— О! — не втримався Сергій.

— Так, утопив. Десь на мить зупинився, кинув клунок у воду і поїхав далі, аж поки не запоров машину і не зник у плавнях. Тепер він, маючи акваланг і моторний човен, сподівається його видобути з-під води і заховати в іншому, більш надійному місці.

— Якщо ви це знаєте, то чому не заарештуєте Дзвонаря і не примусите його розповісти, де скарб? — спитав Юрко.

— А якщо він не скаже?.. Він привласнив скарб, що належить державі. По закону всі скарби, археологічні знахідки і цінності, знайдені будь-ким, мають бути передані державі. Дзвонар тікає із тюрми! Тікає, знаючи, що за втечу, як правило, подвоюють строк… Це тяжка, сувора кара. Але, як бачимо, він свідомо пішов на це. Виникає запитання: невже він розраховував на те, що його не спіймають? Навряд. Не такий він наївний. Отже, залишається одне пояснення: він утік заради скарбу! — Капітан зупинився біля столу, задумливо глянув у вікно. Після паузи вів далі: — Йому не пощастило до кінця виконати свій задум. Ви стали на перешкоді. Забравши у Глечика клунок зі скарбом, він їде на таксі. Але, мабуть, у той час, коли міліцейська машина піднімалася Підгірною до будинку Глечика, він помітив її і зрозумів, що його переслідують і що у нього дуже мало шансів на втечу. Тоді він оглушив важким ударом у голову шофера і сам сів за кермо «Волги». Гнав чимдуж. Бути спійманим — не боявся, бо ж ішов на це. Йому страшно було втратити скарб. Шкода було розстатися із мрією про сите і безтурботне життя, яке намалював собі в уяві. І тоді він надумав заховати клунок так, щоб місце схованки не знав ніхто. Йому не потрібен був спільник та ще такий непевний і зрадливий, як Глечик. Навіть коли б міліція його заарештувала, скарб належав би тільки йому, бо він нізащо не признався б, де заховав його. Минуло б кілька років, він вийшов би з тюрми — і дістав його!..

— Але чому ж він до цього часу сам не прийшов у міліцію і не здався? — засумнівався Сергій. — Адже знає, що все одно його спіймають. А так кара була б, мабуть, менша.

Капітан Федорченко усміхнувся:

— Сергій міркує правильно. Але тут, видно, на вчинки Дзвонаря вплинули інші причини. По-перше, у втікача завжди жевріє надія на те, що його не спіймають, а по-друге, і це головне, місце схованки, мабуть, не таке безпечне, щоб Дзвонар міг почувати себе спокійно. Якщо він справді кинув скарб у воду, як ми думаємо, то це не надійна схованка. Дніпрова течія примхлива: занесе піском, замулить — і шукай вітра в полі! І це Дзвонар прекрасно розуміє. Ми довго ламали голови над тим, де міг злочинець подіти таку кількість дорогоцінностей. З собою не поніс би два пуди вантажу. Заховав? Де? Ми обстежили весь луг, оглянули кожен кущик, кожну ямку поблизу того місця, де він кинув машину, — нічого підозрілого. Слід його вів до Дніпра — і зник у воді. Добрий плавець, Дзвонар, мабуть, поплив за течією, а потім десь украв човен…

— Он як! — вигукнув Сергій. — Ви ніби все бачили!

— Ні, Сергію, це тільки версія, і скласти її допомогли ви!

— Чим?

— Юрків телефонний дзвінок — особливо звістка про те, що Дзвонар шукає акваланг. Справді, навіщо Дзвонареві в його становищі акваланг? Раків ловити? Чи займатися підводним спортом?

— Ясно, — сказав трохи збентежений Сергій.

— Ну, коли все ясно, то послухайте далі, друзі мої, — сказав капітан. — Це, так би мовити, передісторія. Я привіз вас сюди зовсім не для того, щоб її розповісти. Ні!

— А для чого ж? — Сергій аж шию витягнув.

— Потрібна ваша допомога…

Юні друзі нашорошили вуха. А капітан вів далі:

— Бачите, не сьогодні, так завтра або ж найближчими днями Дзвонар з'явиться в наших краях і напевне розпочне розшуки скарбу. Ось тут ми і повинні не проґавити цей момент. Треба його взяти або тоді, коли він уже витягне скарб з води, — і це було б найкраще, — або ж під час пошуків. Тоді б ми знали місце і самі, звичайно, при допомозі водолазів, знайшли. Тепер вам зрозуміло, для чого ми покликали вас?

— Зрозуміло, — тихо промовив Юрко.

— Аякже! — вигукнув Сергій. — Щоб ми спіймали Дзвонаря на гарячому!

Капітан потер долонею чисто виголене підборіддя і незадоволено промовив:

— Ні, Сергію, не для того. Ловити Дзвонаря є кому. Цим займеться міліція! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — розчаровано зітхнув Сергій.

— А ваше діло буде більш відповідальне. Ми порадилися і вирішили попросити вас свій вільний час проводити у точно визначених нами місцях, звідки ви могли б побачити Дзвонаря. Ви будете ловити рибу чи купатися, — Дзвонар не зверне уваги на дітей.

— Що ж ми повинні робити, коли побачимо його? — спитав Юрко.

— Подати нашим людям знак, — вони будуть весь час поблизу. Але ж вони не знають Дзвонаря, а ви знаєте, і в цьому ваша перевага!

— Ми зробимо це, — твердо сказав Юрко.

— Я не сумнівався в цьому. А зараз гляньте на карту, — капітан узяв до рук указку. — Ось маршрут «Волги», на якій тікав бандит. Він починається на Підгірній. Ніде на цьому шляху аж до самого Дніпра Дзвонар не міг заховати клунок. До лісу машину вів шофер, — отже, цей відрізок виключається абсолютно. Від лісу до греблі просто ніде заховати. Та ми й обшукали там усе. Залишаються електростанція, гребля, а також плавні. Біля електростанції Дзвонар не міг зупинятися: тут охорона та й взагалі непідходяще місце. Про плавні я вже казав, — навряд чи віз би він туди скарб, розуміючи, що його ось-ось накриють… Залишається гребля, — капітан показав указкою на синю лінію. — Тут є такі місця, де, навіть не виходячи з машини, можна викинути клунок у воду. Досить тільки запам'ятати якусь примітну позначку — кілометровий стовп, деревце, камінь… Якраз ось цей відрізок і доручаємо вам. Згодні?

— Безперечно! — вигукнули друзі в один голос.

Сергій додав:

— Я і вночі можу чергувати!

— Навряд чи вночі Дзвонар насмілиться лізти під воду… А якщо потрібні будуть нічні пости, знайдемо когось із дорослих. Здається, все ясно?

— Ясно!

— Тоді поїдемо на натуру. Побачите ті місця, де будемо ждати гостя. Але перед тим хочу застерегти: про нашу розмову ніхто не повинен знати!..

Минуло два дні, але Дзвонар не появлявся. На третій день вранці трохи розчаровані троє друзів — Юрко, Сергій і Марта — йшли на дамбу.

Марта несла кошик з їжею, а Юрко і Сергій — вудочки.

На розі Залізничної Сергій раптом зупинився.

— Ти чого? — спитав Юрко.

— А знаєте — ми свині. Повернулися з подорожі — і ні разу не зайшли до Галинки. А вона ж так просила! Може, завернемо на хвилинку?

Юрко переглянувся з Мартою. Дівчина на знак згоди кивнула головою.

— Але як так, з порожніми руками, заходити не годиться, — сказала вона. — У мене ось є п'ятдесят копійок. Зайдемо до магазину — купимо цукерок чи шоколадку.

— У мене теж є гроші! — вигукнув Сергій, зрадівши, що його ідея знайшла підтримку в товаришів. — Цілий карбованець!

У Юрка нашкрябався в кишені теж якийсь дріб'язок.

Галина жила недалеко, і через кілька хвилин друзі вже прочинили хвіртку на її подвір'я. Загавкав собака.

На гавкіт з хати вийшла Олена Калістратівна.

Юрко, що йшов попереду, зупинився. Глянув — і не впізнав учительки. Замість суворого погляду, яким вона їх наділяла в школі, — щасливий усміх на немолодому, але якомусь несподівано розквітлому обличчі. Він не повірив сам собі і оглянувся на Марту й Сергія. Ті теж були здивовані і вражені.

Нарешті, Юрко відчув, що пауза затягується.

— Добрий день, Олено Калістратівно! — проголосив він поспішно.

— Добрий день.

— Ми до Галини…

— Бачу, бачу. Заходьте, дорогі гості. У нас велика радість!

— Яка? — прохопився попереду Сергій.

— Галинка почала ходити без милиць! Сама може перейти через кімнату. Лікар сподівається, що до школи піде першого вересня.

— Прекрасно! — зраділи Марта і Юрко.