Жвакуляючи м'ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче — одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче — обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.
— Ну, як вам засмакував борщ? — спитала Мотря.
— Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?
— Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.
— Який жах! — скривився Бумблякевич. — Невже це робили й козаки?
— Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.
— О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.
— Справді? — спитала, млосно потягуючись, Хівря. — Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.
— Я подумаю. Але в гості прийду. Тільки чи втраплю до вас?
— Княгиня вам охоче дасть провідника.
В цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями.
Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.
Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.
Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське, та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.
— Ах, ви ще не знайомі? Це… — почала Мотря, але тут її підхопив магістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.
Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака.
Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.
— Хто це? — спитав у Хіврі знову.
— Ах, я ж хотіла вас познайомити!
Та цієї ж миті панна знову зникла.
— Зараз я підведу вас до неї, — сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.
— Але хто вона? Чому ви не скажете?
— Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.
— Справді?
— Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у ваших обіймах я?
Світло пригасло і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов'язково вибратися до них завтра на обід.
Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. Її сумні очі мовби чекали розради.
— Не діждешся, — буркнув, засмикуючи штори.
Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури сну.
СЕСТРИ КУПЧАКІВНИ
Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.
— Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?
— Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.
— Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.
На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.
— То вона була на бенкеті?
— Була.
— І ти мене про це не повідомила?
— Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.
— Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?
— Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.
— А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?
— Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.
— Ага, чудово. Отже, там я її і застану.
— То ти таки збираєшся до них?
— Я прийняв їхнє запрошення.
Фрузя насупила брови.
— На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!
— Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.
— Я віддала тобі все, що мала найдорожчого — свою цноту!
— І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?
Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах.
Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.
Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.
— Посмакувало тобі серце однорога?
— М-м… так собі… Я тільки-но й з'їв два кавальчики.
— Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.
— А куди ділося однорогове серце?
— Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.
— Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?
— То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.
Серце Бумблякевича захололо.
— Кого не вполював?
— Однорога.
— А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?
— Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.
Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.
— Ну, і що вони вирішили?
— Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.
— Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, — буркнув Бумблякевич.
— А мені який сенс її зраджувати? — стенула плечима. — Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.