— Ну, стукай же, — сказала Ганна Сергіївна, з острахом дивлячись на високу глуху браму.

— Сама й стукай, — відповів Гнатко. — Я не звик добиватися в такі двері.

— Можна подумати, що я звикла.

— У тебе є життєвий досвід.

— Але не тюремний.

— Ага, виходить, ти не знаєш життя! А чому ж завжди штиркаєш мені в очі своїм досвідом!

— Тюрма — це не досвід. Це злочин. Стукай же!

— Сама й стукай, а я не стану!

— Але ж тебе засудять ще більше!

— Хай судять. Кому я потрібен!

— Ах так, ти нікому не потрібен. Ти нікому...

Ганна Сергіївна повісила торбинку на ліву руку, рішучим кроком підійшла до брами, стукнула в неї кулачком.

— Ей, агов, відчиніть, будь ласка!

Жодного ефекту. Ганна Сергіївна стукнула ще раз, хукнула на руку, бо було боляче, озирнулася на сина.

— Іди помагай.

— І не подумаю. Мене вчора завозили сюди на машині, а тепер пішки? Проза. Генка мій каже: «Не дайтесь, щоб проза повсякденності накинула вам зашморга на шию».

— Іди ж, дурню!

Вона застукала вже обома руками, потім спробувала вдарити в браму ногою. Збоку відчинилося маленьке віконечко, показались чиїсь очі, пильно глянули на Ганну Сергіївну, молодий голос спитав:

— Вам чого, громадянко?

— Мені треба в тюрму. Впустіть нас. Йому он треба в тюрму.

Очі ще раз подивилися на дивну пару, віконечко зачинилося.

— Але ж ви не маєте права, — закричала Ганна Сергіївна, — я вимагаю! Чуєте! Відчиніть зараз же!

Вона розігналася й вдарилася в браму всім тілом. Гнат стояв і реготав.

— Негіднику, — прошепотіла Ганна Сергіївна, — ти ще смієшся з матері. Тобі не соромно, що мати... Відчиніть же! Я вимагаю! Я вмру під цією брамою! Чуєте?

Вартовий по той бік брами доповів сержантові, той сповістив начальника караулу. Якісь люди хочуть пробитися в тюрму. Штурмують браму. В далекій караулці пролунала команда: «В ружье!» Задзвонили телефони, полетіли рапорти. Потім усе втихло. Збоку від брами були непомітні дверцята, вони відчинилися, звідти показався високий офіцер, глянув спокійно на Ганну Сергіївну, яка саме летіла в чергову атаку на неподатливу браму, на Гнатка, що стояв, заклавши руки за спину й скрививши губи, тихо сказав:

— Зайдіть, будь ласка, сюди.

Ганна Сергіївна почервоніла, поправила зачіску, суворо зиркнула на Гната: іди за мною.

В тісній кімнатці чергового офіцер запросив Ганну Сергіївну сісти, сам лишився стояти. Стояв і Гнат, бо сісти, власне, було більше ні на чому.

— Я вас слухаю, — сказав офіцер. На вигляд йому було років з сорок. Мужні складки залягали в куточках уст, темні розумні очі дивилися з-під густих гарно вигнутих брів. «Який мужчина!» — в думці зауважила Ганна Сергіївна і сховала назад до торбинки хусточку, в яку перед цим хотіла розплакатися.

— Розумієте, я... я вдова професора Косар...

— Мамо! — перебив її Гнат. — Перестань. До чого тут професор!

— Помовч! Повторюю: я вдова професора Косар-Косаревича, відомого архітектора. А це мій син Гнат, студент-випускник, прекрасна дитина, талант...

— Ма! Перестань!

— Не замазуй мені, будь ласка, рота! Так от... нам треба до тюрми... тобто...

Офіцер посміхнувся одними очима.

— У мене ще не було таких випадків, щоб хтось добровільно добивався в тюрму, — сказав він.

— Так, це справді трохи смішно, але розумієте... Мій син, тобто син покійного Косар...

— Якщо ти не перестанеш, я піду, — погрозив Гнатко.

— Куди ж ти підеш: тобі ж треба в тюрму!

— Якщо вам справді так треба в тюрму, то вас хіба що можна затримати за хуліганство, — сказав офіцер. — Спроба вчинити хуліганську вихватку коло тюремної брами. В практиці нашій таких речей, щоправда, не траплялося, але ви створите такий прецедент. Однак я жартую. Гадаю, що тут просто непорозуміння. Вам ліпше йти додому.

— Ви так вважаєте? — схопилася Ганна Сергіївна.

— Звичайно. Не думаєте ж ви, що ми хапаємо кожного, хто проходить побіля тюрми. Якщо хочете знати, то для мене задоволення не в тім, коли людину приводять до тюрми, а в тім, коли ми її випускаємо на волю. Та й хіба тільки для мене? Спитайте он солдата — він скаже те саме. Просто ми виконуємо обов’язок, тяжкий і суворий обов’язок, але все людське властиве нам так само, як і вам, як усім.

— Я вас розумію. Мені було дуже приємно познайомитися з таким прекрасним офіцером... Але Гнатко. Як же з ним? Він повинен сидіти в вашій тюрмі. У нього...

— Коротше кажучи, — втрутився Гнатко, — мені ще треба відсидіти чотирнадцять діб, одну я вже одсидів.

— Це не тут, — сказав офіцер, — ви помилились брамою. Але, якщо хочете, я допоможу вам, вас проведуть... Щоб ви більше не блукали і... не запізнювалися.

Офіцер ще хотів щось додати, хотів промовити слова заспокоєння для Ганни Сергіївни, але вона саме дістала з торбинки люстерко і поправляла зачіску. Офіцер був чоловік вихований і не став заважати дамі. Інцидент було вичерпано.

Гнатко пішов спати в казенний дім. Ганні Сергіївні лишилася згадка про справжнього мужчину з капітанськими погонами і рицарським характером. Якщо нагадати, що київське «Динамо» виграло 2:1, то все стає на свої місця, і ми можемо спокійно вести свою розповідь далі, тим більше, що є речі набагато важливіші за ті, які відбувалися цього дня в родині Косар-Косаревичів.

Піт капав на протокол.

Кошарний не помічав поту. Він м’яв довгими пальцями верхній аркуш протоколу, поривався перебити Кукулика і, як тільки той замовк, підскочив з свого місця, жадібно хапаючи ніздрями повітря, викрикнув:

— В такому разі... В такому разі я складаю з себе будь-яку відповідальність! Ви почали це все, Василю Васильовичу, ви й...

— Стривай, голубе. Може, я вже зовсім старий і дурний став, але ж звиняй, я ще не забув нічого. Хто почав? Що почав? Давай уточняти.

— Якщо треба уточнень, то я... Проект...

Кошарний все-таки не міг сказати всього. Усе міг, а цього не міг...

— Та ти не про проект, — вже спокійніше промовив Кукулик, — ти про свою поведінку, про групівництво розкажи... А проект... Тут я теж готовий... Хоч ще ніхто нічого не знає, ніхто...

— Помиляєтеся, товаришу Кукулик, — пролунав раптом голос Тетяни Василівни. — Помиляєтесь. Я знаю! Я все знаю!

Кукулик швидко, несподівано швидко для такого опасистого чоловіка повернувся до неї:

— Ви? Тетяно Василівно, але ж ви... — Тепер він знав, що до його мужності доплюсують ще й гречність, і рицарство, — вже легше, вже хоч трохи легше! — Та що ви! Не знаєте ви нічого, і не треба вам знати, не треба ще й вам сюди заплутуватися, хай уже я, старий дурень...

— Ні, я знаю! Знаю! — Вона не могла вимовити нічого більше, крім цього слова. — Знаю! Знаю!

Відчувала, що треба б заплакати, ревно, по-дитячому, по-жіночому заплакати, але плакати не могла, сиділа з дивно сухими очима, з пересохлим горлом, вигукувала, майже хрипіла: «Знаю! Знаю!»

Кукулик вхопив склянку, налив води, руки в нього тремтіли.

— Тетяно Василівно, шановна, заспокойтеся. Навіщо ще й вам... Звиняйте, але я... Товариші, чесне слово... Я був об’єктивний до кінця. Хотів усе провести по формі. Сам не писав рецензій, Кошарному заборонив...

— А громадську думку скеровувати хто велів? — обтираючи обличчя верхнім аркушем протоколу, тонко вигукнув Кошарний.

— Ну, ти тепер набалакаєш, ти тепер кум королю... А я от перед товаришами...

На нього соромно було дивитися, і ніхто не дивився. Для Діжі Кукулик втратив будь-який інтерес. Бар’єр, який ми вже подолали. Перевал, що лишився позаду.

Академік сидів і думав: «Римський імператор Тіберій неохоче міняв своїх чиновників. Казав: «Коли мухи наїдяться вдосталь, вони не так кусаються, як голодні». І Кукулика тримали, вважаючи, що він давно наївся. А він, бач... Все йому мало. Як то? «Терпеливий син убозтва»? Давно побачив, що не йому сидіти в тому кріслі, а відмовитися не міг. Боги чхають від фіміамів. У них сльозяться очі. Але спробуйте забрати в них фіміам».