— Дайте чого-небудь попоїсти, хоч трошки, — просив хлопець.

— Ти звідки?

— Зараз із Пелосси, а народився у Веллабоді.

— Як тебе звуть? — поставив я друге запитання і сів на свою постіль.

— Пунчі-махаттая.[7]

— Пунчі-махаттая? Он яке в тебе ім'я. Хто ж твої батьки?

— Вони померли. І тато помер, і мати.

«Хлопець, мабуть, виріс у заможній сім'ї», — подумав я, і мені стало його шкода.

Джінна приніс миску рису з каррі. Наш гість накинувся на їжу, як голодний пес. Виївши все, він попросив ще. На превеликий подив Джінни, хлопець з'їв підряд ще дві повних миски.

— Мабуть, він уже кілька днів нічого не їв, — прошепотів я Джінні на вухо.

— Якщо судити з того, як він жере рис із каррі, цьому хлопцеві далеко до пана, — посміхнувся Джінна.

Попоївши, Пунчі-махаттая розлігся в печері і гучно захропів. Ми з Джінною пообідали і пішли вибирати маніоку.

— На мою думку, цей хлопець не пан, а звичайнісінький злодюжка, — сказав Джінна, витягуючи з землі великий, завдовжки з руку, корінь маніоки.

— Злодії не такі ліниві, — відповів я, — а він навіть пальцем кивнути не хоче. Правда, це, можливо, від того, що він дуже охляв.

— А я певний, що він злодій, — заперечив Джінна. — Отже, поки він тут, за ним треба дивитись та дивитись.

— Годі тобі вигадувати.

— Кажу тобі, вигляд у нього підозрілий. Де у нас сховано гроші? Треба все замикати.

— Гроші в будинку у шафі. А ключ від дверей у мене. Але якби він і спробував нас обікрасти, то тікати йому нікуди. Озеро ж він не перепливе!

— Вибере час, коли нас з тобою близько не буде, сяде в нашого човна — і шукай вітру в полі!

— Ні, Джінно, не можу повірити, що він злодій.

— Хоч як там воно є, а дивитись за ним треба.

Незабаром Пунчі-махаттая розповів нам історію свого життя. Ця розповідь зміцнила моє довір'я до нього, а Джінна не хотів вірити жодному його слову.

Дідусь Пунчі-махаттая був дуже шановна людина, і в дитинстві хлопчикові дозволяли робити все, що заманеться. Але коли йому минуло десять років, у нього помер батько, а через п'ять років і мати. Хлопчика взяв на утримання його дядько. Батьки кепсько виховали Пунчі-махаттаю, і він був лінивий, зарозумілий.

— Дядькова дружина, — розповідав Пунчі-махаттая, — зажадала, щоб я робив різну хатню роботу. Якби мої батьки були живі, вона б ніколи не наважилась на таке зухвальство. Адже моя мати так дбала, щоб з мене виріс аристократ, що навіть не дозволяла мені товаришувати з-хлопцями з простих сімей. Але дядькова дружина силувала мене до роботи. Тоді я з нею полаявся і переїхав до рідної тітки, дуже багатої вдови. З нею я теж не порозумівся. Вона казала мені в очі, що я нероба, насміхалась з мене, а поза очі називала дармоїдом. Кінчилось все тим, що я пішов і від неї. Після цього я став жити на вулиці, а їсти ходив до батькових друзів. Дехто з них допомагав мені з поваги до мого покійного батька, інших мені щастило розчулити, оповідаючи про своє жахливе становище. Проте були й такі, що казали: «Так тобі й треба! Розплачуйся тепер за лінощі!»

Бреше як собака! — прошепотів Джінна.

Тихо! Дай послухати.

Потім, розповідав Пунчі-махаттая далі, він покинув рідне місто і став справжнім волоцюгою, але незабаром повернувся назад. Грошей у нього не було, і він вирішив пограбувати одну сліпу стару жінку, вкрасти в неї все, що вона змогла заощадити за своє життя. Зробив він це так: перебрався в чужий одяг, увійшов до неї в халупу й покликав:

— Мамо! Матусю!

— Хто тут? — спитала стара.

— Що з тобою, мамо? Не впізнаєш свого рідного сина?

— Сина? Він поїхав від мене п'ятнадцять років тому.

— П'ятнадцять років тому поїхав, а тепер повернувся. Люба матінко, не минало й дня, щоб я не згадував про тебе і не плакав!

Стара підійшла до Пунчі-махаттаї й заходилась обмацувати його одяг, обличчя, руки, голову. Спробувала навіть впізнати його по запаху.

— Ти дуже змінився за цей час, — нарешті мовила вона. — Став зовсім інший!

— Ах, люба матусю, в Коломбо люди змінюються дуже швидко, як ті артисти в цирку, що переодягаються по кілька разів за вечір.

— Ну, сідай, синку, — сказала стара і поцілувала Пунчі-махаттаї руку.

— Я приїхав сюди, — вів він далі, — щоб більше з тобою не розлучатись. Адже ти вже стара, і мій святий обов'язок піклуватись про тебе.

— Ой, спасибі, рідненький, що ти згадав про мене. Я вже стара, недужа й зовсім сліпа. Злодії знають це і обносять мій садок.

— Та я їм голови повідриваю! — вигукнув Пунчі-махаттая і вкрадливо додав: — А зараз, матінко, мені треба повернутись на вокзал забрати багаж. Там у мене ящик з посудом, два ліжка, буфет, два крісла, чемодан з одягом і білизною та мішок рису. Я не привіз багаж одразу тому, що у мене не вистачило грошей. Дай мені, будь ласка, п'ятнадцять рупій, я заплачу по квитанції, найму візника й привезу все сюди.

— Але ж, синку, таких великих грошей у мене немає!

— А ти пошукай, може, й знайдеш. Адже мій багаж коштує не менше як вісімсот рупій!

Стара прошкандибала до себе в кімнату, потім повернулась і простягнула Пунчі-махаттаї три папірці по п'ять рупій.

— Це всі мої гроші, синку, — промовила вона.

Пунчі-махаттая взяв гроші й пішов. А коли дізнався, що родичі старої розшукують його, знову втік з міста. Попоїздивши й походивши по країні, він потрапив на наш острів.

— Я ж казав тобі, що він злодій! — торжествував Джінна, коли ми залишились наодинці.

— Ні, Джінно, він не справжній злодій. Хіба справжній злодій розповів би геть усе так відверто? Просто батьки не привчили його до праці. Коли він не голодний, то байдикує, а коли голодний — то краде.

— Слухай, Упалі, що я тобі скажу, — відповів Джінна. — Якщо він буде відкручуватись від роботи на городі, я його вижену як собаку. Годувати такого лобуряку, який навіть пальцем ворухнути не хоче — гріх та й годі! Якось я звелів йому принести води, то він відмовився. А коли я його вилаяв і сказав, що не буду з ним розмовляти, то він знову почав розводити теревені про свого батька, який, мовляв, був панського роду, і вихвалятись своїми багатими родичами. «Мій батько був син значної особи, а твій хто?» — сказав він мені. Бач, який нахаба!

— Але ж він і справді із значної родини, — засміявся я.

— Якщо він ще хоч словом згадає про своє панське походження, я йому їсти не дам! Пиха з нього відразу злетить! Він у мене працюватиме на городі, от побачиш!

Більшого ледаря, ніж Пунчі-махаттая, я не зустрічав.

— Ой, серце болить! Більше не можу.

Якщо Джінна спересердя кине в нього оберемок бур'яну, він мовчки підведеться, одійде далі й ляже у затінку. Скільки не загадує йому Джінна зробити що-небудь по господарству, відповідь у нього одна: «А нащо? Я ж не сьогодні-завтра звідси поїду!»

— А чому б тобі не забратися звідси зараз же? — кричить, розгнівавшись, Джінна.

пить він мало не до обіду. Якось одного разу, коли ми з Джінною встали, поснідали й збиралися йти працювати, а він усе ще лежав і гучно хропів, Джінна так розсердився, що вилив на нього відро води. Був навіть випадок, коли Пунчі-махаттая, відчувши спрагу після добрячого сніданку, попросив Джінну принести йому «склянку водиці».

— Нахаба! — закричав Джінна. — Я тобі не слуга!

Сварки між Пунчі-махаттая і Джінною дедалі частішали. Я не звертав на це особливої уваги, посміюючись у душі, але коли справа заходила надто далеко і починали сипатись взаємні погрози, втручався і зупиняв нашого гостя.

— Слухай, Пунчі-махаттая! Ти надто багато їси і дуже мало працюєш. Через це у тебе нетравлення шлунку, а від цього псується характер. Ходімо зі мною на город, там ти трохи полікуєшся.

Я озброював його мотикою, і він удавав, ніби працює. Проте не минало й п'яти хвилин, як він починав скаржитись на серце. Та я йому не вірив і не пускав з городу аж до вечора. Ввечері, скаржачись на біль у руках, ногах і спині, він ішов додому, їв і лягав спати. Поступово завдяки нашій наполегливості Пунчі-махаттая втягнувся в роботу, став не такий лінивий і місяців через три працював уже зовсім непогано.