Повідомлення — 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ — 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Внаслідок помилки перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 2. З членів експедиції 1918 року вижила одна особа. Решта народилися після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення — 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже не існує. Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення — 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Нижче — назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

Минуло близько семи десятків років — час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся — на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик пояснював, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. На щастя.

Біліли розсипані пакети — мальви, соняшник, калина.

Я зібрав їх і поскладав у наплечник.

Все.

Що я можу ще зробити?

З наплечником і зайченям іду додому.

Вже прокинулись хутори, і коли вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак і чмихання моторів.

Восьма година. Все спокійно.

Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла «літаюча тарілка», а її розметані рештки згоріли дощенту.

Хто повірить у мою розповідь?

Каленикові записки для всіх інших — це лише причуда старої людини.

Єдиний, крім мене, свідок трагедії — тільки маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він з довірою тулиться на моїх грудях і час од часу зазира в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.

Але я не такий.

Я звичайний.

— Що сталося?!

Вона злякана моїм виглядом.

— Там у долині Каленик підірвався на міні.

— Що?! Коли?!

— Вночі, напевно. Піди до них… скажи…

— Боже мій!

Я втомлено сідаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.

— Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!

Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.

— Ой! Це той самий зайчик!

Він бере його на руки, цілує і пестить.

— Тату, а можна з ним гратися?

— Можна.

— А камінчиками можна?

— Можна.

— А мама забрала і сказала, що не можна.

— Зараз тобі дам.

Відчиняю шафу і висипаю на підлогу ті камінці.

— Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.

— Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.

— А якщо я загублю?

— Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.

— Дозвольте… Хіба не видно, що ви заважаєте? Невже ще треба пояснювати?

Я слухняно відступаю під стіну, даю місце тим, що прибирають. Ні, мені не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я їм не заважатиму. Їх багато, вони дуже пильні, не обминуть порошинки, віники, наче птахи, пурхають в їхніх руках. Все, що непотрібне, все, що не на місці, зникає.

— Дозвольте пройти…

Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике і громіздке, з нього вивалились двері, вони вдаряють мене по руці, мені боляче, але я всміхаюся, щоб вони не помітили, як мені боляче.

— Ми вас не вдарили?

— Ні-ні, що ви! Ради бога!

На мешти мені осідає порошинка.

— Дозвольте.

— Ах, які ви милі!

Порошинка зникає з мештів, віник, проїхавшись по них, залишає мокру біляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навіть тоді, коли б це трапилося не на мештах, а на моєму обличчі. Що-що, а покірної усмішки їм нізащо не вдалося змити.

Вони порядкують навколо мене не тільки вдень, але й уночі, навіть коли я сплю і бачу цікаві сни, хтось дбайливо прибирає все, що не на місці, а вранці, щойно продерши очі, я дякую. Якби я їх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись. Їм це байдуже, їм усі вклоняються, вони звикли вже. Навіть оком не зморгнуть. А мені приємність.

Ось порошинка! Дивіться, яка хитра, — у шпарку сховалася. А ви її віничком, віничком! А не ховайся, а не хитруй! Віничком не бере? Дайте я язиком!.. Ні-ні, не перечте, мені це за милу душу! Мені це приємно! Ось вона вже на кінчику язика. Ну навіщо ж руками? Руки ваші призначені для чогось високого. Краще мітлою, еге, воно й зручніше. А мені — приємність! Та я б не то що, я б зубами її вигриз, ту порошинку.

— Гей, давай дорогу! Чого став!

Даю-даю, хіба я що? Я нічого. Прибирайте. Порядок — святе діло. Все, що не на місці, — геть!

Знову несуть щось велике. На цей раз двері причинені. Причинені тому, що там хтось сидить. Когось виносять, а він мовчить. Якби мене виносили, я б теж мовчав. А чого шуміти? Якщо тебе виносять, значить, ти вже непотрібний або шкідливий. Тому треба робити все тільки так, аби вони були задоволені, щоб у них ніколи не виникло потреби тицьнути мені під носа кулак. Адже вони прибирають довкола, трудяться, а я, сякий-такий, дозволяю свинити. Я заважаю їм. Я їм більше заважаю, ніж та порошина. Треба побачити їхнього начальника і сказати про це все. Я скажу: розумію вас і всім серцем… ні, краще — всією душею вам відданий, бо знаю, що порядок — це все. Якби ви не підмітали тут щодня і не прибирали, то життя зникло б. Адже так важливо очистити вчасно суспільство від різного непотребу, який його тільки обтяжує. А я, коли пам’ятаєте, навіть язиком теє… порошинки злизував. Я не з бридливих. Задля загального добра нічого не пожалію… Я можу — і вклонюся — стати віником… І ще нижче вклонюся. Це їм повинно сподобатися… Еге, це мені велика честь! Можу ще бути клямкою і відчиняти перед вами двері, щоби ви рук своїх не притомили… Більше нічим не зможу бути. Такий, як оце зараз перед вами, я нікому не потрібний, зайвий. Найменша порошинка має більше підстав там, де вона знаходиться, аніж я…

Але хто ж у них начальник?

— Прошу вибачити… Я, злиденний і ниций, посмів турбувати вас…

— Чого вам треба? Одійдіть!

— Я хочу… Хто ваш начальник?.. Тільки прошу… я не хотів би…

— У нас нема начальника. Ми самі по собі.

— Та ні, я розумію… Я нікому про це ані слова. Я суто конфіденційно. Мені можна довіряти. В одному шановному закладі… ви мене розумієте?.. сказали, що з такою анкетою, як у мене, можна претендувати навіть на посаду першого секретаря… От тільки не уточнили — районного чи обласного містечка… У моїй родині не було куркулів. Усі ми жили злиднями. Мої предки просили під церквою. Що просили? Н-не знаю. Здається, хліба… І ще — найголовніше. Ніхто з моїх ніколи не перебував на окупованій території. Як це їм вдалося? Цього не скажу. Але ми родовиті жебраки. По-французькому це ж буде «пролетар», так? Ну от — ми пролетарі. І якщо треба об’єднатися, то я хоч зараз. Покажіть лише, з ким… А мені б оце начальничка вашого…