— Та нас три десятки… Зовсім непогано!
— Поколошкаємо татар! — кинув хтось із гурту.
Палій підвищив голос, щоб усі чули:
— Ні, друзі, ми йдемо не для того, щоб колошкати татар…
Запам’ятайте: ми йдемо, щоб визволити наших друзів. А для цього передусім потрібна тиша. Тиша й обережність… Не забувайте, що у Юрася тисяча вояків. Ми повинні не тільки безшумно проникнути на Викітку, а й так же безшумно вийти з неї, щоб не накликати на себе погоні. Зрозуміли?
— Зрозуміли! — почулися голоси.
— От і гаразд… Частина з нас пробереться в посад. Решта залишиться тут… Але ті, хто залишиться, мають в разі потреби прийти нам на допомогу. Якщо почуєте постріли — а це означатиме, що нас викрито, — нападайте на ворота фортеці… Ясно?
— Так!
— Тоді — рушаймо… І хай не оминає нас щастя!
Вони швидко спустилися з горба і попростували через став до Викітки. Там, на фортечному валу, їх уже ждав Ненко. Він закріпив кинуті знизу вірьовочні драбини і, пересилюючи шум вітру, гукнув:
— Піднімайтеся, другарі!
Півтора десятка темних постатей стрімко подерлися на засніжений палісад. В ясну ніч звідси було б видно весь Немирів, а тепер крізь снігову круговерть ледве пробивалося кілька жовтавих вогників, що блимали у вікнах найближчих хат. Залишивши трьох козаків на чатах, Палій віддав наказ спускатися вниз.
Ішли один за одним, щоб не розгубитися в темряві. Ненко показував дорогу. Як було домовлено раніш, вів прямо до ями.
— Ось у цьому будинку живе Арсенова сім’я, — пояснював, показуючи на темні обриси чималої хати. — А там — дім гетьмана. Обабіч нього розташовані будівлі, де мешкає Азем–ага з яничарами та сейменами, які охороняють гетьмана… Зараз вони всі сплять, тільки в гетьманському будинку вартує двоє сейменів… А ген там, прямо перед нами, посеред майдану, знаходиться яма, повна в’язнів.
Палій зупинився.
— Тепер ми підемо вп’ятьох: Ненко, я, Роман, Спихальський і Сава, — сказав він. — Решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак… Ходімо, друзі!
Біля ями стовбичило двоє вартових. Закутавшись у кожухи і натягнувши на самі очі гостроверхі малахаї, вони стояли спинами до вітру і пританцьовували, щоб зігріти ноги.
Ненко прискорив ходу і, випередивши товаришів, наблизився до них. Упізнавши знайомого яничарського агу, сеймени не запідозрили нічого поганого. Вони знали, що в’язнів на допит водять не тільки вдень, а й уночі. Тому продовжували тупцяти, не звертаючи уваги на те, що троє незнайомих воїнів зупинилися позад них.
— Тут усе гаразд? — спитав Ненко. — Нічого не трапилося?
— Все гаразд. Якші! Якші! — закивали головами сеймени.
Це були їхні останні слова. В ту ж мить несподівані удари ятаганів звалили їх на землю. Роман і Спихальський відтягли тіла вбік і прикидали снігом. А Ненко і Палій швидко зірвали з ями засніжену мату, спустили вниз драбину.
З ями почувся стогін, видно, драбина зачепила когось.
— Арсене! Арсене! Друже! — загукав Палій. — Ти тут? Вилазь!
Всі схилилися над ямою, з нетерпінням чекаючи Арсенової появи. Але у відповідь — незрозуміла тиша. Чулося тільки стримане покашлювання простуджених людей та шелест соломи.
— Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми тут–ка! — нахилився над ямою Спихальський. — Прийшли визволяти тебе!
Скрипнула драбина, хтось поліз нагору. Показалася в темряві чиясь кудлата голова.
— Хто ви? Якого Арсена питаєте? Чи не запорожця? — запитав незнайомець.
— Так, так, запорожця. Де він? Що з ним?
— А хто ж ви такі будете? — знову почав допитуватися незнайомець, перекидаючи ногу через верхній щабель.
— Його друзі, хай тобі грець, чоловіче, — не стерпів Палій. — Хіба не бачиш?.. Де ж Арсен?
— Його нещодавно взято до гетьмана на допит.
— Ох, чорт! — вилаявся Роман. — Як нам не щастить!
— Холера! — видихнув прокляття Спихальський.
Всі були приголомшені. Ніхто не сподівався на таке. Першим отямився Палій.
— А Мирона Семашка там внизу немає?
— Мирона?.. Він тут… Але його так скатували, що ледве дихає.
— То він сам вилізти не може?
— Куди йому! Ноги почорніли, мов головешки… Тільки й того, що живий, бідолаха.
— То виносьте гуртом його сюди. Та скоріше!.. І всі, кому на волю хочеться, хай вилазять!
Почулися радісні вигуки. Тільки тепер в’язні зрозуміли, що їм несподівано усміхнулася доля. Найдужчі підняли Мирона, передали наверх. Один по одному почали вилазити інші.
— Саво, виводь усіх! Та обережно несіть Мирона. А ми підемо на пошуки Арсена.
Коли Сава з гуртом людей зник у темряві, Палій з Романом і Мартином витягли з ями драбину, отвір закрили матою і на хвилину задумалися.
— Доведеться відвідати клятого Юраська, — сказав Палій. — Не хотілося, але що поробиш! Як думаєш, Ненко?
— Іншого виходу нема.
Мартин і Роман теж погодилися з цією думкою. Та й що можна було вигадати інше?
— Тоді веди нас, Ненку. Знімемо вартових — і прямо в гості до гетьмана. Ото зрадіє!.. Тільки тобі, я думаю, не варто показуватись перед ним, — сказав Палій.
Ненко на знак згоди мовчки кивнув головою і перший попростував до гетьманського будинку.
10
У грубці весело палахкотіли сухі дрова, приємне тепло розливалося по чималому покою. Та Арсен все ніяк не міг зігрітися після доби, проведеної у холодній, сирій ямі. Та й на серці було важко.
Він сидів на міцному дубовому стільці, руки були прив’язані міцною вірьовкою до бильця, і він не міг ними поворухнути.
Крім нього, в покої знаходився тільки Юрій Хмельницький. Він сидів насупроти козака, за широким столом, і пильно дивився на нього.
— Козаче, якщо ти скажеш правду, я обіцяю тобі життя і волю, — тихо промовив гетьман. — Не треба упиратися… Ми знаємо, хто ти, як звешся, звідки прибув. Нам хочеться тільки знати, з чим ти прибув сюди. З якою метою? Вислідити і вбити мене? Чи вивідати, що робиться в Немирові? Відповідай!
Звенигора мовчав. Сказати правду він, звичайно, не міг, бо не хотів відкрити своїм ворогам справжню мету приїзду, не хотів, щоб вони знали про його зв’язки зі Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про його сім’ю… Ще вчора ввечері він зрозумів, що Многогрішний не пам’ятає Златки або ж ніколи не бачив її в Аксу. Отже, з цього боку можна не боятися викриття. Ну, а від нього вони небагато дізнаються… Однак, щоб виграти час, він вирішив схитрувати.
— Ясновельможний пане гетьмане, скажу, як на сповіді. Так, я приїхав з Січі. Мене прислав Сірко…
— З чим? — Хмельницький не міг приховати зацікавленості, що заблищала в його очах.
— Вчора я не хотів говорити в присутності чужинців… А сьогодні скажу… Гадаю, пан гетьман…
— Можеш казати все відверто, — запевнив Юрась.
— Гаразд… Отже, мене прислав кошовий до вашої милості, пане гетьмане. Кошовий велів передати, що сподівається на добропорядність пана гетьмана і вручає долю свого посланця у ваші руки.
— Можеш не турбуватися, — запевнив Юрась. — Тобі ніщо не загрожує.
— Тоді навіщо мене зв’язано? Навіщо кинуто в яму?
— Ми не знали, хто ти. До того ж…
Гетьман зам’явся.
— Розумію. У присутності яничарів і татарських мурз ви інакше не могли зі мною повестися? Чи не так? — допоміг йому Звенигора.
— Ти догадливий, козаче, — погодився гетьман. — Ну, кажи далі!
— Тоді розв’яжіть мені руки. Інакше я не буду говорити… Чого вам боятися? За дверима ж варта!
— Я не боюся тебе… Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто–небудь з чужинців, як ти кажеш, — вивернувся Юрась. — Отже, потерпи трохи… Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей…
— Тоді чого сидіти тут?
— Як це? — не зрозумів Юрась.
— Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв’язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю… Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко… Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших — турецького султана і кримського хана, які за останні п’ять–десять років винищили пів–України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу…