— Зі сміттярки?

— А звідки!

— А ти це називаєш сміттяркою? — Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: — Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

— Карр! Я все чую, мій любий міністре.

— Кого ти називаєш міністром? — здивувалася Марта.

— Того, з ким ти щойно розмовляла.

— А хто ж тоді ти?

— Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

— Там, де і ви, ваша величність.

— Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

— Зараз?

— Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

— А як прокинеться, а мене нема?

— Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

— Заходь.

— Куди? — здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

— В браму — куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

— Це ж дупло.

— Хе-хе, — похитав головою крук. — Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

— Чому я перша?

— Ти — дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

— Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.

— Впізнаєш нашу сміттярку? — з єхидством у голосі поцікавився котик.

— Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

— Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла — то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.

— А чий це замок?

— Мій, — сказав крук. — Це моє королівство.

— Королівство бездомних котів?

— Вона знову нас ображає, — обурився котик. — Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, — це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

— Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

— О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

— Чи не про мою тітку йдеться?

— Про твою тітку, а мою матінку, — сказав крук.

— О, то я вам сестра?

— Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

— Але ж я не знала.

— Гаразд.

— Та ні, я справді не хотіла вас образити.

— Ми тебе пробачаєм.

— Отже, ви були колись як і всі люди?

— Не для стороннього ока, — сказав котик.

— А для стороннього?

— Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло — звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

— Як я це зроблю? І чому саме я?

— По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

— А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

— Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.

— Я нічого не бачу, — сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

— І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина — там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш — оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

— Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

— Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

— Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

— Зараз найду інший… Такий підійде?

— Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

— Караморо! Караморо! — раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

— Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.

— Зараз, моя пані, — проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше — бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

— Пані! Пані! Вкрали ключа!

Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

— Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

— Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи — Марта озирнеться, але тут загукав крук: