— Піду.
І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину 7, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко — ах, Мишко! Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко — у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за , могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася — Комарівки не видно0 Було тоскно й було радісно» Згадала газети, батькові цигарки й подумала:
ЦЄ Темне ЖИТТЯ, а ХОТІЛОСЯ СВІТЛОГО, МОЛОДОГО, ЯК МОЛОДИК.
Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити,
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око, З шумом пролетів поїзд і зник у далині,
Оксана підходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ...
Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії — дитячі. Вілли: специ, їхні жінки, відповідальні, взагалі — кваліфікація,
' цвіт. Ну...
— Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Гань-ба! Годуємо паразитів.
— Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
— Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сім’ю притягла, ще й «друга дома» притягла... Безобразіє...
...Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле... Ну...
І третя на другу:
— Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
їдять шоколад, п’ють каву, молоко — поправляються. Так живуть.
Синіє вечір — під’їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
«..Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї койсь, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, га?лір буржуйський, купецький ходив по корчах... Тепер тихо, тепер їдять...
...Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажімо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки — тьотя Бася, соцвосниця 1 ... да...
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом 2 за власть советов»... Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він — бородатий, мамулуватий? Хто його знає — революція родила» І він у свош/матір конче закоха'нйй — у революцію» Не знає нічого, крім цієї пісні,— і не треба,,
— Та покиньте ви співати,— кричить Анфіса Павлівна, гладка, охайна — німецької породи»
Гіль зникає...
Є ще стара діва — Павлина Анфісівна,— так кажуть, так звуть,— це не так.
Ну, і так далі.»
Тьотя Бася — фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
— Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля 3 «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину і соціалізм»» Читає, слухачі тікають.
Вона молиться на Коллонтай 4 і Ліліну 5. А Анфіса Павлівна розказує анекдоти:
— Я вам по секрету. Цілий скандал був... Коллонтай кричить: «Стерво! Тебе в публічний дом»„ А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов’євим 6 живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара»
Павлина1 ^Анфісівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидшз ти б сховавсь».
У ставку купається сонце — на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
Б’ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами — в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров’ю. Прибігла економка (це вілла):
— Када ви, наконец, убйотє єйо?
— Та зараз*
— ...Та січас,— кричить економка і біжить — її покликано. Сидір чухається:
— От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
— Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
— Що?
— Мнясо!
— Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигаркуі
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:'
— Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово — ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
— Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена* Це значить воля й свобода* Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
— Правильно!
...Вони ріжуть корову.
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфіса Павлівна подивилась на Павлину Анфісівну та й подавилась. Павлина Анфісівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфіса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфіса Павлівна запивала водою:
— Хотіла попробувати..*
Павлина Анфісівна:
. — Так, так...
...Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб’язно усміхаються.
— Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє...
..„Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи,— перед громовицею...
...Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах — варення, котлети, білий хліб та інше...
...Навіщо?..
...До тьоті Басі приїхав знайомий^, Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків.
Знайомий сказав:
— Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерізати всю колонію.
Павлина Анфісівна скрикнула:
— Ах!
Це вона кокетує. Всі це знають, не звертають уваги» Знайомий серйозничає:
— Чудний українець —г-. то він флегматик, не знать який, то він злодій з великого шляху... ТО ВІН революціонере
Тьотя Бася захвилювалась:
— Що то є українець? Пролетар-революціонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лається ще; іде на терасу.
Анфіса Павлівна глибоко зітхає (їй спати хочеться) і теж іде в кімнату — корова.
Павлина Анфісівна була задоволена, взяла -під ручку знайомого й повела в садок однієї вілли.
Відтіля їх вигнано. Знайомий обурився.
— Як ви смієте! Ми ж тільки гуляємо!
— їді, їді! Не разговарівайі.
Знайомий пообіцяв поскаржитись голові БУЦВИКу 7„ А Павлина Анфісівна спитала:
— Ну, скажіть правду: ви ж не комуніст?
Він тричі побожився, що він комуніст, але вона йому не повірила.
...Громовиця не прийшла — пройшла. В лісі було тихо, між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину.
Хтось ламав гілки в, лісі — не людина, тріскало в лісі. Вилуплювались солов’ята, і соловей уже не співав, і солов’ї мовчали.
— ...Якби ви знали, яка це Анфіса Павлівна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама більш за дитину з’їсть: дитячу порцію.
...На якнайдальшій віллі сміялись. Підійшли до тераси, а за терасою тихенька пісня. Це натхненний Гіль.
...Тьотя Бася не обідала: її обід з’їв хтось.
Коли поодцвітали вишні (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасіка, бджоли, дід сивенький — смачно...
Летіли трутні по шосе.
...У віллі мешкають два тижні, три, місяць, а то й ціле літо» Одні виїздять, інші приїздять.