пива не п’ють, та пийте, пийте своє пиво, чого не п’єте?.. Вона нічого Іншого не може сказати, крім:

— До мене?

— Я — Антоніо.

Враз — наче спалах перед її очима, голова обертом, світ закрутився в дикому танці, й вишні сторч головою полетіли в небо, а земля потекла з-під ніг, наче спінена ріка, і всі будинки, мов крижини, приречено гупали лобами, тріскаючи навпіл, а вікна з розпачу кидалися вниз, і в кожному вікні чиєсь обличчя, готове до сміху, теж летіло вниз, і калюжі радо приймали його. Дивна солодка печія розлилася їй по грудях, підступила до горла, аж вона ковтнула слину, щоб затримати ту печію.

— Я… я не вірю…

Хотіла йти, але не пішла, бо ноги приросли до землі й пустили глибоке коріння — весна, все розцвітає, і мешти її розцвіли, і сукня темно розквітла, а коричневі її пелюстки заклекотіли, переповнені гарячою радістю цвітіння. Їй здалося, що десь із глибокої глибини, мов із дна океану, починало народжуватися сяйво і всю її зсередини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивалися крізь очі, хоч вона ті промінчики й стримувала, затамовувала в собі. Нічим не повинна була виявити свого щастя, бо, може, то ще й не щастя. Чого вони всі так дивляться на мене? Бо це неправда? Це не Антоніо? Я так і знала, я ж його вигадала, звідки він візьметься?

— Ні-ні, я вас не обманюю, — його теплий вовняний голос обволікує її і заколисує. Він виймає з кишені листи, цілий пакунок листів, перетягнений гумкою. Марта впізнає — це ж її листи. Отже, правда? А чому ж він їй не відписував?

— А чому ж ви мені не відписували?

— Я відписував… але не посилав… я боявся.

— Чого боялися?

— Боявся, що одразу все зникне…

— І я боялася.

Навіщо признається? Їй стало так себе шкода за свою легкодухість, але ж нікого не було поряд, щоб утішив, на всьому світі нікого не було, хто б міг її розрадити. А тут раптом кольнуло — який в мене непривабливий вигляд! Щоб тільки не питав, чого я боялась. Щоб не питав. І щоб не бачив цієї старої темної сукні, ні цих дурних старосвітських мештів, ні… Щоб не бачив.

— Ходімо, — видушує з себе.

В хаті Марта садить гостя за стіл, сама ж починає порати вечерю, а водночас наводить хоч якийсь лад. Їй часто щось валиться з рук, падає на підлогу, і звук від падіння триває цілу вічність, а вона упродовж тієї вічності заклякає на місці й перелякано зиркає на свого принца. Ніяк не може позбутися відчуття незручності, їй соромно, що нема в хаті порядку, що нема чим пригостити, Ось ковбаса, засмажу з яйцями, квашена капуста, десь було вино, колись хтось приніс пляшку, ах, та це ж не хто як пан Буслик, з якої нагоди — не згадаю, ось та пляшка, надпита, запилюжена, корок в павутинні, куди таку на стіл? Де шмата? Все одно вигляд жахливий, переллю в збанок. Чи не вивітрилось? Ага, розбереш, що то за вино? Здається, на іменини приніс, з тим… як його… з паном Цєпою, а-а, сватав за Цєпу, той був у картатім костюмі, на камізельці ланцюжок від годинника, але годинника не було, а під шиєю стрибав згори вниз червоний в білий горошок метелик, пані Марто, пані Марто, чудний, чого їй за старого діда? В неї принц, принц з Італії, з Італії, з Італії…

Принц виймає пачку «Біломору» — закурює, а Марті дивно бачити це. Вона хоче його розпитувати і розпитувати, безліч запитань роїться в голові, але водночас поймає непереможний страх, що це тільки сон, ще один безглуздий сон, марево, яке враз розвіється, коли покаже свою недовіру. Ні-ні, не можна цього робити, він ще образиться. Сало і ковбаса тріскотять на пательні, аж підскакують, а яєчня береться пухирцями, тремтить, мов у пропасниці, напівзадушена арканами цибулі, запах розливається по хаті й витісняє всі інші запахи, навіть цигарковий дим покірно перед ним схиляється і відступає.

— Марто, в мене таке враження, що ви не чекали мене.

— Ні-ні, чекала… я просто не знала… не передчувала, що саме сьогодні… якось несподівано так. Ви довго там коло чайної сиділи?

— Та ні. Мені ті чоловіки сказали, що ви до міста поїхали, та й запропонували кухоль. Я й допити не встиг.

— Ви з ними розмовляли?

Марта насторожено дивиться йому в очі — страх і непевність можна вичитати в її погляді. Чого доброго, про неї розказували, нема там, правда, нічого такого, щоб той, але все одно, або про тітку, може, ще й ту пісеньку під її вікнами хіба не співали дітваки?.. Файна тобі слава — тітка відьма…

— Та перекинувся кількома словами.

— І що ж вони вам?..

— Нічого. Ми про вас і не говорили.

Маєш тобі, дурна, тепер подумає, що є з чим критись їй, та бог з ним, от візьму й сама розкажу все як є, а чого, розкажу, нема тут нічого такого, ну, відьма не відьма — страшне діло, може, то тільки балачки, мало що про кого говорять, всіх не переслухаєш, чого це я почервоніла? Але напруження спало, і вона знову дала себе затопити щастю, більше не опираючись його лагідним хвилям.

Поставила на стіл яєчню, капусту й пляшку. Вино невизначеного темного відтінку, дві склянки з однаковим смутком прийняли його в себе і враз потьмяніли і вмерли, втративши світло й прозорість, бо те вино було таке густе, що не пробивався крізь нього навіть найспритніший промінчик западаючого сонця. На смак дуже солодке. Вони його п’ють, потупивши очі, наче приймають таємне причастя. Марта встигла змінити стару сукенку на рожеву, і, крім яєчні, ця сукня — єдиний веселий колір в кімнаті.

Непевність все ж підточує настрій, вона боїться сколихнути цей сон якимсь недоречним словом, але гість чомусь не квапиться виявити свої наміри. Може, я йому не сподобалась? Ну, певно, думав застати кралю, треба його уважніше роздивитися, не може бути, щоб у нього не було жодних недоліків. На вік йому сорок, може, трохи більше: сивина де-не-де; на жаль, ніяких надій на облисіння, гладенько виголений; очі риб’ячі, о! Хіба ж це очі — руді якісь, постійно зникаючі, наче весь час їм хочеться заховатися в нірку; ну, губи… гм, звичайні, нічого більше цікавого. Треба ж його спитати, чого він, власне, приїхав. А серце: — Ти ж сама писала: «приїдь». — Писала, та я його створила в уяві й просто прив’язала до тієї випадково знайденої адреси. — Тепер бачиш: він майже такий, як уявляла. — І зовсім не такий. — А ти хотіла справжнього принца? — Хотіла справжнього. — Ти ж не Попелюшка. Ти з казки про Чорну Маньку, ця казка зовсім інакша. — Я хочу бути Попелюшкою. — Жодна казка двічі не повторюється. Хіба це тобі не відомо? — Тихо, він щось говорить.