— Не мішай, Же.
Мура натхненно:
— Нещасна гроза. Коли б вона знала Івана, не одну б мо-лонню послала сюди.
...А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили.
За столом усі, крім Валентини: Валентина в Дубівській волості на роботі.
Же язвить: і
— Товаришу Йосипе. Відкіля це: «гонителі земства й ані-бали лібералізму»?
Гордієнко спокійно відповідає:
— Здається, записано... (виймає записну книжку)... Це з книги «за 12 лет» Вл. Ільїна 10 (Н. Леніна), видання Петроградської ради депутатів 1919 року, сторінка 157.
Іще говорить спокійно:
— Можна взнати й це, наприклад: «Ернст Геккель 11 і Ернст Мах» 12 — є розділ теж із книги Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» , Держвидав. 1920 р. Або, скажімо, передмова до третього видання «Анти-Дюрінг» 14 написано... зараз скажу... Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною місяці й один день пізніш мого народження.
Кімната не витримала — регіт.
Гордієнко спокійно п’є чай.
...Гроза йде.
VI
Валентина... ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих.— М. X.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комуні за Зубівською левадою. А Іванов — начальник кампаній. Місяць має чотири тижні, а два з них призначається для кампаній. Наприклад, тиждень уборки черво-ноармійських казарм (іде вся комуна), тиждень марксистського знання і т. д.
...Бігли дні (в комуні завжди біжать дні). Вибивалась городина. Після обіду всі виходили на роботу до Зубівської левади. Андрій декламував свої експромти, Іванов підганяв комуну, а комуна кричала:
— Нещасний прикажчику... Геть комбурів 15!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в монастирі дзвонили до вечірні, комуна становилась у два ряди й з піснями йшла містом додому. '
Іванов ішов попереду й командував зводом, він же починав пісню. Одна рука в Іванова (забув сказати) висить: його ранило каледінським 16 снарядом, а другою рукою він розмахує в такт:
— Ать! Тва! Ать! Тва! ,
Іноді Же каже:
— А .може, пісень не треба?
Комуна в регіт:
— Браво! Же соромиться обивателів.
Тоді Же починає перша, і так дзвінко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить із волості Валентина. До Іванова:
— Іди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Іванов:
— Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрій схоплюється Її кричить несамовито:
— Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партійних тайн» Я все мушу знати. Це свинство.
(.„Андрій безпартійний.)
Потім він ще кричить і доказує, що йому треба все знати, інакше він не може орієнтуватися»
Підхоплюється Же:
— Як це орієнтуватися? Ану?
Вмішується й Мура.,
— Ан-дре!
Же:
— Ага, знаю як: шпигуни теж орієнтуються»
— Що?
Крик! Крик! Крик!
...А увечері на чорній дошці стоїть:
«Тов. Же за буйство»,
...А Варвара ніяк не добере, з ким живе Андрій: чи з Же, чи з Мурою.
— Мама їх розбере»
...ї знову біжать дні. Ясні дні відходять, приходять дощі. Комуна забиває чотири кімнати, а в двох ставить пічки-ком-
бІДІСИ.
...Повітове місто погрузло в болото й із злістю дивиться на комуну.
Один раз на місяць підводяться підсумки роботи. Виникають жв^ві дискусії. Теоретичні висновки робить безпартійний Гордієнко, спец за Марксом, а практичні діагнози^ставить Іванов. Хороби партії — коники вечорів. У комуні розв’язують питання, а потім у повіті проводять кампанії.
В дебатах приймає участь і Варвара. Вона сідає біля Іванова: авторитет безсумнівний — і дає такі поради:
— А я так скажу оце: недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу — цур йому пек. А то можна ще й панів присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу, артиста:
— О Ціцероне 17! Твоїми устами тільки мед пити.
Буркотить Варвара:
— Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
Тоді Мура до Андрія:
— О мій Андріє! Який пасаж!
І хилить свою пухку голівку на обідране плече поетове»
...В монастирі знову дзвонять: ѵ
— Бов! Бов!
5 М. Хвильовий
97
Ну-с. І живе, значить, комуна біля монастиря, а в монастирі:
— Бов! Бов!
Біля вікон проходять черниці чорні — тіні минулого.
..«Пройшла буйна, арештантська весна — арештантська юність. Пройшло міцне літо — міцна мужність.
Прийшла старість — болото.
В тихих затишках міського добробуту шипить самовар, і сняться обивателеві бакалейні сни старосвітського галантерейного життя.
...Восени в повітовім місті, як ніколи, пахне Гоголем.
Після службових годин Гордієнко зудить Маркса, а Іванов носиться з новими планами.
...А навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце.
Коли обиватель проходить біля комуни й чує відтіля бадьорий сміх, вів на момент зупиняється, єхидно усміхається й раптом зникає в темнім заулку.
А в комуні чути:
— Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте,4 завтра починається тиждень заготовки палива!
Саме тоді Іванов прийшов додому надто пізно і зараз же ліг на кровать і одвернувся до стінки.
Підійшла Валентина:
— Що з тобою?
Підлетіла й Же:
— Товаришу капітане, що це ви так довгенько?
Іванов мовчав, потім повернув лице. І почула комуна загробний голос:
— Друзі мої... винний... їй-богу, винний... Погода проклята.. осінь проклята...
Же закричала:
— Хлопці, сюди! Скоріш! От так капітан!
Біжить комуна:
— Що там таке?
А вийшло, бачите, так (Іванов сам розповів): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжній спирт. Така взяла досада, а тут ще в «Комуністі» 18 оголосили кампанію боротьби «з п’янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав... а тут, як нарочито, дощ дрібний... та нудний.
...На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за...» (далі розвезено пальцем).
А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки» На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:
— Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
— Не агов, а альо„
— ...Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію...
Же* перебиває:
— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію? За вікном дощ, а в монастирі:
— Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зима.
...Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт. ...Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці. ...Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
...Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.