УАЗ зупинився.
— Гей, друже, — звернувся до шофера капітан, — ти давно тут стоїш?
— Та вже з годину.
— Ти не бачив, хвилин десять тому тут не проїжджало таксі?..
— Ні, не бачив…
— А може, ти не помітив?
— Ну, що ви. Я зупиняю кожну машину. У мене пробило свічку. У вас немає?
Шофер УАЗа вийняв з кишені дві свічки.
— Ось на! Старі, правда, але їхатимеш…
— Спасибі, — зрадів парубок.
— Розвертайся, Сидоровичу, — наказав капітан. — Без сумніву, Дзвонар вирішив використати «Волгу». Це ускладнює наше завдання.
— Але це його і найвразливіше місце, — промовив міліціонер Соколов. — Легше знайти машину, ніж людину. Поки він подорожуватиме на «Волзі», доти залишатиме за собою слід. Її бачать сотні очей.
Вони повернули на північ.
Мов у кіно, миготіли, залишаючись позаду, дорожні знаки і телефонні стовпи. Тонко гули тугі шини. Шофер учепився в руль, аж пучки на пальцях побіліли. Всі мовчали.
Сергій глянув на спідометр. Ого! 120 кілометрів на годину! Дух захоплює! Здається, що машина от-от одірветься від асфальту і полетить, полетить.
Поминули міст, греблю, і дорога пролягла по рівнині, понад морем, що блискотіло під весняним сонцем. Зеленою стіною стояв по заплавах високий очерет. Вдалині темніли у вибалках гаї, врунилися широкі килими ярини.
Зненацька за кущами промайнула голуба пляма.
— «Волга»! — вигукнув хлопець.
— Де? — кинувся капітан.
— Он там за посадкою!
Шофер збавив газ. Натиснув на гальма. Всі вискочили з машини схвильовані.
— Ну, де ж?
Сергій побіг попереду, міліціонери на чолі з капітаном поспішали за ним.
За лісосмугою спинилися: у вибалку, впритул до кущів, стояла голуба «Волга» з чорними квадратиками на дверцятах.
— Вона! — скрикнув міліціонер Дубко. — Дивіться: номер 34–89!
— Покинув! — розчаровано протягнув Соколов. — Пробив шину — і покинув! Шукай тепер вітра в полі!
— Чому? — зауважив капітан. — Якраз це дуже добре. Погляньте, з шини аж нитки повилазили. Знати, довго їхав на дискові. Ну, тепер, голубе, від нас не втечеш! За десять чи п'ятнадцять хвилин ти не встиг далеко відійти.
— Передачу — будь ласка.
— Якщо тільки не проголосував на шосе і не пересів на попутну машину, — додав Дубко.
Капітан задумався.
— Так, ти маєш рацію. По шосе йде багато машин…
У ЛІКАРНІ
Другого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках — букет квітів, у Сергія — пакунок з печивом і цукерками.
Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті:
— До Юрка Романюти в другу палату можна пройти?
— Що ви! — замахала на них руками сестра. — По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати…
— То хоч передачу візьміть, — попрохала Марта.
— А друга палата від вулиці чи від саду? — запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок.
Сестра усміхнулась.
— Від саду. Все одно не потрапите.
— Це ми ще побачимо, — пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. — Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно…
— Як же це зробити? — спитала дівчина.
— Ходімо зі мною, якщо не боїшся!
— У печері не боялась! — образилась Марта. — А тут…
— Там був Юрко, — пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі.
— Не базікай!
— Ой, не буду! — заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів:
— Ставай мені на спину — і плигай у сад!
— А там що?
— А там — побачиш! Ставай!
Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій — слідом.
Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати?
— Почекай мене тут, — сказав Сергій. — Я зараз повернусь!
Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. «Чудово, — подумав хлопець, — мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…»
На ліжку лежала дівчинка років тринадцяти, бліда, худенька, але з такими великими блакитними очима, ніби то були не очі, а шматочки неба. Каштанове хвилясте волосся розсипалося на білій подушці. З-під простирадла видно загіпсовану ногу.
— Добрий день, — несміливо привітався Сергій.
— Доброго здоров'я, — голос дівчинки пролунав напрочуд дзвінко і приємно. — Ти до мене? Сідай. Ой, який гарний букет! Невже це мені?
Сергій розгубився. У нього не вистачило духу сказати, що цей букет не для неї. Тому переклав його в ліву руку, а праву подав дівчинці. Від того, що робив не те, що хотів, збентежився ще більше.
— Будьмо знайомі. Сергій, — промовив тихо.
— Галя… Галинка, — так мене звуть товариші. А ти, напевне, не з нашої школи?
— А ти з якої?
— Я з п'ятої.
— А я з першої.
— Справді? — зраділа дівчинка. — Там працює моя мама…
— Хто ж це?
— Олена Калістратівна. Географію викладає. Замучилась вона зі мною, бідна… Я вже другий рік хворію.
Сергій сторопів. «Галинка — дочка Олени Калістратівни? От так штука!.. Ніколи б не подумав! У такої злюки — така мила і добра донька!»
Галинка відразу помітила, як нахмурилося чоло хлопця. Бліде її обличчя враз теж посмутніло, а голубі оченята глянули запитально, з тривогою.
— Моя мама у тебе викладає? Так?
— Так.
— Між вами виникла якась… неприємність?
— Ну, що ти! — зам'явся Сергій. — З чого ти взяла?
— По тобі бачу…
— Та ні ж! У мене ніколи не було з географії нижче трійки!
— А вище?
— Теж не пригадую, — засміявся Сергій.
— У мами нелегко заробити гарну оцінку. Я знаю.
Видно було, що Галинка хвилюється. Тонкі пальчики нервово м'яли накрохмалене простирадло. Сергієві стало шкода Дівчинку, і він простягнув їй букет.
Галинка зашарілась. Притулила його до обличчя.
— Ой, спасибі!
— Тобі так подобаються квіти?
— Аякже! Я їх дуже люблю! Ми з мамою, поки я не захворіла, садили у себе багато-багато різних квітів: і левкої, і настурції, і півники, і півонію. А зараз вони мені ще миліші. Дивишся на них — і уявляєш, що ти десь на лузі або в полі, серед квітучих нив. Ідеш — а тобі кивають голівками і зозулині черевички, і ніжні сині волошки. А там, дивись, материнка пахне і малиновий будяк.
— Скільки квітів знаєш… — пробурмотів Сергій. — І говориш так складно…
Галинка весело засміялась.
— Чудний ти!
Сергій враз насупив брови, вважаючи, що вона хоче поглузувати з нього. Але дівчинка додала:
— І хороший. Спасибі тобі, Сергійку. Сьогодні у мене справжня весна!..
Сергій хотів щось сказати, але позаду почулися кроки. Він оглянувся — і остовпів: до них підходила Олена Калістратівна з паперовим пакунком у руках і букетом бузку. Вчителька теж була здивована.
— Ти чого тут, Лісовий?
— Я?
— Та я…
Галина розреготалась, побачивши, як розгубився цей смішний чорночубий хлопець, і сказала:
— Подивись, мамо, які він чудові квіти мені приніс. Це він до мене приходив…
— Он як! — Обличчя Олени Калістратівни враз пом'якшало. Вона глянула на дочку, і в її очах зблиснули сльози.
Вона теж була збентежена.
— Мамочко, не плач, — погладила їй руку Галинка. — Я скоро видужаю. І я ж не одинока. Бачиш — до мене приходять товариші, знайомі й незнайомі… А лікар каже, що я молодець, що я ще і бігатиму, і танцюватиму… Не плач!..
Олена Калістратівна витерла очі.
Сергій скористався паузою, щоб попрощатися.