Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь-який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей — для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!

Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.

Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує.

Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.

Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.

Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!

Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:

— Вдячність!

— Повага!

— Слухняність!

— Мовчання! І так далі.

Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.

Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.

А ми пішли до сусідньої будівлі — шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.

Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.

А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.

Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.

А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету — прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!

Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.

Пані Вчителька — і це теж було дивним — навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!

Розпочалася перша пара.

Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.

Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.

Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».

Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?

Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:

— Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там — інспектор і адвокат…

Я ледь не задихнулась. Оце так новина!

— Ти впевнена? — прошепотіла я.

— На всі сто… — відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.

Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.

Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до вікна. Це дало нам змогу пустити новину далі по класу. І він наповнився тривожними видихами:

— Тур!.. — …вбито?.. — …ножем?.. — …в серце?.. — …на смерть?..

— …не може бути…

На уроках нам казали, що, в принципі, всі ми можемо опинитися в несподіваних ситуаціях, коли покарання за провину може бути надто серйозним і навіть небезпечним для життя. Наводили приклади за всі часи існування ліцею. Пишалися тим, що саме в нашому їх втричі менше, ніж в інших закладах. І цей показник щороку зменшується.

Але нам нічого не говорили імена «покараних на смерть за провину», які на загальних зборах перераховувала пані Директорка. Так, абревіатури. Але ж Тур!

Тур, яку ми знали!

Тур — кращу виконавицю східних танців, відмінницю, приклад для всього ЛСД!

Тур, яка краще за всіх складала ікебану!

Яка співала, мов оперна діва, одягалась, мов голлівудська зірка, мала бездоганну фігуру й обличчя, з якого можна було воду пити!

Зналася на мистецтві Ренесансу, цитувала напам’ять Аристотеля!

Тур, тиха і мила Тур.

Щаслива Тур, яку забрали до шлюбу першою. І не на авто, а у справжньому «ландо», запряженому четвіркою білих коней, всю засипану флердоранжем, огорнуту китайським шовком і австрійським мереживом.

У блиску діамантів.

У спалахах феєрверків.

У хвилях музики живого оркестру з Національної опери!

Тур, після від’їзду якої на всіх ланах ЛСД ще довго лежала тінь.

Тінь нашого смутку і нашої заздрості…

Тур…

— Тиша в класі!

Ми аж здригнулися від вигуку пані Вчительки, котра ще й ляснула по столу указкою.

Тиша в класі. Геть емоції. Урок. Все, як завжди.

Тільки Ліл все ще не піднімала голови і я не могла бачити виразу її обличчя. Ну, так воно і мало бути: я забула, що Ліл ще з дев’ятого класу бігала за Тур, мов песик.

Потім почався літсуд…

Дорогий щоденнику!

Мусила зробити невеличку паузу. Бо зовсім заплуталась — стільки подій за один день. І про літсуд хочеться окремо розповісти, і про Тур. Власне, саме звістка про Тур, яку випадково підслухала Ліл, вплинула і на події на літсуді.

Тому — ще трохи про Тур…

Вона була чи не єдиною дівчиною з усього ліцею (крім тої, кульгавої), якій всі дивилися вслід. Просто не можна було не обернутися, побачивши її завжди усміхнені світло-зелені очі.

Через Тур ми — наш секстет — страшенно грішили протягом усього року. А саме: спостерігали за балами у скляні отвори на даху бальної будівлі! А все через те, щоб побачити, як танцює Тур…

О, ці бали! Боюся не розповісти про них у плині подальших подій. Тому зроблю ще один, сподіваюсь — останній! — відступ. …Бали відбувалися кожного сезону і розподілялися на Літній, Осінній, Зимовий і Весняний.

Влаштовувалися ці бали лише для випускниць із флігеля в окремому приміщенні, оснащеному тільки для цієї мети. У цьому приміщенні була одна велетенська зала і дві вбиральні — жіноча і (єдина у всьому ЛСД!) чоловіча.

У центрі — місце для живого оркестру, в кутку — безалкогольний шинквас із соками та кавою. Зала була влаштована так, щоб у ній не було жодного прихованого від ока пані Директорки та Виховательок місця. Все мало відбуватися на видноті.

На Літній бал з’їжджалося багато кандидатів. Він був найважливішим: на ньому гості-чоловіки придивлялися до випускниць, танцювали з кожною, пригощали соком і тістечками.

На Осінньому балу деякі кандидати — відсотків 10–20 — вже визначалися остаточно.

Зимовий закарбовував результат.

Весняний мав особливе значення: стовідсоткове покриття попиту!

Я вже розповіла, що відбулося з тою зганьбленою курсанткою, яка лишилася не обраною. Жахливе життя служниці, миття підлог, доїння корів і… ганебна смерть з безіменною могилою.

Думка про те, що нас можуть не обрати, висіла над нами всіма, наче дамоклів меч, і часом добряче псувала все наше існування в цьому затишному місці.

Так от, Тур була з «обраних» на першому ж балу!

Ми, наш десятий секстет, знали це напевно!

Адже…

Мушу зізнатися, бо ведення особистого щоденника вимагає правди і лише правди.

Адже ми… підглядали.

Так, так! Вибачте, дорога пані Директорко, але це правда. І провина в цьому тяжкому злочині лежить лише на мені, присягаюсь!

Розповім, як я до цього додумалась.

Якось у вихідний, блукаючи довкола зачиненого Бального Будинку і мріючи, що колись його двері відкриються і переді мною, я… знайшла лазівку нагору.

Просто помітила високі перетинки, оповиті густими заростями дикого винограду. Я навіть не одразу здогадалася, що це — металеві сходи, що ведуть на дах. Чесно!