— Це наклеп, гетьмане!

— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч–на–віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?

— З запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім’ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед Богом!

— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?

— Не встиг, ваша ясновельможність.

— Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що чекає на тебе?

Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв’язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:

— Ясновельможний пане гетьмане! Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..

— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків: — Гей, узуйте наказного в червоні сап’янці!

Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахолки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п’ятах, по литках…

Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.

Азем–ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.

Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.

Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і «взуватимуть у червоні сап’янці».

Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.

Нарешті гетьман підняв руку. Пахолки миттю опустили закривавлені кийки.

— Ти щось маєш сказати, Астаматію? — Юрасеві очі горіли, ніби він насолоджувався муками своєї жертви.

— Я ні в чому не винен, — простогнав той кволо.

— А скільки ти привласнив коштовностей і золота, поки був наказним?.. Де те багатство?..

— У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане…

Юрась хижо усміхнувся.

— Брешеш!.. — І до пахолків: — Всипте йому ще — може, кийки розв’яжуть язика!

І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з–за столу, нахилився над ним.

— Ну, тепер признаєшся?

Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.

— Убивця! Тварюка! Тьху!..

Юрась відсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Він витерся долонею, випростався і копнув ногою розпростерте тіло.

— Повісити! Негайно повісити!.. І хай теліпається на перекладині цілий тиждень, щоб усі бачили, як я розправляюся зі зрадниками і перекинчиками… І цього теж! — показав пальцем на полковника Вареницю.

Той зойкнув і впав на коліна.

— Пане гетьмане! Пане гетьмане! За віщо?

— Сам знаєш!.. Де приховав украдені коштовності? Признавайся!

Варениця заплакав, почав цілувати Юрасеві чоботи.

— Був гріх, ясновельможний пане гетьмане… Був гріх! Винен! Каюся! Тільки помилуй!..

— Де приховав украдене?

— Все покажу! Все!

— Ні, кажи зараз!

— Дома… У погребі, в правому кутку, за дверима… прикопане у глечику…

— Прикопав… У глечику!.. У–у, собака! — Юрась аж задихнувся від люті. — Що ж казати про інших, коли найближчі помічники — злодії, зрадники! О, горе мені! Горе!.. Батьку, хіба ти таких мав полковників? Богун, Кривоніс, Морозенко, Небаба… Лицарі! А це…

Він раптом забігав у нестямі по льосі. Очі його блискали божевіллям, губи кривилися у потворних гримасах душевного болю і ненависті, руки самі стискалися — аж хрускотіли суглоби пальців.

Всі завмерли. Тільки вірні пахолки пантрували за кожним словом і рухом гетьмана. Нарешті він зупинився перед розпростертим на долівці Вареницею, штурхнув його ногою.

— Повісити і цього! Негайно! Зараз же!.. І хай висить теж цілий тиждень в науку іншим!

Пахолки схопили Вареницю попід руки і, хоча він пручався, виривався, щоб кинутись до ніг гетьмана, повели нагору. За ним потягнули напівживого, скривавленого Астаматія.

Ніхто не промовив жодного слова. Навіть Азем–ага мовчав, похмуро бликаючи трохи розкосими очима на розлютованого гетьмана.

Один сотник Берендей, здавалося, відчував себе тут затишно і безпечно, бо на його подзьобаному віспою обличчі грав якийсь дивний посміх. Коли зверху зачинилися двері і в льосі настала тиша, в якій було чути, як потріскує полум’я свічки, він раптом ліг на тапчан і звернувся до пахолків:

— Починайте!

Юрась здивовано глипнув на нього.

— Ти чого блазнюєш?

Берендей весело вищирив зуби.

— А що ж, ваша ясновельможність, мені робити? Чи я плакатиму, чи сміятимусь — однак ви мені не повірите…

— Але ж ти привласнив те, що має належати моїй казні!

— А привласнив… Їй–богу привласнив!

— Що саме?

— Та вошви вдосталь набрався від вашого вошивого війська, пане гетьмане… Що є — те є! — і він навмисне підкреслено почав чухмаритися.

Юрась скипів.

— Над ким і над чим насміхаєшся, дурню? Ти подумав, хто я і чиє прізвище ношу?

— Бог з вами, пане гетьмане! Хай би мені язик відсох, коли б посмів хоч у думці посміятися над вашим славетним прізвищем! Якщо я й насміхаюся, то тільки над тим вошивим військом, яке доля всукала всім нам за гріхи наші!

— Не вивертайся! Це тобі не поможе!

— Я знаю… Тому й кажу — починайте! Та чухайте ж, іродові душі, — звернувся він до пахолків, ще вчорашніх своїх підлеглих, — мої п’яти так, щоб мені було не сумно, а весело! Щоб я вмирав не плачучи, а сміючись!.. Чуєш, Петре?

— Чую, — глухо озвався молодий пахолок.

— І ти, Йване… Розвесели свого сотника наостанку, хай тобі грець!

— Та вже постараюся, добродію мій, — хмикнув другий пахолок, попльовуючи в руки і запитально дивлячись на гетьмана.

Юрась мовчки кивнув головою.

Берендеєві дали триста ударів. Двічі його відливали водою. Але він уперто стояв на своєму.

— Жодного шеляга не привласнив… Умерти мені на цьому місці… Це собака Многогрішний оббрехав мене. Іуда!

Врешті гетьман засумнівався: може, й правду каже сотник?

— Ще живий? — спитав він кволо, коли Берендей затих і лежав нерухомо, як колода.

— Тільки й того, що теплий, — відповів пахолок, витираючи рукавом спітніле чоло. — Ще один раз потягнути добре києм — і вріже дуба!

— Ну, то досить! Якщо оклигає — хай живе на здоров’я.

Многогрішний нахилився до Юрася.

— Ясновельможний пане гетьман, — прошепотів вкрадливо, — але ж якщо він виживе, то стане найлютішим вашим ворогом! Як можна!

— Чому він має бути моїм ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, він буде мені вдячний! — сухо відповів Юрась і, підвівшись зі стільця, додав голосно, щоб присутні чули: — Хай усі бачать, що я справедливий до своїх підданих!

Він попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всі виходили мовчазні, пригнічені. Надворі Ненко з Младеном і Якубом трохи відстали.

— Аллах екбер! — прошепотів Ненко. — Цей святенник — справжнє страховисько! Невже султан і великий візир не знають, що тут робиться? А якщо знають, то чому терплять таке бузувірство?

Младен і Якуб перезирнулись. Теплі батьківські усмішки осяяли їхні обличчя. І хоча на шибениці погойдувались Астаматій і Варениця, хоча над Викіткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогодні від яничарського духу.