Іринка вкладається на ніч. Вона любить спати при розшторених вікнах. За хатою росте ліс. Їй подобається роздивлятися верхівки дерев, які місячної ночі ніби торкаються верхівками неба й бавляться там із хмарками та зірками. Дощ не вщухає. Десь далеко шаленіє гроза і заледве чутно шипіння ляскавиць. Не дуже яскраві мигунки[4], світло від яких зовсім блідо долітає до села, мляво освітлюють небо. І в тому блідому полиску мигунок можна все ж дещо розгледіти в горобиному мороці ночі. Під хатою брилики бузку сумно плачуть, встеляючи своїми сльозами й так мокрісіньку траву. За хатою дорога, через дорогу ліс, чисто вимитий і спокійний. І раптом якась незручність не дає спокою, ніби щось псує цю ідеальну картину, яку дівчина встигає розгледіти при недбалому освітленні далекими блискавками. Там, на дорозі, постать людини. Якесь дивне збудження пробігає тілом. Вона, здається, знає хто.

Ірина лягає в ліжко. Їй бентежно та цікаво заразом. Чому він стовбичить під її хатою? Згадує бабусині слова: «Гонихмарник закохавсі!» Зорі заховані за хмарами, заховане за хмарами небо. На серці млосно й приємно. Іринка засинає. І їй сниться сон.

Дівчина стоїть на верхівці гори, щось притуляючи до серця. Дощ ллє, мов із відра. Платтячко намокло, здається, воно готове розчинитися. Потоки води стікають обличчям, і вона не впевнена: вода це чи її сльози, такі солоні на смак. Грозова ніч, кудлаті хмари знавісніло ширяють небом, і раптом цю пекельну темінь шматує мигунка-блискавка й освітлує те, що приховує злодійкувато ніч. Там, у долині, стоїть юнак, тримаючи в руках сріблясті нитки, керуючи хмарами, запускаючи долонями блискавки. Це Ігор, чи то Гонихмарник.

Сьогодні в сільському клубі концерт до Дня перемоги. Зійшлося всеньке село: і старе, і мале. Бабуся не прийшла — зле чується. Вона останнім часом надто часто хворіє… Тільки трав'яні відвари й допомагають. Таке свято в сільському клубі — велика подія. Всі ошатно вбрані, мов на Великдень.

Програма вечора розпочалася з покладання квітів до пам'ятника Воїну-визволителю. Піонери в червоних галстуках, веселі комсомольці, набундючене начальство, жменька ветеранів, барвиста юрба односельців, і квіти, квіти, квіти…

Далі все, як зазвичай, — гімн про нерушимість, хвилина мовчання, виступи голови колгоспу, парторга, голови сільради, директора школи. Потім речитативом випалює свої вітання з Днем звитяги шкільний комсорг, за ним перелякана чорнява дівчинка з великими білими бантиками-метеликами на голові, голова ради піонерської дружини. Потім виступає старенький дідусь від ветеранів війни, схожий на старого криничного журавля, якого прикували люди до води, обрізавши крила. І нарешті заключне слово бере «людина з району». Його вже майже ніхто не чує. Всім набридло.

Після двадцятихвилинної перерви розпочався власне концерт, якого всі з нетерпінням чекали. Після концерту, коли вже досить стемніло, десь між десятою та одинадцятою годинами, Іринка непомітно вислизнула з клубу. Не любила дівчина танців. Почувалася там чужою.

Дівчина йшла весняною вулицею, вдихаючи на повні груди аромат бузку, черемхи, травневої ночі. За спиною залишилися гамір, метушня, п'яні крики, чоловіча міцна лайка вкупі з вдавано-веселим жіночим хіхіканням.

А ось і рідна оселя. У великій кімнаті світиться. Бабуся нізащо не засне, поки онука не повернеться. І коли рука лягає на хвіртку, за спиною озивається:

— Іринко, зачекай, будь ласка!

Ірина перелякано зупиняється. До неї підходить юнак. Вона впізнає його — це Ігор Сокірко. Серце затріпотіло, мов пташка, і гаряча хвиля збентеження накрила її з головою.

— Добрий вечір! Дай Боже щастя! — голос звучить доволі лагідно, сум'яття відступає. — Не полохайся, дівчино, я тебе не скривджу.

— Дай Боже! Я не з полохливих, — говорить Ірина, — мені трохи незручно перед тобою. Розумієш, за той прикрий випадок у лісі. Підгледіла не навмисно, слово честі. Не журись, нікому не оповідала, навіть бабуні. Нікому й не розповім. Я вмію мовчати.

Темрява приховує обличчя.

— А я й не журюсь. Звісно, не повідаєш. А зрештою, коли б і наважилася, то марно. Ті, хто повірить, і так знають, а ті, шо не вірять, — наплетуть купу малу і такого нахимерять, шо непереливки будуть і тобі, і мені. Підуть зводи та переводи[5] селом… Тобі того тре', га? Село — всі, мов на долоні, — жваво веде хлопець.

— Якщо ми порозумілися, тоді добраніч, — говорить Іринка, трішки розчарована почутим, і штовхає рукою хвіртку.

Хвіртка чомусь не піддається. Пробує ще раз. Лишень за третім разом уздріла, що Ігор тримає її.

— Пусти. Ми наче замирилися[6]? — розгублено перепитує дівчина.

— Замирилися! Та я не для цього сюди прийшов, — спокійно говорить юнак.

— Не для цього? А для чого ж тоді? — дивується Ірина.

Він підходить до дівчини так близько, що вона відчуває, як своїм волоссям зачіпає тканину його сорочки, вдихаючи запах напрацьованого за день чоловічого тіла. Її голова заледве сягає рамен хлопця. У роті пересихає. Чар, який іде від сильних міцних чоловічих рук, від такої нежданої близькості, робить її майже безвільною.

Ігор відчуває дівоче збентеження. Так ставалося кожного разу, тільки-но він жадав якоїсь жінки. У нього було безліч дівчат, жінок. Вони на диво легко віддавалися йому, виконуючи всі його зацьханки[7]. Дівчата за ним гибіли[8], навіть благали, щоб він не полишав їх. Та парубок любив розмаїття. Їсти щоденно мед набридає, інколи хочеться киселиці[9].

Якось зобачив Ірину, випадково під крамницею, потім пару разів перечепилися поглядами ненавмисно на вулиці. Дівчина ніяк не втікала йому з голови. Він пам'ятав її ще зі школи — худенькою веселою дівчинкою-берізкою із смішними кісками. Як вона змінилася! Тендітна, струнка, довге русяве волосся, заплетене дбайливо в товсту косу. Великі небесні очі, заквітчані русявими кучериками, що неслухняно вибиваються з гармонії коси через свою короткуватість та недбало спадають на чоло та очі. Завжди доволі скромно вдягнена, та за дівочою вродою цього і не помічаєш. Хіба псує красу проліска ранньою весною брудна холодна земля? Тільки підкреслює вишуканість, пасує перед нею! Сам не розумів достоту, що з ним діється. Ірина видавалася не такою, як інші дівчата. Часто-густо притьмом заповзяті[10] або силувано[11] полохливі. Ірина не мала від кого навчитися отих різних жіночих вивертів. Тому що сирота. От і була непідробною, справдешньою, без омани, як той прадавній ліс, якому байдуже до гараздів цивілізації — він лишається собою. Тоді в лісі, коли він наганяв дощ, відчув її присутність. Гілка хруснула, Ігор озирнувся. Йому здалося, що він вічність дивився в ті очі. І з того часу зовсім думати про інших дівчат забув. Все Ірина перед очима, навіть у снах.

Незрозумілу напругу між цими двома розірвало полохливе скімлення вхідних дверей ґанку. На порозі з'явилася бабуся Орина:

— І де тота дитина вештаєці? Он вже північ небавом[12]. О-хо-хо… — решта слів згасає в скімленні вхідних дверей і в самій хаті.

— Мені час. Бабуся тривожиться, — Ірина чітко вимовляє кожне слово, чар розсіявся, мов туман під сонцем, — Бувай здоровий, не кашляй!

Глузливо кидає в очі хлопцю. Крутнулася дзиґою, вправно перестрибнула через низесенький пліт, стрілою влетіла на ґанок, накинувши застібку на двері, про всяк випадок. Зупинилась, відсапуючись і слухаючи кроки ночі. І тільки цвіркуни, жабенята та закоханий соловейко краяли цю тишу сюркотанням, райканням та тьохканням ніжно і натхненно.

Вночі наснився сон. Гонихмарник у ньому був дуже лагідним, а дощ — ласкавим та тихим.