Дядя Варфоломій перебиває:

— Так ти з нею досі не говорив???

— Ні.

— Нехорошо. А викликаєш телеграмою.

—- Я написав тільки про згоду...

— Нехорошо.

Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов’ї ⁶ і пахнуть там українські троянди, знаєте: пелюстки, що в альбом провінціаль-ній баришні.

...В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал» ⁷, тараня, калоша, повидло, фарби, Мікеланджело ⁸ і — чого тут тільки нема!

В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути — кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк, рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар.

Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

— В драмі був?

— Ні, на концерті молодої філармонії.

Дядя Варфоломій ще лоскоче:

— Ах ти, ячейко!

—...і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі — звичайно, його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:

«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з пафосом: «Ой ти, краю мій тривожний — виконкоми й сум!..»

...І, значить, у цьому городку жила-була сім’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так (із драми батьки й діти): папа прокляв дітей — Стефана й Вероніку, тому що вони пішли... Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим, Дема іншої фамілії, просто товариш... І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади* революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський⁹, і Ра-фаель , і глибина глибин.

А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина (робітниця, бабуся). Вероніка перейшла на другу квартиру — і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

— Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить...

...Дядя Варфоломій ще полоскотав:

— Ах ти, ячейко!

Потім дядя Варфоломій ск&зав до Стефана: ,

— Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тоді йшла весна.

Зачалась дико, божевільно, надзвичайно — пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісті палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.

Сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:

—...Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призи-дум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти — і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресе-фесер не призидум, а делегацькоє собрания. Должон за правду стоять.

...Вероніка сидить, нахиливши голову.

На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.

І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян ¹¹ вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяності: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум — то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:

. — Чи скоро, горлице? І “розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість.

Боян змовк... Вероніка сказала:

— Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве, волосся.

Христина сказала:

— Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе.

Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся*

— ...Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмо

роки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілося її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так їцільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись

як одно тіло... І от приходив доктор, мама була мертва, бліда,

як смерть, і її відкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. ї тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусюі

Змовкла й ще сказала:

— Це радість терпіння, бабусю.

...На Полярних Посьолках темрява. Зрідка виють пси, зрідка прокинеться брук. В кімнаті вогко, жевріє каганець» ...1 в цей час на другому кінці города за рікою Дема стоїть біля мольберта, потім підходить до вікна і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрівлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються двері і випускають, і впускають (як це в Горького ^,2?) «безпокойних і і них»»

Дема знову підходить до мольберта і з мукою дивиться в глуху весняну імлу. Дядя Варфоломій спитав: «Де тут у вас політичний огляд кажуть? Думаю завтра піти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в політичних ділах не фахівець».— «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломій розгнівався й ліг спати. Спить.

...Стефан, як і завжди після роботи, спокійно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихі розумні очі, як в оленя, уважно дивляться крізь окуляри.

— ...Демо, покинь! Лягай спати.

— Ні, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. І от — мої пензлі лежать.

Стефан усміхнувся:

— Знову за своє. Чудний ти, Демо.

Тоді Дема кидається до столу й жагуче говорить:

— Образливо оце; от ти такий собі Стефан, маєш такий же світогляд, як і я. І чого ж твоє життя так тихо, лагідно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не ідіот, ти не віл...

— Дякую за комплімент!

— Дякуй — не дякуй, а це правда. І от виходиш ранком спокійно на роботу, потім спокійно йдеш читати лекцію, потім читаєш газети. Що це?

Стефан ще усміхається, підводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрівлями.

— ...Я, Демо, бувший математик, фізик, і я знаю, скажемо, ціну Декартовій ¹³ системі координатів... Лягай спати. Я теж утомився.

...Проходили шумно по вулиці натовпи з опери й зникали поодинці у вогких масивах весняної ночі.

— ...Слава в верхів’ях революції і на землі радість.

...Гряде весна. 1 повінь так шумить, що на серці надзвичайний божевільний пожар.

Дядя Варфоломій пішов у город.

...Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема разказував щось з індійського, що занесено в епоху хрестових походів ¹⁴, про шахи: королю мат! про смерть! Іще розказував з Кіп-лінга ¹⁵, з індійського життя чудову казку: «Рікі-Тікі-Таві» ¹⁶. Дема пішов. За стіною хтось уїдливо-одноманітно повторював:

— Суб’єкт в об’єкті.

Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полісся. Асі ІШегат ⁹.

...А вчора прийшов з Поярних Посьолків, був на заводі Стругаль і К °. Тоді тихо конав синій міський вечір. Але гули трамваї, собор, брук.