— І жаби: кум-кум!

— Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! — сказала, сміючись, Настасія і хляпнула дракона по носі. — А коли-небудь візьмете нас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч…

— Ви забули, Настуню, одну маленьку дрібничку.

— Яку?

— Мене вже тоді не буде на світі.

— Правда?.. О боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Яка шкода!.. А кому я довірятиму свої таємниці? В мене ж більше нікого-нікого! Подругам такого не скажеш — продадуть ні за макове зерня… Навіть мій тато казав, що якби ви були людиною, а не дра… тобто Метеликом… то він, не задумуючись, віддав би вам свого престола.

— І вас?

— І мене, звичайно. Без престолу я — самі бачите — не таке вже й велике щастя.

— Чому? Ви мені дуже подобаєтесь.

— Як вам не соромно? — надулася князівна. — Гадаєте, мені не відомо, що ви жодної жінки не бачили? Яке у вас може бути уявлення про жіночу вроду?

— Я сказав, що думаю.

— Гм… Взагалі мені приємно, що ви так думаєте… Ах, якби й джура не розумівся на жіночій вроді! На жаль, коли він мене побачив, то був дещо знічений. На портретах я, звичайно, куди соковитіша.

— Для мене ви й так соковита.

— Що — так би й проковтнув, як полуничку?

— Нема дурних. Ще скрут кишок дістану.

— Ну, ви мене, Метелику, ображаєте!.. Стривайте, а якщо вас уб’є не пан Лаврін, а хтось інший?

— Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

— Не приведи господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

— Мабуть, я теж.

— Пропали тоді мої солов’їні ночі.

— Хіба в Кельбаса нема джури?

— Якщо й був, то вже з голоду, певно, вмер. Кельбас ледве себе прогодовує, де б він ще й джуру тримав?

— Ну, тоді я вам щиро обіцяю, що нікому, крім пана Лавріна, голови не підставлю.

— Боже, який ви милий! Чому ви раніше мене не вкрали? В нашому замку така нудьга! Коли мені тато сказав, що завезе до дракона в печеру, я спочатку злякалась, а потім подумала: а що я, зрештою, бачила в цьому світі? Стіни та й стіни… Деколи на полювання брали. Та й усе… уявляю, як мої подруги нігті кусають від заздрощів! Адже мене викрав не якийсь там гуляка-опришок, а грізний-прегрізний дракон! Боже, ха-ха-ха — бачили б ви свого портрета! Вмерти можна! Таке страхіття, що тільки сплюнь та перехрестися! Лежите ви на горі кісток і черепів, а в лапах корчаться впольовані люди. А з язика кров скрапує.

— Ну й свинство! Ми так не домовлялись!

— Та ви не гнівайтесь, бо мій тато сюди руки не прикладав. Це все його таємний радник. Він вирішив, що лицарі охочіше на бій кинуться, коли таку потвору побачать… Тато, навпаки, обурювався. Він, знаєте, не раз мені розповідав про вас. І які ви гарні вірші пишете.

— Так і казав: гарні?

— Еге ж. Казав: куди нашим віршомазам! Раніше, коли хочете знати, взагалі жодних віршів терпіти не міг. Тримав при собі кількох кобзарів лише для годиться, бо ж такий звичай. Мало що — гості приїдуть чи так яке свято… А тут, дивлюся, ходить по саду й декламує. А то, було, сяде з кобзарями і до вашого вірша мелодію підбирає.

— Та йдіть!

— Ви й не думали — правда? — що так вплинете на нього?.. І не лише на нього. Ваші пісні вже й дівчата на вечорницях співають.

— Видно, я недаремно жив. Хоч щось та зостанеться.

Лицарі знову з’їхалися в долині перед печерою, де, на їхнє щире захоплення, височіла гора вибілених вітром кісток та черепів.

— Цей дракон, либонь, не такий вже й тюхтій, як про нього говорилось. Оно скільки кісток!

— Еге, але мають такий вигляд, наче пролежали на вітрі не одну сотню літ, — засміявся Гудбрант.

— Хлопці! — прогуркотів Кельбас. — Та що воно таке, що знову нашого дракона ображають?! Запрошуй після цього тих іноземців! Приїде, накаркає, а ти потім голову суши — так воно було чи інакше?

— І справді, Гудбранте, — згодився Юхно, — перебираєш драконами, як дівка парубками.

— Ех, цікаво, як там наша князівночка себе почуває? — потер руки пан Базильо.

— А що їй могло статися? — відмахнувся Кельбас. — Дракон її для викупу тримає. А вона сидить собі, певно, та майбутньому чоловікові шкарпетки плете.

Лицарі — в регіт, один лише пан Лаврін спохмурнів та гаркнув:

— Заткайте свої пельки! Не маєте жодного права так говорити про князівну!

— Е-е, жартів не розумієте?

Дракон почув галас і зрозумів, що пора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», — прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:

— Вже йдете?

— Пора.

— Боже, як це все безглуздо!.. Раптом подумала… що я ваш убивця. Не розумієте? Я — справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю… Довкола одна брехня. Щойно вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було… І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? В ній фарба червона. Кілька кривавих крапель — розумієте? — тут-там… кілька подряпин голкою… Зате яке враження!

— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.

— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…

— Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут йдеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився і зла їй не хочу… Нікуди вас не випущу з печери.

— Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, весь час спідлоба стежила за змієм.

— Ви самі заспокоїтесь чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це… А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим… Травичку їсти безпечніше…

— Неправда! — скрикнула Настасія. — Як ви так можете?

— Я ще й не те можу, — твердо відповів дракон. — Тому ліпше займіться своєю зовнішністю. А то наче ви й справді десь балювали, а не в печері сиділи.

— Ну й займуся! Противний!

Дракон посунув з печери. Князівна витерла сльози і подумала, що й справді підозріло виглядатиме в цій сукні.

…Сукня догоряла, коли князівна помітила на могилі пустельника сувої жовтого пергаменту. Один був розгорнутий.

— Це… невже це про мене?

Атрамент був свіжий.

Лицарі вишикувалися півколом, а за ними джури, кожен за своїм паном з наготовленими списами й мечами на заміну.

Раптом звідкись вигулькнула чорна постать таємного радника. За мить він уже стояв на кам’яній брилі з піднятою рукою.