Зв'язавши полонених і кинувши їх на землю біля багаття, аскарі принесли свого товариша, що вже конав. Спис наскрізь пробив йому груди. Пораненого поклали на березі і прикрили обличчя панамою.

Оскаженілі аскарі накинулись на своїх полонених і почали їх бити прикладами рушниць і списами. Джомо, причаївшись у своєму сховищі, закипав люттю, бачачи, як катують його товаришів, але нічим не виказав своєї присутності.

Смеркало. Аскарі почали готуватися до ночівлі. Вони розташувалися на невеличкій галявині біля мосту. Полонені лежали поблизу. Їхні руки були міцно зв'язані вірьовками. Вартовий, користуючись тим, що було ще не дуже темно, сидів з товаришами осторонь і жував солонуваті галети. Вибравши хвилину, коли аскарі, зайняті розмовою, не звертали уваги на полонених, Джомо підповз до куща і кинув невеличкий камінець у купу зв'язаних тіл. Камінець боляче вдарив Дедані. Той повернув голову і раптом помітив у гущавині Джомо, що зробив якийсь знак рукою. Дедані сказав про це товаришам.

Вартовий помітив рух серед полонених.

— Нір там? — гукнув він.

— Дайте чогось попоїсти, бвана, — попросив Дедані.

— Не здохнеш! Завтра в таборі нагодують!

Аскарі зареготали, знаючи, яка їжа чекає втікачів у таборі.

Незабаром зовсім стемніло. Вартовий трохи походив, а потім сів кроків за п'ять від полонених. Інші вклалися спати посеред галявини.

Коли вартовий знову підвівся і попрямував до мосту, Джомо підповз ближче до товаришів і причаївся в густій траві. Потім, простягнувши руку, він намацав мотузки, якими були зв'язані полонені. Незабаром руки у всіх були вільні, і Джомо швидше відчув, ніж побачив, як напружились їхні тіла, готові до смертельної сутички.

Чотири довгі постаті наче по команді майнули в темряві і кинулися на ворогів. Обдираючи спину об довгі колючки, Джомо теж підхопився з-під кущів і скрутив в обіймах вартового. Аскарі спросоння не розуміли, що сталося. Вони навіть не встигли вчинити будь-якого опору, їх миттю зв'язали і кинули на землю під кущі, де щойно лежали полонені.

Забравши одяг і взуття аскарі, озброєні гвинтівками втікачі пірнули в темряву ночі.

Одійшовши за кілька годин миль на десять, невеличкий загін зупинився на березі воркотливого струмка. Всі були смертельно стомлені і вирішили тут заночувати.

Другого дня втікачі майже дві милі брели струмком, потім звернули вбік і незабаром досягли лісу. Джомо впевнено йшов попереду. Йому не раз доводилося раніше бувати в цих місцях, відділених од Гавіри тільки двома гірськими хребтами.

Дошкуляв голод, і втікачі заглибилися в ліс, шукаючи чогось їстівного. Джомо натрапив на стебла дикого таро, багатолітню тропічну рослину, бульби якої містять багато крохмалю. Викопавши палицею з десяток великих бульб, він задоволений повернувся до товаришів. Миттю принесли сухого хмизу, і через хвилину запалахкотів вогонь.

Усі посідали навколо багаття, чекаючи, поки спечуться бульби таро. Але настрій у всіх був пригнічений.

— Що ж нам далі робити? Повертатись додому чи весь час отак блукати в лісі? А може, податися в Уганду або Танганьїку? — задумливо спитав старий Мату.

Всі мовчали. Тільки Джомо коротко кинув:

— Боротися! Досить терпіти знущання.

— Нас мало для цього, — висловив сумнів Дедані.

— Мало? Сьогодні мало, а завтра буде більше!.. В мене є друзі, які пристануть до нас! До того ж ми не самі… Біля Найробі і Накуру вже діють цілі армії кікуйю і наводять жах на білих плантаторів. Ми тут, на заході, допоможемо їм… Та, врешті, у нас іншого виходу нема. Тільки ви з'явитесь у резерваті, вас схоплять як утікачів і знову запроторять у концтабір.

Усі погодилися з цією думкою.

— Справді, в нас нема іншого виходу, — сказав Дедані. — Ми лишаємося з тобою, Джомо! Будемо боротися!

— Будемо боротися! — підтримали його товариші. І слова ці звучали рішуче й урочисто, мов клятва.

— Через кілька днів нас буде вдвічі більше, — говорив Джомо. — Ти, Дедані, завтра вранці підеш у резерват Гавіру, знайдеш там людей, на ймення Комебі й Туку, і приведеш їх сюди. Вони чекають від мене звістки… Зустрівши їх, скажеш: «Сімба[8] вийшов на полювання», а вони повинні відповісти: «Ндофу[9] мандрують на захід». Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув головою Дедані.

Вранці він вийшов з табору, а Джомо і решта втікачів заходилися споруджувати невеликий курінь, в якому можна було б заховатися від нічного холоду та хижаків. Надвечір невеличка шамба була готова.

Весь наступний день Джомо з товаришами заготовляли їжу: копали таро, збирали їстівні ягоди, пальмові горіхи, випадково натрапили навіть на плантацію диких бататів — солодкої картоплі. Усе це принесли в табір і акуратно склали в шамбі, яка тепер перетворилася на справжній склад припасів.

Удосвіта повернувся Дедані. Разом з ним прийшли Туку, Комебі і ще кілька хлопців та чоловіків. Усі вони були озброєні пангами, луками й списами. Комебі прийшов з дружиною Нтомбі і дітьми. Скинувши з голови великий тюк з домашніми речами, Комебі, давній друг Джомо, щиро привітався з ним і, показавши на своїх хлопчаків-підлітків, сказав:

— Приймай, Джомо, або з ними, або зовсім не приймай! Залишити дома не міг: мзунгу все одно розтерзають, коли довідаються, що я з вами.

Джомо радо привітав Комебі і його сім'ю. Звичайно, діти зв'язуватимуть їх, але зате в загоні буде Комебі, людина досвідчена й безмежно хоробра. Джомо довіряв Комебі, як самому собі.

Коли новоприбулі розташувалися на ночівлю, Джомо підсів до Туку. Хлопець був смутний, гостра тривога стисла серце Джомо.

— Що з тобою, Туку?..

Хлопець схвильовано розповів:

— У ту ніч, коли ти втік з Гавіри, Коване арештували і одвезли в поліцію. Там довго знущалися з неї, випитували, де ти, а потім відправили в концтабір «Апландс»…

Джомо ніби закам'янів, почувши цю звістку. Він довго сидів мовчки, потім рішуче підвівся.

— Настане і наш час, Туку!.. Він уже не за горами!

На другий день після приходу Комебі й Туку в загін Джомо наказав збудувати ще два курені в лісі. Люди з запалом взялися за роботу. Одні пангами рубали бамбук, інші робили з нього основу великої шамби, в якій могли вільно розміститися близько двадцяти чоловік. Готову хатину накрили травою та очеретом. Потім з шкіри шакала масаї зробили невеликий, але гучний барабан-тамтам, під звуки якого в негритянських краалях танцюють хлопці й дівчата. Тепер він мав служити важливішій справі — передачі сигналів на далеку відстань.

Джомо й Комебі сіли відпочити під деревом.

— Треба подумати, Джомо, і про харчі… Запасів у нас на три-чотири дні, — статечно промовив Комебі.

— Я весь час про це думаю, — відповів Джомо. — Продовольство ми повинні добути самі. Виділимо людей, які постачатимуть їжу всьому загонові. Частину її можна було б добути полюванням, але у нас мало набоїв…

— Ні, ні, — гаряче запротестував завжди спокійний Комебі. — Дичина — це табу! Люди швидше помруть з голоду, ніж осквернять себе нечистою їжею! Її вживають тільки мзунгу, що, мов гієни, пожирають усе!..

— Будь мудрим, Комебі, — поклав йому руку на плече Джомо. — Табу накладають і знімають люди… Ми з тобою перші почнемо їсти дичину: покажемо іншим, що Нгаї не гнівається на нас за порушення табу! На час війни з мзунгу всі табу відміняються, Комебі!

Похмуре лице Комебі проясніло.

— Це інша справа, — сказав він. — Але ми не можемо полювати в савані не тільки з рушницями, а навіть з асегаями, бо аскарі відразу ж вислідять нас. А чи не спробувати нам ловити крокодилів?.. Вони є тут у річці. М'яса одного крокодила вистачить для нас на кілька днів. А шкуру можна продати або обміняти на пшоно чи борошно.

— Це до діла, — згодився Джомо.

Пополудні Джомо й Комебі, взявши з собою ще кілька чоловік, вирушили до річки на полювання. В руках Комебі тримав довгий і міцний кунджутовий канат з великим залізним гаком, на якому була насаджена в'ялена риба.