Інспектор поліції прийняв Антоні дуже люб'язно: висловив йому глибоке співчуття, запропонував фруктів і прохолодних напоїв, але на питання лікаря, чи не виявлено якихось нових доказів, що дали б змогу викрити злочинців, відповів заперечно.

— В одному я твердо переконаний, — сказав він: — Це справа мау-мау. Речові докази і спосіб нападу красномовно свідчать про це. Дякуйте богові, що ви лишилися живі, і послухайтесь моєї поради: швидше виїжджайте звідси в метрополію! Вас тут ніщо не зв'язує і не тримає. Навіщо ж наражати своє життя на небезпеку? Повстання мау-мау охоплює все нові й нові провінції. Хто знає, чи не спалахне воно і в нашому окрузі. В цій боротьбі ви будете зайві, бо, оскільки мені відомо, симпатизуєте неграм, зокрема Джомо Карумбі, якому допомогли втекти, а отже, уникнути справедливої кари.

— Я вже думав про те, що в мене немає особливої потреби лишатися в Кенії. Мій невеличкий маєток знищено, а на лікарську практику в цей тривожний час розраховувати нерозумно, — відповів Антоні. — Але я не виїду звідси доти, поки не знайду злочинців, які намагалися мене вбити, і не покараю їх! Я напав на слід…

Кребс пильно глянув на Антоні, але відразу ж пригасив погляд.

— Ви напали на слід? — удавано байдуже перепитав він. — Це дуже цікаво!

Антоні помітив якийсь неспокій в очах офіцера, і раптовий здогад, мов блискавка, пронизав його мозок. «Невже до цього злочину причетний Кребс? А втім, може, це мені тільки здалося?» Антоні на мить замислився, вирішуючи, як йому триматися з інспектором поліції, потім сказав:

— Сер, напад на мене вчинили не негри, а білі… Так, білі з участю негрів. А білих серед повстанців немає. Отже, виходить, що мау-мау взагалі тут ні при чому.

— Хто ж, по-вашому, винен? — холодно спитав Кребс.

— Я ще не знаю, — відповів Антоні. — Але я можу пізнати злочинця по голосу, який і досі бринить у моїх вухах!

— Та це ж божевілля, містер Райт! — засміявся Кребс. — Ніхто не повірить, що через місяць після нападу ви зможете опізнати злочинця по голосу! В усякому разі, я в це не вірю і в такий тривожний час, даруйте, не вважаю за можливе приділити вашій справі більше уваги, ніж я вже приділив!

— Тоді я змушений буду звернутися по допомогу до колоніальних властей в Найробі, сер!

— Як вам завгодно.

Розмова була закінчена. Антоні зрозумів: Кребс просто не хоче з'ясувати справу або чомусь не зацікавлений у цьому. Але чому? Підозріння, що капітан причетний до замаху на його життя, поступово перетворювалося на певність. Антоні розумів, що хтось із знайомих білих, причому добре знайомих, міг мати якусь підставу ненавидіти його. З чоловіків найближчими його знайомими були Майкл Ніксон і Кребс… Хто ж з них двох? Чи обидва?

Лікар підвівся. Інспектор поліції по-дружньому взяв його під руку і, як ввічливий господар, повів до виходу. Вони вийшли на площадку східців. Знизу, з першого поверху, доносилися голоси і сміх полісменів. Хтось розповідав про свої пригоди в одній з операцій проти мау-мау. Вимова оповідача ясно свідчила, що він уродженець Уельсу. Без сумніву, саме цей голос лікар кілька разів чув тієї пам'ятної ночі в Брайтоні!

Антоні кинувся вниз по східцях. У цю мить згори пролунав грізний окрик інспектора поліції:

— Гей, ви там, гультіпаки, годі ляси точити! Знайшли місце для анекдотів!

Коли Антоні спустився вниз, там уже нікого не було. Він обернувся до капітана, що поспішав за ним, глянув на його трохи збентежене обличчя і остаточно переконався в правдивості своїх здогадів: Кребс добре знав цей голос і був дуже зацікавлений в тому, щоб його власник не потрапив на очі Райту.

Вражений цим відкриттям, Антоні мовчки кивнув головою інспекторові і вийшов з поліцейського управління.

Дженні чекала його в машині. Антоні розповів їй про все. Вона зблідла і тихо спитала:

— Що ж ти тепер думаєш робити?

— Вивести негідників на чисту воду, — відповів він і додав: — Дженні, ми ще встигнемо сьогодні з'їздити в Найробі, якщо ти хочеш мені допомогти. Я про все розповім губернаторові! Я не облишу так цієї справи!

Дженні не суперечила. Антоні сів за руль, і через півгодини вони залишили смугу території, заселеної білими плантаторами, і в'їхали в густий тропічний ліс, що пишно розрісся по уступах плато. Антоні про всяк випадок приготував гвинтівку і збільшив швидкість. Дорога звивалася попід горою, обминаючи червонуваті скелі і глибокі ущелини.

На одному з перевалів Антоні зупинився: впоперек дороги лежало звалене дерево. Лікар виліз із машини, оглянув перешкоду. Дерево було не товсте, але гіллясте, — годі було й думати самому чи навіть з Дженні відтягти його вбік. Треба шукати об'їзду або ж обрубати гілки і переїжджати прямо через дерево…

— Антоні! — раптом скрикнула Дженні.

Він оглянувся і опинився між двома дужими неграми. З вигляду це були масаї. Один тримав карабін, другий — пангу. Погляди їх нічого доброго не віщували.

Такі ж самі негри вже порядкували в машині. На дорогу полетіли рюкзак і гвинтівка. Антоні кинувся до машини, але в груди йому вперлося дуло карабіна. Антоні зупинився, приголомшений несподіваним нападом.

— Що вам треба? — запитав він мовою кікуйю.

Негри хитнули головами.

— Ходімо! Там узнаєш!..

Гвинтівка Антоні перекочувала до високого негра, який, очевидно, був командиром групи. Він щось гукнув: ще кілька негрів вискочили з кущів і покотили машину з дороги в гущавину.

Антоні закипів злістю.

— Негідники! Що ви думаєте робити з нами?

— Тихше, бвана, це тобі не на плантації покрикувати на батраків, а в джунглях, — відповів один. — Тут поліція тебе не почує і не прибіжить на допомогу!

Антоні зрозумів, що сперечатися марно.

Їх повели в глиб лісу. З півгодини продиралися крізь хащі, поки не вийшли на велику, похилу галявину, яка одним боком упиралася в стрімку, порослу чагарником кручу, а другим — у зарості очерету над лісовою річкою.

Під кручею стояв великий курінь, зроблений із гілляк, скріплених ліанами, і вкритий банановим листям. Посеред галявини горіло вогнище. Навколо нього сиділо чоловік десять негрів. Побачивши білих, вони посхоплювалися з місць, закричали і оточили полонених. Негри обшукали Антоні й Дженні і відвели в курінь. Біля входу стало двоє вартових. Про втечу нічого було й думати.

— Я не можу собі пробачити, що умовив тебе їхати зі мною, — прошепотів Антоні.

Дженні усміхнулася. Вона все ще не вірила, що з ними може статися щось лихе.

— Я певна, що ми вирвемося з лабетів цих розбійників. Треба тільки дочекатися ночі.

— Я теж певен, — сказав Антоні, хоч насправді не вірив у те, що говорив. — Але треба бути готовими до найгіршого… Це, певно, мау-мау. Як безглуздо все це трапилось!

Опівдні полоненим принесли обід: кукурудзяних коржів, шматок цупкого м'яса і холодної води з гірського джерела. І знову нестерпне чекання невідомого. Антоні так і не зміг нічого з'ясувати. З куреня їх не випускали, а вартові не відповідали на жодне питання.

Сонце вже опускалося за дерева, коли Антоні й Дженні почули надворі галас. Обоє припали до щілини в стіні. На галявині зібрався великий гурт озброєних негрів. Усі вони були чимось збуджені, всі разом кричали, і гамір був такий, що Антоні не міг нічого розібрати.

Раптом серед гортанних вигуків пролунало англійською мовою:

— Не маєте права! Пам'ятайте, за мене буде страчено тисячу негрів!

І знову зчинився галас. Але тепер люди підійшли ближче, і окремі вигуки стало чути виразніше.

— Важна птиця, коли оцінює себе так дорого!

— На шибеницю його!

— Відтяти йому голову!

— Тихше! Тихше!

Антоні ловив кожне слово. Негри говорили мовою кікуйю, яку він добре розумів. Юрба поволі пересунулася вбік. Тепер Антоні і Дженні побачили серед натовпу негрів англійського офіцера — високого, плечистого блондина. Він щось говорив, швидко жестикулюючи. Слів його не чути було, але жести красномовно свідчили про те, що офіцер погрожує своїм ворогам.