Упасака, схопивши Джінну, аж трусився від люті і тягнув його до будинку. Він кричав, що відведе Джінну в поліцію. Потім я побачив, як він щосили вдарив Джінну кулаком.
— Вперед! — гукнув я до хлопців.
Ми перескочили через паркан і кинулись на Упасаку. Я схопив його за ноги, Ширипала з Ранадевою повисли на ньому з обох боків, Джінна штовхнув його в груди, і Упасака впав на спину. Поки хлопці тримали ченця, я знайшов вірьовку. Потім ми його міцно зв'язали й утекли, прихопивши з собою все, що встигли нарвати.
Другого дня по селу поповзли найрізноманітніші чутки. Казали, що я, Джінна і ще троє хлопців залізли в будинок ченця Упасаки і намагалися вкрасти гроші та цінні речі. А коли, мовляв, Упасака зненацька застукав нас на місці злочину, то Джінна вдарив його дрючком по голові, він знепритомнів, і злодії втекли. Хлопців, які були зі мною й Джінною, Упасака не встиг упізнати.
До цього додавали, що в село ось-ось має прибути поліція, щоб заарештувати злочинців.
Мене й Джінну батько жорстоко відшмагав, а мачусі сказав:
— Не маю сумніву, що Упасака впізнав і інших хлопців, але казати, хто вони, не хоче, бо, мабуть, то старостині родичі.
— Упалі скоро п'ятнадцять років, і різки його вже не виправлять, — мовила мачуха.
— Правда твоя, — відповів батько, який ніяк не міг заспокоїтись. — Спробуємо ще послати його до крамаря Симона, що живе в Маскелії. Місяць тому я бачився з ним, і він сказав, що згодний взяти Упалі. Симон упевнений, що йому пощастить дещо втовкмачити цьому шибайголові і привчити його до корисної справи. Він змусить цього шибеника працювати з ранку до вечора, це будуть найкращі для нього ліки.
— Адже ми нічого не шкодували, аби він тільки вчився! — вигукнула мачуха. — Та хіба він може це зрозуміти? Якщо ми його куди-небудь не пошлемо, то він кінець кінцем потрапить у в'язницю. Остання надія — це примусити його працювати.
Я страшенно боявся, що мене заарештують, але ні батько, ні мачуха, ані словом не обмовились про поліцію. Втім, треба сказати, що рішення батька послати мене в Мас-келію лякало мене не менше, бо я гадав, що працювати учнем у крамаря в провінції Канді, десь аж край світу, це все одно, як сидіти у в'язниці. Отож я знову запропонував Джінні тікати з дому. Джінна, який не менше за мене боявся, що його заарештують, негайно погодився.
Нагода здійснити наш намір трапилась досить швидко: батько поїхав у своїх справах і взяв з собою мачуху. Повернутись вони мали не раніше як другого дня. Ми з Джінною не гаючись зібрали свої речі й опівночі покинули будинок.
Рано-вранці ми вийшли на дорогу, що вела з Матари в Галле. В який бік іти далі, ми не знали, бо ніякої певної мети в нас не було. Ми стояли на дорозі й сперечались, поки побачили запряженого волами воза. Ми пішли слідом за ним…
На другий день ми були від нашого дому вже миль за двадцять, і коли побачили біля дороги покинуту амбаламу, то наважились трохи відпочити. Неподалік виднівся чийсь будинок і навіс, під яким лежала копра.
— Чи не піти нам до хазяїна? — спитав Джінна. — Може, він візьме нас в найми хоч за харчі. Це було б добре.
— А що ж ми зможемо в нього робити? — поцікавився я.
— Все, що він загадає. Якщо ж нам у нього не сподобається, то будемо шукати чогось іншого.
— Де ж ти шукатимеш?
— Не знаю. Далі буде видніше.
Ми знайшли хазяїна, розповіли йому якусь неймовірну історію про своє життя і попросили взяти нас на роботу. Хазяїн погодився і спитав, звідки ми прийшли. Довелося збрехати йому, що з Великанди.
Мені було доручено стерегти копру, яку щоранку розкладали в дворі, щоб вона добре просохла, а Джінну поставили доглядати волів. Крім цього ми мусили поратись і в хаті.
Якось я випадково почув, як хазяйка сказала до свого чоловіка:
— Ось побачиш, ці хлопці зовсім не з Великанди, а з якого-небудь села на півдні. З усього видно.
Я зрозумів, що коли ми якнайшвидше не заберемося звідси, то батько знайде нас обох і одведе додому. Шкода було кидати це місце, але довелось. Хазяїн розрахувався з нами, заплативши нам по півтори рупії за місяць. Робили ж ми у нього два місяці, отже, всього одержали на двох шість рупій. Сховавши гроші, ми розпрощалися з хазяями й пішли шукати нового пристановища.
Центральна частина країни приваблювала нас більше, ніж узбережжя, тому ми проминули Атанікіте і дійшли аж до Батаватукіссе. Там ми найнялись до одного селянина, який вирощував на продаж городину.
Сільце було невелике, тихе. З одного його боку стіною стояли джунглі, з другого виблискували води озера, великого й красивого. З джунглів день і ніч долинало до села ревіння ведмедів, вищання дикобразів, пронизливі крики птахів. Усе тут здавалося нам чудесним і таємничим.
Нашого нового хазяїна звали Поді Гама-рала. У нього було дві рушниці. Одна звичайна, яка заряджалася з казенної частини, а друга стара, яка заряджалася з дула. Поді Гама-рала став учити мене стріляти, і через півроку я влучав у ціль досить пристойно. Одного разу я вбив ведмедя, і Поді Гама-рала сказав:
— Убивати звірів — це гріх.
— Якщо це гріх, — відповів я, — то таких грішників багато.
— А я от ніколи не ходжу на полювання, — сказав Поді Гама-рала, — і навчився стріляти лише для того, щоб лякати звірів, коли вони толочать і псують мої посіви. Я, мабуть, не зміг би влучити в звіра, якби навіть і захотів. На мою думку, всі добрі мисливці — грішники.
Поді Гама-рала вирощував маніоку й батат. Ми з Джінною допомагали йому викопувати з землі їхні великі гулясті бульби, і ця робота неабияк нам подобалась. Полювати звірів і птахів хазяїн мені заборонив, але зовсім не заперечував, коли я пострілами відганяв їх з його полів.
Глибока протока з'єднувала озеро з болотом. В цій протоці, якщо вірити чуткам, водилася сила-силенна величезних крокодилів, які нібито пожирали навіть людей і волів.
Признатись, я вірив цим чуткам, бо ще вдома, до того як утік, я чув чиюсь розповідь про те, як одному чоловікові крокодил відкусив ногу аж до стегна.
Ця протока починалась зовсім недалеко від хати нашого хазяїна. Вода в ній здавалась густою від мулу. Дерева, що розрослись на її берегах, утворювали темний тунель, що вів у невідомість.
На озері було дуже багато островів. Один з них, який називався «Зміїний» мав таку лиху славу, що до нього не наважувались наближатись і найвідважніші рибалки. Подейкували, ніби на цей острів ось уже більше ста років не ступала нічия нога і що він вкритий густими непрохіднии хащами, в яких повно отруних змій.
Мешканці села, в якому ми тепер жили, та й сусідніх сіл, з давніх-давен полювали на різних змій: кобр, гадюк, кунакатів, мапилів, а також на тих страшних змій, які, якщо вірити старим людям, побачивши людину, кидаються їй просто в обличчя й виривають очі. Впійманих змій селяни в спеціальних круглих кошах відвозили до Зміїного острова й викидали на берег, вважаючи, що вони загинуть там від голоду. Але сталось, як запевняли, зовсім протилежне: змії не тільки не загинули, а розплодились так, що таємничий острів кінець кінцем перетворився на справжній зміїний розплідник. Необхідно зазначити, що вбивати змій, навіть найбільш небезпечних, місцеві жителі вважали за великий гріх. Вони не наважувались на це навіть тоді, коли бачили отруйного гада біля своєї хати.
Якщо вірити чуткам, на острові жили не тільки страшні змії, але й злі духи. Багато хто з селян запевняв, що на одному з його горбів час од часу з'являється чиясь величезна постать, тримаючи на голові глека, з якого бурхає полум'я. Вони присягались, що бачили це на власні очі.