На галявині їх чекав пустельник.

— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.

«О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос:

— Понад усі сподівання.

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

— Егм… — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

— Та ні. Вже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

— Вони хотіли тільки, аби ви з печери… е-е… виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли… На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.

— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

— Та що там… Це мій обов’язок… слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.

Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.

— Я тут… егм… вина трохи… Не вживаєте?

Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.

— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина… А з чого вино?

— Виноградне. Це мені з Волощини привезли… діжечку… А я тихенько… щоб жінка не бачила та й… от…

— Ех-хе-хе… — покректав пустельник. — Гріхи наші… Давайте, спробуєм…

— То ви… е-е… вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.

— Вісім.

— Вісім! Ну-у… це… егм… як для коня, то вже той… а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім… Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

— Ще трохи виросту.

— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже… От я чув про тих… алігаторів… Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

— Що як?

— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от… вибачайте, як вас величати?

— Називайте Грицьком.

— Як? Грицько?.. Жарту… е-е… гм… ну, так-так… звичайно… гм…

— Це я його так назвав, — озвався пустельник.

— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно… Що ж, Грицько то й Грицько… Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

— А я не збираюся нікого страшити.

— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались… А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?

— Та ні. Але я не вмію бути страшним, не вмію чинити зло.

— Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, на прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його в купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон — то й трусися всяк та п’ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!» недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потерплю!

— Е-е… та що ви, далебі, — встряв пустельник. — Який із нього єретик? Молоде ще, зелене…

— Ну, молоде… а собі на умі… оно яка голова велика. Є де мислям усіляким розгулятися. Такі голови для держави — ве-ве-лика небезпека. Не знати ще, які він вірші пише.

— Та нічого там такого нема, — одмахнувся рукою пустельник. — Ось нате самі подивіться.

Князь узяв сувій пергаменту й почав читати вголос:

— О! Ну, чи я не казав? Заховайся у шкарлупку! От він і сидить у печері, носа не показує. А це як розуміти? Про дукати? У вас що, дукати є? Та я, щоб організувати лицарів на бій з вами, вже знаєте скільки витратив? А ви розсипаєте грошима де бачите!..

— Нема в нього ніяких дукатів, — заступився пустельник. — Це образ такий.

— Знаємо ці образи. Як гроші дай, так образ… Ану ще почитаєм…

— Ось маєте! І це не єретик? — князь потрусив у повітрі рукописом. — Це, я вам скажу, більше ніж єретизм! Він називає наш світ жорстоким, а во чревію нашого світу суть черви і гризь щоденна! Га? Чи це не мене часом і не моїх лицарів має він на увазі? Черви! Що ви на це? У нього, виявляється, ще були якісь ілюзії та марення. Щодо чого? Як мене круг пальця обвести?.. А «квітами співати»? Це вже чорт батька й зна що! Дракон співає квітами?! Дракон знає тільки одну пісню: вогонь, кров і руїна! Ось ваша пісня!.. Де це ви тільки подібних ідей набралися? Га?! Не дозволю!.. І де — на люботинській землі! Ну чому це чудо не явилося у туманному Альбіоні? Чому не десь на Сінайських горах, а в нас, у нашому богу душу винному Люботині?.. За що мені така кара, господи?! І чим я тебе прогнівив? І постив, і сповідався, а в нагороду — явлєніє пресвятого Григорія, в миру — дракона!

Князь вихилив рештки вина і остаточно розкис. Пустельник зі смутком дивився на порожню пляшку, відчуваючи, що розсмакувати як слід це вино йому так і не довелось. Але князь його журбу розвіяв одним рухом — з-за пазухи з’явилася ще одна плесканочка.

— Давай, старий, вріжемо з горя. Таки справді — гризь щоденна. А во чревію суть черви. Черви! Істинно глаголено. З цього Грицька, я тобі, старий, скажу, ще б люди були.