Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки — запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі…
Пізнав на тарілці друге персо. І тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.
О, варто б описати — цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу…
У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток — де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?
Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиє ж це життя і чия то загибель?
Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.
Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його… Перса, які мав тепер з'їсти…
Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій… І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися…
Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.
На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:
— Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?
— А оно маєте ціле персо, — тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. — Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.
— Це правда? — спитала вона, вмощуючись біля нареченого.
— Мені щось голова розболілася, — поморщився той, ховаючи очі.
— Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! — аж занявчала Фрузя.
— У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, — сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.
Морці враз розкрили роти й випустили організоване:
— О-о-о-о-о-о!
Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл.
Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:
— Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.
Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.
— Чого це вона на мене так витріщилася?
Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка — це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі пива і спробував думати про інше… Чи застане він нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи не випорсне вона знову йому з рук?
— Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене? — ляснула по столу кулаком Фрузя.
— Панна не задоволена! — проголосив капітан і кивнув кухареві.
В повітрі зблиснула сталь ножа — і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.
— Єдиний спосіб їх знешкодити — з'їсти! — сказав капітан і поділився ласощами з панною.
Фрузя поклала око на язик і, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.
— На смак нагадує оливку, — сказала Фрузя.
Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її червоне волосся. Але бліді вуста продовжували ворушитися, з них линув спів.
Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й гукнув кухареві:
— Решту м'яса покрайте і закрутіть у пушки.
І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезним волоссям, що грало на сонці всіма відтінками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув'язнені, мов у павутині.
— У-ум-м! Яка розкіш! — погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.
— Слово панни — закон для лицаря! — відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.
— Ніхто не матиме такої перуки! — усміхнулася Фрузя до нареченого. — Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!
— Але в мене нема рогу, — потер чоло Бумблякевич.
— Капітане, — звернулася Фрузя, — чи у вас не знайдеться якийсь ріг?.. Тільки не баранячий.
— Ріг чи роги? Бо є оленячі.
— О ні, це вже занадто. Мене цікавить один ріг.
— Тоді можу вам запропонувати ріжок.
— Чудово! — заплескала в долоні Фрузя.
— Мисливський, — додав капітан, закінчивши стрижку.
— Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м'яке.
Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:
— Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?
— А вони всі такі, — пояснив капітан, цмулячи пиво. — Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам'ять. Буде вам ще якийсь час співати.
— Ні-ні, в жодному випадку, — замахала руками Фрузя. — Подивіться, яка вона страшна! Острижена, без очей! Жах!
— Ну що ж, тоді більше нінащо вона нам не згодиться, — промовив капітан і пожбурив голову в море.
Море лагідно підхопило її на хвилі й заколихало, мов м'яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.
— Капітане, дайте нам хутчіше того ріжка. Нехай мій любий щось мені заграє! — попросила Фрузя, водночас висмикуючи судженого з-за столу.
Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба.
Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав.
Фрузя розкинула ноги і засичала:
— Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!
— Му-у-у! — ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.
А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.
— Му-у-у! І що — пхати ріг? — спитав, востаннє перевіряючи, чи чогось не переплутав.
— Пхай! Пхай!
— Туди?
— А куди ж?!
Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу, що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп'явся на коліна.