Отже, воля! Куди застосувати її? Відповідь одна — кувати самого себе. Те, що в природі творилося мільйонноліттями, — поява нових видів, родів, форм, — те людина може здійснити протягом одного життя. Не споживання, не насолода насиченням, а саморозкриття! Ось ідеал для людини, ось суть її призначення!

— Саморозкриття! — ледве не зареготав Гриць, витираючи долонею спітніле обличчя. — Шановний друже, я кожного дня вожу в таксі сотні людей… є такі фрукти, що не дай боже їм «розкритися»! Світ жахнеться від такого «саморозкриття»! Та ми добре бачили все це… ми і наші батьки…

— Це глибока помилка, — сухо заперечив юнак, гостро глянувши на Гука. — Те, про що ви кажете, не є саморозкриття. То мільйоннолітня хвороба життя й розуму, пароксизми духовної, соціальної або й еволюційної недуги. Я певен, що то космічний випадок, а не закономірність життя. Але про це згодом… Знайте, що людина — не є дитя випадку, не чудо спонтанних молекулярних чи атомних сплетінь у первісних океанах. Вона — гінець і квітка Всеосяжності. Вона — лідерна сутність єдиної субстанції-матерії. І найвищий аспект її — промінь. Світоносна тканина життя об’єднує Безмірність, як вічноплинна, динамічна кров Всесвіту. В незліченних поєднаннях систем, еволюцій, планет, зоряних спіралей, сфер, у дивовижних сплетіннях атомів та субатомів єдине життя знаходить свої вияви, піднімається в безлічі експериментів вище й вище, творячи чаклунську симфонію буття. Разом з тим формуються координати усвідомлення та існування. Для кожного свої, хоч буття для всіх — єдине. Саме в координатах усвідомлення світло потрапляє в своєрідний лабіринт часу, простору, маси й руху. На рівні мислячої істоти світло усвідомлює себе, як індивідуалізовану істоту, загублену в невимірності. Звідси всі прокляті питання буття, що вимучують філософів у всі віки, породжують забобони потойбічних концепцій та механічні моделі світобудови. Та настає пора, розум пробиває шкаралупу первісних космогоній і бачить, що глибинність буття — невичерпна, що світи часу й простору — лише певний етап грандіозної космоісторії…

— Ви вважаєте, що час і простір не завжди існують? — здивувався Гриць.

— Це не я вважаю, а світова наука, — зауважив юнак. — Загальноприйнята модель походження світу твердить, що до вибуху Першоатома, з якого виник Всесвіт, час і простір у відомих нам виявах не існували, що вони виникли одночасно з появою Всесвіту. А до цього матерія-субстанція існувала в незбагненному стані… поки що незбагненному…

— Але метод, метод… Що конкретно здійснили ви?

— Дещо скажу, — лагідно промовив юнак. — Я так довго підводив вас до теоретичної основи свого світорозуміння, щоб ви збагнули найголовніше: вся могутність безмірності — в людській волі. Людина — самозосередження космосу. Відповідальність людини страшна, але це й прекрасно. Тисячоліттями люди віддавали свою волю, потужність і славу небесним богам чи демонам — своїм вічним деспотам, своїм духовним тіням. Люди йшли — голодні, нещасні, босі, з жебрацькою торбою за плечима, просили у неба милості. А небо мовчало. А в торбі — чуєте, друже? — в торбі нещасного шукача завжди лежав і лежить магічний жезл всемогутності. — Жезл волі!

Тепер я оповідаю про це вільно й впевнено, тому що знаю. А тоді… я не приховую — тоді було всього. Сумніви, вагання, тяжкі роздуми, пошуки — з чого почати? Я вирішив розпочати з експериментів, пов’язаних з енергетикою організму, бо ж вона складає основну сутність біологічного прояву. Я збагнув, що неможливо ступити на новий, вищий рівень буття, не звільнившись від архаїчного закону поглинання, пожирання чужої плоті, чужого життя. Доки ми залежні від погоди, їжі, вбрання, пристроїв, богів, інших істот, корисних копалин, безлічі речей та сутностей — про яку свободу можна говорити, про яку волю? Тут може бути лише одна, умовна, відносна свобода — свобода діяти із знанням справи, як говорив Енгельс. Але ж знову — діяти в межах того ланцюга природничих констант, до якого нас прип’ято, і тому будь-яка наша дія буде детермінована міріадами ниток, що сповивають гуллівера людського розуму й чуття…

Краса Карпат допомогла мені. Довгі дні роздумів, зосередження. Все довкола підказувало: не бійся, відкинь страх! І грандіозні хвилі гір, і смерекова варта, і мудра тиша, що пливла зоряними ночами над Чорногорою, — все веліло: починай!

І я сказав сам собі: а чому б і не почати? Чому б не спробувати? Теоретизувати може всякий, а полетить в небо лише птах! Якщо в моєму єстві присутня здатність нового вияву — успіх буде, прийде! Якщо така здатність відсутня — вона повинна зачатися, запліднитися від мого палкого бажання, воління. Інакше воля нічого не варта! Вона — фікція. І тоді людина — лише раб природи, її жалюгідна маріонетка, прив’язана до пуповини кривавого насичення. Безкомпромісно — чи не так? Але правда була для мене понад усе. І ще… я відчував у собі, помимо власної волі, клекотіння тисяч інших воль, інших життів. Вони вимагали, штовхали, сподівалися…

Я повторив свій експеримент з голодом. Шістдесят днів утримання від їжі, чиста вода, повітря, обмивання в потоці прохолодного водоспаду. Раніше я мав мету — лікування, повернення до руху, до нормального людського життя. Тепер воля кликала мене далі, за межі відомого…

На світанку я виходив зустрічати сонце і єднався з ним. Так, так! Це не абстракція! Я відчував себе його часткою, його атомом. Разом з тим я відчував себе самим сонцем, самим світлом, що відділило свій згусток, свій флюїд, свою хвилю для мандрування в глибинних світах. Що з того, що я нібито непрозорий, не вогняний? Що з того, що я звик спати, повзати по планеті, одягатися, їсти? Моя промениста сутність заснула, одяглася в скафандр тримірності. А тепер я хочу повернутися у безмірну домівку, я прокидаюся! Мені не потрібно їжі, не потрібно вживання чужої енергії. Я сам — енергія, вічна динаміка вселенського руху!

Друже мій! Ви навіть не можете уявити собі, що творить воля. Згадайте, як з маленької сніжки блискавично нагромаджується снігова баба. Або як відбувається ядерна ланцюгова реакція. Вибух втаємничених сил, про які ми раніше й не підозрювали. Закон той же для деградації й для саморозкриття. Неухильність волі — ключ від всіх замків: у науці, в любові, в подвигу, в пошуку нових можливостей!

У моєму організмі розпочалися трансформації. Я поставив себе на грань смерті. І вступив у дію мільйоннолітній еволюційний рефлекс, древня материнська здатність жити просто так, мати життя в собі, а не від поглинання енергії чи плоті інших істот. Ця здатність не діяла досі, бо хворобливе буття, умови покаліченої біосфери закривали її, блокували, гальмували її прояви. Людина живе в теплиці, в умовах виродженого, дисгармонійного енергоциклу. А коли я почав пробуджувати первісну здатність самобуття, коли усвідомив її — вона почала пробуджуватися до дії…

— Дозвольте, — нетерпляче перебив Гук, — адже голод, або піст, як колись це називали, використовували часто для певних духовних цілей: це робили мудреці, наприклад, Піфагор, Сократ, Лао-Цзи, Конфуцій, Авіценна, Шанкарачарія… це робили аскети, йоги, ув’язнені, політичні діячі…

— Правда ваша. Вони інтуїтивно відчували силу такого утримання, його психоенергетичні можливості…

— Чому ж ті люди не досягли ваших результатів?

— Тому, що не ставили такої мети. Щоб кудись дійти — треба туди рушити. Спонтанні результати були. Перш за все — оздоровлення, ясність думки, радісне світовідчуття, оптимізм життєвих проявів. І навіть осягнення можливості жити без їжі. Древні хроніки, та й спостереження сучасних лікарів, фізіологів говорять про те, що деякі люди позбавлялись потреби вживати грубу їжу, переходили на променеву енергетику, або, скоріше, на вакуумну енергетику… Але це був лише екзотичний феномен, що трактувався містично, як дарунок богів. Далі, в безодню метаморфози, в небувале, в глибінь саморозкриття, ніхто не хотів стрибати, летіти. А якщо й стрибав, то не осягав результату… бо інакше ми б знали про це…

— Але невже це так просто! — розчаровано запитав Гук, витираючи рясний піт з чола. Зупинившись на хвильку на сонячній галявині, він з ніг до голови оглянув натхненну постать супутника. — Не віриться… Так і здається, що все це — казочки… і якби не ви…