Вже зовсім смеркло, коли вибрався з долини. Настрій такий, наче після щойно виграної битви.

Йшов узвозом і насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сиділо в капелюсі, якого тулив до грудей.

І тут почув, що хтось іде за мною, розрізнив навіть скрадливі кроки. Рвучко озирнувся — якась тінь чи то справді майнула на дорозі, чи тільки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пойняв мене незрозумілий страх, і вуха заворушилися, мов у зайця.

Рушив майже підбігцем, але що дорога вела вгору, то хутко засапався і таки сповільнив ходу. Позаду виразно чулися кроки, ось невідомий наступив на галузку, і вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фізично відчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нічого більше не почув і не побачив нічого підозрілого.

Треба йти, ну їх до біса, ці галюцинації…

Що вище підіймався, а горби уздовж шляху нижчали й нижчали, то все збільшувалася сила вітру, він розвіяв мені волосся, і воно тепер стирчало кудись убік, від чого тінь моєї голови скидалася на буряк з гичкою. Високі ясени шуміли так голосно, що я ледве-ледве міг виловити чалапання ніг за спиною, хтось уперто мене переслідував, намагаючись при цьому залишитися непоміченим. Я пробував себе заспокоїти. Чого боятися? У мене є рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував її на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемніше. Тоді я теж ступив убік і побрів уздовж паркана. Цікаво, що своїх кроків я сливе не чув, зате ті, позаду, все ж проривалися навіть крізь завивання вітру і шум ясенів. Високо у хмарах гойдалося сліпе півоко місяця, холодом і пусткою віяло від неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшні вітри, а вихорові танці засмоктують, наче у вир, налякані зорі.

Вже недалеко, ось видно освітлені вікна мого дому. І я бадьоро наддав ходи.

Раптом скрикнув — щось ухопилося за ліву штанку. Воно випорснуло з-поміж штахет — перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Від несподіванки ледь не зомлів, рвонув ногу — по штанині проїхалося щось колюче і тонке, скоро і друга нога була оплетена цими… не знаю, як і назвати, бо тієї миті в моїй голові кружляло тільки несамовите хоро спрутнів і каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся і впав, а рука моя потрапила в сплетіння тих колючих мацаків, і тільки тоді зрозумів, що це звичайна ожина. Зірвався на ноги, голосно вилаявся і вийшов на дорогу.

Цікаво, що весь цей час, поки я борсався під парканом, кроків невідомого чути не було. Отже, він терпляче чекав. Я пішов повільніше, наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?

— Чого тобі треба?! — закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.

Тоді я кинувся бігти, ноги грузли в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:

— Хри-и-иська!

А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»

На порозі з’являється жінка з малим.

— Дивіться, що я приніс!

Вручив їм здобич і тільки тоді повертаюсь обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать — він стоїть за парканом і, мабуть, дивиться на нас.

— Христю, глянь туди — там нікого нема?

— Де?

— Ну там, куди я рукою показую.

— Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.

— Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.

Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.

— Що ти так дивишся? — не витримав я.

— Ти… ти…

— Що таке?

— Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… — майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.

Я зиркнув — справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.

— Ну й що? Подумаєш — зайчиха, — стенув я плечима.

— А це… Її дитина?.

— Ну ти вже занадто! — вибухнув я. — Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.

— Ти впевнений?

— Я ще раз повторюю — знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби було так, що це міняє?

— Ти збираєшся її їсти? — в голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.

— А чом би й ні?.. Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде — пальчики оближеш.

— Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! — тепер дивилася на мене навіть з огидою.

— Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?

— Не хочу мати з тим нічого спільного! І, будь-ласка, займайся своєю кулінарією не на моїх очах.

— Здається, не я звар’ював, а ти. В тебе що — материнський інстинкт поширився і на менших наших братів? А коли твій батько свиню заколов, а по ній лишилося вісім поросят? Згадай — вісім маленьких сиріт, які тільки-но перестали смоктати молоко. І ти їла їхню кохану матусю! Навіть помагала робити ковбаси, сальтисони, кишки, шинки і ще чорт знає що! Чому ж тоді не заговорив інстинкт? А як бути з яєчками, якими ти щоранку ласуєш? Ти ж їх крадеш із гнізда люблячої матері! Ти з’їдаєш немовлят, які ще й не вилупилися!

Я кричав і кричав, та справжнім об’єктом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долині, а тепер стала причиною сварки.

— Замовкни!

— Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендітних малюків! Ти хрумала їхні вушка! Я це добре пам’ятаю!

— Ти… ти фашист! — зойкнула Христя і, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.

Я зі злістю гепнув зайчихою об підлогу, мені хотілося її розчавити, щоб і місця мокрого по ній не зосталося.

— Тату, а що таке фашист?

Тьху, ще цього бракувало.

— Це поганий дядько, — буркнув я, аби відчепитися.

— Тату, а ти що — поганий дядько?

— Ні, Андрійку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобі дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, приніс тобі зайчика.

Я й не помітив, що знову підвищив голос, і личко малого скривилось, а губи засіпалися — ось-ось заплаче.

— Андрійку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потім татко спече зайчи… зайця, і ми з тобою його згамцяєм.

— А чо мама сказала, що не буде гамцяти її?

— Її? Кого її?

— А зайчиху.

Господи…

— Мама пожартувала. Зараз тато піде маму перепросить.

Христя сиділа на канапі, підперши руками підборіддя.

— Хри… ну, Хри… ну що ти, їй-богу… Хочеш, я її викину? Хочеш? Я закопаю її на городі. Можу й хрест витесати, й труну.

— Не блазнюй.

— Ну ти взагалі… Звідки я міг знати — зайчиха це чи заєць?.. І, як на те пішло, я не можу зрозуміти, чого ти аж так розпачаєш?

— Бо це добром не закінчиться.

— Що саме?

— Вони помстяться.

— Хто?! Що з тобою?

— Невже під час полювання нічого дивного з тобою не було?

— Дещо було… Наприклад, багато крові з цієї зайчихи виюшило. Потім… вона важить удвічі більше, ніж заєць тих же розмірів, хоч і не вагітна.

— А ще?

— Більше нічого.

— Неправда.

Жіноча інтуїція — двадцять восьме чудо світу, а тому я змушений був розповісти все по порядку.