— Гей ти, замовкни! — крикнув Бхомбол, підходячи до співака.
— Сам замовкни! — огризнувся той.
Бхомбол скипів. Хлопець, задерши голову і відбиваючи такт паличкою, знову завів:
Бхомбол розмахнувся і дав йому ляпаса.
— Свиня! — закричав хлопець. — Я тобі покажу!
З цими словами він кинувся в дім і за мить вибіг звідти, тримаючи в руці великого гострого ножа.
— Ану, підходь до мене, ти, мазунчику! — люто кричав він Бхомболові.
Очі в нього налилися кров'ю, волосся на голові стало сторч. Він кинувся на Бхомбола, але той устиг схопити палицю, що лежала на дорозі.
— Якщо підійдеш ближче, — крикнув він. — голову розвалю!
— Що-о-о? Гляди, щоб тобі першому не розвалили!
Хлопець розмахнувся і шпурнув ножа. Ніж уцілив Бхомболові в ліву руку, та він, не звертаючи уваги на біль, неначе поранений тигр, кинувся на кривдника, звалив його на землю і здавив обома руками за горло.
— Ти що робиш?
Хтось ззаду схопив Бхомбола за плече і одірвав від хлопця.
— От негідник! — кричали родичі хлопця. — Як він сміє бити нашу дитину?
Хтось ударив Бхомбола ногою, і він мало не впав.
— Віддубасити його завжди встигнемо, — зауважив чоловік, що перешкодив Бхомболові покарати кривдника. — Спершу треба дізнатися, в чім справа… Навіщо ти його давив? — звернувся він до Бхомбола. — Адже ти міг зовсім задавити його. Чи ти гадав, що тобі все дозволено?
Тепер Бхомбол упізнав цього чоловіка: то був Ішор. Хлопець відчув, як нестерпно болить поранена рука. Він глянув на руку, потім перевів погляд на Ішора та на селянина, що вдарив його, і сердито сказав:
— Про все, що трапилось, я розповім моєму дядькові, панові управителю.
Слова Бхомбола справили на юрбу таке саме враження, як заклинання фокусника на розлючену кобру. Жінки мерщій сховалися в будинку, усім стало ніяково.
Чоловік, що вдарив ногою Бхомбола, наче відчув раптовий біль у ній. Тільки на Бхомболового ворога його слова не справили ніякого враження.
— Я не знаю, — сказав Ішор, — чи небіж ти пана управителя, чи ні, а от у тому, що цей хлопець — син мого шуряка, я впевнений
— Поглянь, — сказав Бхомбол, закочуючи рукав і показуючи кров на руці, — що зробив син твого шуряка!
Рука в Бхомбола посиніла й напухла.
— Добре, що ви ще залишилися живі, — зауважив хтось із селян, що стояли навколо. — Треба мерщій дістати води з колодязя й опустити руку в холодну воду.
— А ти не одвертайся, негіднику! — гримнув інший на кривдника Бхомбола. — Дивись, що наробив! Ось вижену тебе з дому — знатимеш, як кидатись на людей!.. А ось і поліцай!
Бхомбол побачив Шорупа, котрий поспішав до них.
— Що трапилось? — тривожно спитав Шоруп, помітивши кров у Бхомбола на руці. — Ну, стережись! — сказав він хлопцеві. — Ти міг зовсім убити його. Чим це він?
— Чим?.. Де ж його ніж?
Обдивилися кругом, але ножа ніде не було.
— Думаєш, тобі це так і минеться? — сказав Шоруп хлопцеві. — Ану, ходімо мерщій!
У Бхомбола дуже боліла рука. Ще добре, що ніж уцілив не лезом, а лиш важкою колодочкою. Та найприкріше Бхомболу було те, що йому не дали самому поквитатися з хлопцем.
Біля будинку вони зустрілися з паном управителем, котрому вже все було відомо.
— Треба негайно привести лікаря! — вигукнув він, побачивши племінникову руку. — А ти, Бого, приведи сюди всіх цих бандитів.
Бога подався виконувати наказ. Незабаром він повернувся. Разом з ним прийшов і лікар.
— Там уже нікого нема, — повідомив Бога.
— Як — нема? — роздратовано вигукнув дядько. Пан управитель скидався на розлюченого тигра.
— Не страшно, в бійці все буває, — посміхнувся лікар, перев'язуючи хлопцеві руку.
Бхомбол теж посміхнувся. Та на душі в нього було невесело. Серце боліло більше, ніж рука. Адже набили його, а не він.
9. ШВИДШЕ Б ДОДОМУ!
Стояла полуднева спека. Бхомбол сидів біля контори під кучерявим манговим деревом. Він боявся притулитися до стовбура дерева, бо під ним був великий мурашник.
Довкола було безлюдно, як уночі. В повітрі сонно дихав гарячий полудень. Дорогою пройшов чоловік, тримаючи над головою розкриту парасольку. Дві білі корови паслися на луці. Вони ліниво жували траву, час від часу помахуючи хвостами. З дерева повільно впав жовтий листок. Виходить, прийшла осінь. Хмари на небі наче задрімали. На дереві якась пташина ретельно довбала стовбур. Зненацька з кущів поблизу, закаркавши, знялися ворони.
Бхомбол обернувся й побачив, що поруч із ним сидить людина й дивиться на нього.
Це був темношкірий худий дідусь, одягнений у коротке брудне дхоті. Жили на руках і ногах у нього понабрякали і були схожі на чорні мотузки. Волосся на голові стирчало на всі боки, лице заросло напівсивою щетиною. Великі очі дивилися невесело. В руках він тримав батога.
Бхомбол недовірливо посміхнувся. Хіба старі бувають пастухами?
— Я живу ген там, під баньяном, — вів далі дідусь. — Наше село дуже бідне. Та що вдієш? Мабуть, небо розгнівалось на нас. Інакше я не втратив би обох своїх синів. Старшому було стільки років, як вам зараз, коли його вкусила гадюка, і він помер. Лікарі нічого не могли зробити. А молодший простудився і на третій день помер. Скільки не замовляли, скільки не давали йому пити святу воду. — Усе даремно. І ось тепер ми, я і моя стара, зосталися самі, як палець. Ми старі, і нам важко працювати. Була земля, але і її продали за борги. Серце моє крається од горя… — І він так глянув на Бхомбола, що тому здалося: старий от-от заплаче.
Бхомбол не знав, як утішити пастуха. Хлопець не пам'ятав своєї матері. Вона померла, коли йому було два з половиною роки. А молодша сестра, котру Бхомбол дуже любив, у сім років занедужала на холеру і також померла. Погляд бідолашного пастуха нагадав Бхомболові погляд батька; так він дивився на сестру, коли та помирала. Він теж не плакав. Бхомбол, мабуть, не витримав би, побачивши батькові сльози…
— Ваша світлість, — жалібно промовив пастух, — от коли б ви попросили пана управителя, щоб він дав мені хоч трохи землі…
Дві білі корови наблизились до дерева і почали швидко спасувати траву навколо нього. Праворуч від дерева, вздовж огорожі, обсадженої гарбузами, пролягав вузенький шлях. Одна з корів підійшла до огорожі, зробила в ній рогами дірку, просунула туди голову і спробувала дотягнутися до гарбуза.
— Ось я тобі дам! Ти куди? — сполохався пастух.
Він схопився і побіг до огорожі. Але корова, не чекаючи, поки він підбіжить, відійшла від огорожі й зникла в кущах.
Бхомбол підвівся й пішов вузькою стежкою, що губилася в бамбукових заростях. Після розмови з дідусем на серці в хлопця було невесело.
Біля бамбукового гаю стояли хати. У дворі однієї з них було позакопувано в два ряди паколи і намотано на них нитки. Між паколами ходила жінка, в одній руці тримаючи велику котушку, а в другій — паличку. Жінка швидко переходила від одного пакола до іншого і щось швидко робила руками. Це було селище ткачів.
Біля однієї хати квочка, оточена курчатами, мирно дзьобала зерно. Несподівано з дерева на курчат налетів яструб. Квочка тривожно за кудкудакала, і курчата сипнули під великий кущ.
Бхомбол рушив далі…
Поминувши село ткачів, він вийшов на велику дорогу. Десь збоку чути було стук барабанів. Бхомбол пригадав, що сьогодні дев'ятий день місяця, останній день свята Дургі. Йому стало сумно. Тепер це свято настане тільки через рік. От якби свята тривали цілий рік!