— Ближче до суті, товаришу Діжа, — вдавано позіхнув Кукулик. — Ми не встановлювали регламенту, але...

— Я весь час говорю по суті. Невже ви, Дементію Хомичу, не помітили, що в проекті «Сонце для всіх» присутня справжня поезія архітектури? Ота непередавана, часом навіть незбагненна поезія нововідкриття, якої ми шукаємо все своє життя і — що там гріха таїти! — не завжди знаходимо.

— Це вже якась архітектурна містика, — криво посміхнувся Кошарний, — «непередавана», «незбагненна». В нас усе вкладається в інженерні формули, в нас не може бути непередаваного й незбагненного.

— Ні, чому ж, — сердито повернувся до нього академік, — ви помиляєтеся, ви глибоко помиляєтеся, товаришу... гм... Кошарний. Архітектура — це мистецтво, це, коли хочете, справді поезія. Кам’яна поезія, бетонна, вічна, найдоступніша для всіх сущих, бо її консумують, тобто споживають, усі... Наш молодий колега має рацію... Проект «Сонце для всіх»? Можливо, можливо... Я міг помилитися... Тому просив би товариша Кошарного ознайомити нас з усіма відгуками на цей проект, просив би товаришів висловитися... Мені б не хотілося, щоб мій відгук трактували як якийсь присуд, що не підлягає опротестуванню.

— Але ж ми не маємо права нехтувати вашою думкою, вельмишановний Дементію Хомичу, — сказав Кошарний.

— Ви й не знехтували. Ви довели її до свідомості шановного жюрі. Тепер хай буде вислухана й друга сторона.

— Друга сторона — один Діжа, — посміхнувся Кошарний. — Звичайно, якщо вірити авторові популярного роману Дольду-Михайлику, то й один у полі воїн, але це стосується більше партизанських або розвідницьких дій, а не архітектури.

— В архітектурі партизанщини ми не допустимо, — авторитетно заявив Кукулик. — Ми покликані організовувати творчий процес в архітектурі.

«Ми покликані організовувати творчий процес», — відлунилися в свідомості Діжі слова директора Інституту житла. «Ми покликані... ми покликані... покликані...»

Ах, вони покликані, у них виняткове право бути покликаними і нікого більше не втаємничувати, нікого не допускати до «організування творчого процесу», бо вони... Хто ж вони? Що він взнав про них за ті три роки, що жив і працював поруч з ними? Які таланти відкрив у цих людях? Так, які таланти? Які здібності?

Ой, здібності, здібності, здібності...

— Їдьмо?

— Їдьмо.

— Ну, поїхали, чого там!

— Давай!

— У тебе все?

— Та боже ж мій? Оки-доки, як у південній Каліфорнії!

— Ну, то гайда! Брайко!

— Я не можу.

— Здивував! Чи ти коли-небудь міг?

— Дякую, але не можу.

— Тоді молодого кадра.

— Діжа! Давай з нами!

— Може, ще якусь жіночку прихопити? Хоч стареньку.

— Нащо?

— А юшку варити.

— Все забезпечено. Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

— Ну, то покотили, Діжа?

— Якщо начальство велить...

— Начальство пробачає тобі твій поросячий характер і запрошує на тайну вечерю.

— Цінуй!

— І роби висновки.

— Жеребило, а ти нічого не забув?

— Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

— Ну, тоді хряпай! Держись усі один за одного, бо Жеребило на повороті повикидає з машини.

— Зі мною ніколи нічого ніде не трапляється! Оки-доки...

— А скільки машину водиш?

— Два роки.

— Найнебезпечніший вік. Книжка така є «Від двох до п’яти». Якраз про це.

— Так то ж про дітей, а не про шоферів.

— Однаково. У Жеребила теж дитячий вік. У нашого Діжі в архітектурі, а в Жеребила — в автомобілізмі.

— Діжа, чого ж ти мовчиш?

— А що казати?

— Чи ти вважаєш нас такими дурними, що вже й говорити з нами не хочеш?

— Я ще не збагну ніяк, куди ми їдемо.

— Кошарний, поясни популярно.

— Для такого діла б — лектора з Товариства по розпорошенню знань! Оки-доки... Го-го!..

На тридцять п’ятому кілометрі шосе Київ — Дніпропетровськ Жеребилова «Волга» звернула в ліс, проїхала кілометрів з п’ять по вибоїстій, встеленій оголеним корінням дерев дорозі, вискочила на луг, потім подерлася по піщаній кучугурі до п’яти хаток, що стояли над старицею Дніпра, з розгону врізалася в сухе, сипуче.

— Ану, вискочили!

— Пхнули дружно!

— Раз, два, три!

— Пхаємо назад, оки-доки!

— Давай, давай!

— Тепер уперед, як у південній Каліфорнії!

— Газуй, газуй!

— Отак субота в нас і пройде.

— В пісочку.

— Казав же я, що Жеребило живе ще по дитячій книжці.

— Ще назад, як у південній Каліфорнії!

— Ти краще давай, як у нашій кучугурі!

— Ну, взялися!

— Пхнули!

— Вперед, оки-доки!

— Гей-гей, Жеребило, нас не забудь взяти!

Машина вигреблась на тверде і, заточуючись, мов п’яна, покривуляла сільською вулицею так, ніби Жеребило зовсім забув про своїх пасажирів. Коло криниці він все ж став, відчинив дверцята, витер лоба, хекнув:

— Уф, оки-доки!

— Сідаємо, — скомандував Кукулик.

На заднє сидіння знов забралися Кошарний, Діжа і ще якийсь незнайомий, з посмішкою людини, для якої не існує на землі жодних таємниць. Лише тепер Жеребило згадав, що й досі не познайомив з ним своїх пасажирів.

— Тепер можу розсекретити нашого попутника. Раніше не мав права. Це Григорій Григорович, який завідує всім, що є на Україні найсмачнішого. Знає, де взяти. Прізвище в нього не піддається розголосу. Для широкого вжитку мається псевдонім: Мухобій. Називайте, кому як спідручніше. Бажано — Мухобоєм.

Так званий Мухобій посміхався своєю посмішкою новітньої Джоконди чоловічого роду й не ронив жодного слова.

І за хутором були піски, а там луг з ріденькою травичкою, між якою, здається, просвічував знов же таки пісочок. Жеребило сміливо спрямував машину просто через піски на лужок. Все повторювалося. Пхали, кректали, лаялися, смикалися, а Жеребило запевняв, що все це «оки-доки» і «як у південній Каліфорнії».

Нарешті добралися до високої кручі над Дніпром, поставили машину серед шелюжку, збігали до води, щоб трохи охолонути. Кукулик, подаючи всім приклад, перший роздягся, залишився в синіх капронових трусиках з білим поясочком, загойдав буграми могутніх м’язів, вкритих добрим шаром жирку. За ним оголив своє біле, мов куряче, тіло Кошарний. Жеребило вискочив з одягу, як розгодований рак з старого панцира, і виявився ще товщим і здоровішим, ніж Кукулик. Ходив понад бережком, і на ньому так усе й двигтіло. Мухобій під чесучевим піджачком і білою імпортною сорочкою мав кругленьке черевце, а під солом’яним капелюхом — білу простору лисину. Походили понад водою, відсапнули від тяжкої дороги.

— Ану, давай свої вудки, — сказав Кукулик Жеребилові.

— Вудочки є. Хто хоче вудити, а хто дрова збирати для юшки?

— Як я зрозумів, ви хочете наловити риби, щоб потім варити юшку? — спитав Діжа.

— Правильно зрозумів, оки-доки.

— Але ж це фантастика, до того ж не наукова.

— Вирішено, — підсумував Кукулик. — Нашому молодому кадрові доручається збирання дров. Риба — за нами. Хто «за»? Хто «проти»? Хто утримався? Одноголосно. Вітаємо вас, товаришу Діжа, з почесним громадським дорученням.

Іван пішов тинятися по кущах шелюгів. Дров тут було стільки ж, як риби, тобто не було зовсім. Знайшов якийсь старий висохлий корінь, що висувався з піску під кущем молоденької шелюги, довго смикав його, намагаючись відірвати, відірвав, коли вже й не сподівався, і від несподіванки важко гепнувся на щось тверде й колюче. Так з одним корінцем і приблукав до тимчасового табору.

— Одну калорію приніс, — сказав з сумним усміхом.

У рибалок успіхи були не ліпші. Тільки Мухобій упіймав якусь біленьку рибку, таку маленьку, що її треба було б відразу пустити назад у воду, але рибалка і в гадці не мав цього робити. Навпаки, припнув її товстенним куканом до своїх трусів і стояв з тим жалюгідним трофеєм гордо, як Наполеон під Аустерліцом. До речі, в Мухобоя справді було щось спільне з Наполеоном у виразі одутлуватого обличчя, в черевцеві, в товстих коротких ногах. Наполеон і риб’яча юшка.